— Ділення ти не забув: шаблею ділив і відділяв правду від кривди. А тепер наукою захищай правду. Байдики бити я не дам тобі. Завтра ж з'являйся у технікум! Завдання ясне?
— Ясне!
— Повтори!.. От і гаразд. А в ремінці зарання попробивай нові дірочки, щоб стягувати живіт. Наука не любить череватих, і хліба на неї даємо в обріз. Та й будь здоров! Коли припече, заглядай до мене.
Дорогою я повторяв ті слова, як вірш, і вже бачив себе студентом. А перед своєю хатою й возгордитися встиг новим назвиськом, та нікому ні словом не обмовився про нього.
Вранці я начистив рештки своїх чобіт сажею, одягнувся знизу в трофейну німецьку, а зверху в австрійську одежину, все це привершив парубоцьким з пружиною картузом, прифасонився перед дзеркальцем, поклав у торбу хліба і яблук та й де бігцем, а де й так, рвонув до міста. В технікумі якась миловида дівчина одразу спровадила мене до завідуючого. Той з усіх боків оглянув мою одежинку, чмихнув разів зо два, запитав, чи вмію читати-писати, яке моє ставлення до світової буржуазії і чи міцний в моєму тілі дух до науки.
— Дух, кажу, в тілі міцний, а от під знання в голові не оралося і не сіялось.
Тоді завідуючий засміявся:
— Облогом лежав мозок? То краще уродить! Тепер уяви, що на тебе вся наука з усіма гегелями дивиться, і доведи, як може вчитися дитя революції. Доведеш?
— Доведу! — відповів я, з трепетом відчуваючи, як до мене підступає ота наука з невідомими гегелями.
— Старайся, Марку, — підбадьорив завідуючий. —Чув, що шабля твоя блищала в боях, як блискавка. Тепер бажаю, щоб розум, коли він є, заблищав... —А на чоботи можеш на вокзалі заробити: ми посилаєм студентів вантажити цеглу.
Отак я став студентом, почав старатися. Як засів за книги — дні й ночі висиджував.
— І висидів чоловік аж три місяці, — посміхнувся Устим.
— Три місяці і сім днів, — серйозно поправив Марко. — А потім з студентської парти знову взяли на банду, далі довелось головувати. І от якось живе наука і Гегель без мене, а я без них, — хотів жартом пригасити біль, але зітхнув і вже мовчав увесь час.
А десь тижнів через три, змарнілий і блідий, він пізнього вечора, похитуючись, прийшов до школи, де вона чманіла над різним книжковим мотлохом, залишеним українськими січовими стрільцями і просвітою.
— Що з вами, Марку Трохимовичу!? — зойкнула тоді. — Нездужаєте?
— Гірше, Степанидо Іванівно, набагато гірше, — скинув карабін з плеча.
— Що ж трапилось? —обімліла вона. —З Устимом нещастя? Не знайшли?
— І не знайдемо. Нема вже Устима.
— Як нема? — ще не зрозуміла, але жахнулась вона.
— Убили бандити. Замордували.
Тепер Марко Безсмертний був чорним, як ніч. Заточуючись, підійшов до першої парти і довго вдивлявся в глибину темного класу, наче чогось шукав у тій глибині. Охоплена жалем, болем, вона не могла сказати ні слова, а в нього тіпались уста, теж темні, наче обведені вугіллям.
— Устиме! — покликав друга, покликав своє дитинство, а потім напівобернувся до неї. — Дозвольте, Степанидо Іванівно, подивитись на його парту.
Вона мовчки підняла над головою п'ятилінійну без скла лампу, а він поволі пішов поміж старими облупленими партами, що пахли яблуками, сухим хлібом і прив'ялим жолуддям.
— Невже нема її? — сіпнулись уста, коли обійшов увесь клас. — Перед вами дячок учителював, ледацюга був. Він старі парти пиляв на дрова. А хіба їх можна пиляти? Це ж не дрова... Так я думаю недовченою головою?
— Так, Марку Трохимовичу. Парт не можна пиляти.
— Отож... Воно варто й списочок завести, хто на якій учився. Це потім комусь і згодиться чи й вам, коли старшими станете. А дров привезу, поки що не до цього було.
— Може, ця парта у другім класі?
— Справді, може, винесли туди. — Марко болісно провів рукою по чолу і знову пішов поперед неї, тьмяно освітлений тремтливим вогником.
В другому класі він знайшов стару тримісну парту, знайшов на ній поміж іншими вирізане своє і Устимове ім'я.
— Ось тут ми сиділи, плечем в плече, душа в душу. Ви не знаєте, що то за людина була, яке в неї серце було! — Марко ще хотів щось сказати, але, охопивши голову руками, заплакав, і сльози його закапали на ту парту, за якою тепер сиділи інші діти, теж плече в плече, душа в душу.
Вона ще не вміла утішати людей у горі, подивилась на Марка, схлипнула, хоча ніяк не могла уявити, що на світі вже нема того з кучерявим, як хміль, чубом хлопця, схожого на ясний ранок.
Через якийсь час Марко, досадуючи на себе, зривав сльози із вій, але не міг зірвати: насочувались нові і знову падали на ту парту, де від їхнього дитинства тільки й залишились ножем вирізані імена.
— Ех, Устиме, Устиме! — кілька разів кликав до себе Друга і наче докоряв йому, що він так рано покинув і добру, і страшну землю. Неждано він запитав її:
— Чого ви думаєте навчати дітей?
Вона знизала плечима:
— Читати, писати, арифметики.
— І це треба, дуже треба, а найбільше — навчіть їх любові. З ненавистю, злобою ми, старші, якось покінчимо. А дитячі сердечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру. Ви щасливі — ви вчителька. Зрозумійте це.
— Я розумію, Марку Трохимовичу.
— Так, так, це я для себе, бо теж думав бути вчителем, перо, а не шаблю тримати в руках, — спохватився вія і вже іншим, одерев'янілим голосом сказав: — Запам'ятайте, як закатували Устима. Це і вчителька повинна знати... В сусідньому селі у нього була дівчина-сирота з того наймитського роду, що все має: і вроду дівочу, і здоров я, і руки золоті, та не має щастя і чобіт. Цієї зими ми випадково зустріли її босою біля криниці. Глянули спочатку на посинілі дівочі ноги, що сповзали з накипілого льоду, потім на дівчину, знов на ноги, скочили з коней — і до її господаря. Тоді ми з нього не тільки чоботи, але и душу витрусили б. При нас озулася дівчина в нові чоботята і вклонилася нам у пояс. І так уклонилася, так приклала руку до серця, так подивилась відкритими, як світ, очима, що Устим за ворітьми, ще не сівши на коня, схвильовано шепнув мені:
— Оце, брате, й моя судьба! Шукав хазяйські чоботи, а знайшов судьбу!
—Причинний! — знаючи його вдачу, вигукнув я. — Ти ж навіть пари слів не зв'язав із нею!
— Так судьбу зв'язав.
— А може, вона тебе не полюбить?
— Поговори мені... Я глянув на неї...
— Ну, й що?
— А вона на мене.
— Та й на мене вона дивилась.
— Ет, кривий ти на очі, та й годі.
— Їй, певно, й роки не вийшли?
— Почекаю.
І чекав її, свою зірку вечорову. Сам їй пошив червоний кожушок, щоб мала в чому вийти на люди. Оце тепер, восени, збирались побратися. Я мав бути старшим боярином. Та присочила куркульня. Серцем чую, що виказав Устима господар дівчини. Він до цього часу не міг простити нам і наймичці за ті проклятущі чоботи. Обміняв їх на душу. На лузі, коли Устим повертався од своєї безталанниці, застукали його бандити, розрубали повздовж до горловини і всю середину засипали землею і житом за те, що відрізав землю і забирав куркульський хліб. Після, катування прикопали Устима біля Китай-озера поміж кущами калини. Ми довго не могли найти його. Аж сьогодні люди побачили, що на лузі поміж калиною чомусь проросла смужка жита. По цьому пам'ятнику і відшукали Устима.
Охоплена жахом, приголомшена безоднею задичалої підлості і силою життя того житечка, що проросло з людини, вона припала до тієї ж парти, на якій колись лежали Устимові руки, й невтішно заголосила.
В журбі обоє просиділи до опівнічної години, аж поки в дверях не з явилася постать Антона Безбородька, голови споживчого товариства. З темряви, не розібравшись, що й до чого, він здивовано крізь сміх викашляв:
— А тут наче досвітками пахне. Швиденько познайомились, — і осікся. Знічено підійшов до тієї тримісної парти, де було вирізано і його ім'я, верхи сів на своє колишнє місце.
І це ж тоді образило більше, аніж його дурний сміх.
"Цей і на домовину сяде. Марко б ніколи так не зробив... Три імені — три судьби..." — подумала тоді, з неприязню глянувши на вузькувате, з роздвоєним носом і глибокими очницями обличчя Безбородька.
Наступного дня вдруге ховали Устима. Над його домовиною печалились люди, ридала босонога наречена, а на його могилі Марко посіяв житечко, щоб проростало воно не з людини, а з землі.
Отак уперше побачила вона по один бік себе смерть, а по другий життя. Це був не звичайний похорон. Щось невимовне, легендарне, нерозвійне стояло біля неї, шумувало з одного краю прапорами, а з другого померхлими корогвами. Молоді хмуроокі хлопці з карабінами за плечима, зореносні чонівці, босонога наречена, дітвора на огорожі й яблунях, зерна жита на могилі і м'ясомордий причет позаду людей — все це перевертало її душу. І вона тільки тут починала розуміти, що таке народ, життя, розуміти його не з прилизаних, інтригами і сюжетами наелектризованих чи коханням натоптаних книжок, не по вбранню, не по рисах красивих і некрасивих облич, а по трудній босоногій історії, що творилася біля неї...
Х
(Продовження на наступній сторінці)