— Он як! А ви ж яким живете? — одійшла вона.
— Кавалерійським! У Котовського служив і воював, а тепер із школярами воюю, — скоса поглянув на шматок скрипучого дерева, що став його ногою. — На все село видзвонюю, щоб попа перемогти, бачите, який дзвін припасував?
Вона тільки тепер вгледіла, що на шкільному подвір'ї з високозведеної дубової перекладини капелюшисто звисав потемнілий дзвін, пудів на тридцять.
— Невже ви, Зіновію Петровичу, ним дзвоните на уроки? — запитала ошелешено.
Сторож ствердно кивнув головою:
— А хіба погано придумав для науки? Задзвоню — і всі люди знають, що революція вчить їхніх дітей! От воно як! Не подобається вам?
— Дуже подобається, дуже! — вигукнула в щиросердім захваті і одразу забулася про свою образу.
— От і гаразд, Степанидо Іванівно, — задумано подивився на дзвона. — І йому тут веселіше, бо не дзвонить на похорон. Все попівство завидує на цей дзвін. Не раз приїжджали різні і всякі, щоб якось вициганити чи виміняти його в мене. Не знають, що це мій найкращий трофей.
— Трофей? Де ж ви його взяли?
— Під Волочиськом відбив у білополяків. Це ще коли я на коні, як вітер, гасав. Були й такі часи... Ну, а привіз я його в село вже після шпиталю, де вкоротили мені ногу. На одному возі їхали. Саме обложистий дощ ішов, і дзвін перед новою службою так плакав, наче згадував усі душі, над якими востаннє дзвонив. А я тримав свої сльози всередині, не знаючи, як зустрінуся з родом, з дружиною, чи не поменшає у них до мене любові. Тоді я, 'дівонько, як і мій трофей, сумно дивився на життя: обоє ми були не на місці, бо що таке дзвін і вершник на підводі та ще й у соломі?..
Тепер вона іншими очима подивилась на сторожа, на школу, на дзвона, що нарешті знайшов своє місце, і навіть на соняшники, які розкішними золотими решетами пересівали сонячне проміння.
— А ви нашої першої трибуни ще не бачили? — пожвавішав Зіновій Петрович.
— Ні, не встигла.
— Неодмінно подивіться, —аж пирснув од задоволення. — Наш Марко Безсмертний наказав її зробити більшою і вищою, аніж у самому повіті. От ми й постаралися з хлопцями — таку вигилили, що довелося до неї сточувати дві драбини. Приїхало до нас начальство на Жовтень, і дехто побоявся дертись на таку хмарочінь, почали присікуватись до Марка. А йому, враженної вдачі, хоч би що: стоїть, підсміюється ще й рукою вгору показує:
— Піднімайтесь, не соромтесь, щоб і ви бачили далеко та високо, щоб і вас люди бачили на висоті! Тоді буде змичка.
— Інтересний ваш Марко.
— Таки інтересний. А тепер, Степанидо Іванівно, ходім — покажу ваше господарство, — запросив Зіновій Петрович.
Він показав невелику, на два класи школу, перед якою школярками в зелених платтячках стояли дві молоді топольки. А потім завів її у запустілу кімнату, де рештки дворянської розкоші й досі кривились на сусідство з молодими й дебелими плебеями. Тут біля розгородженого більярдного столу, сукно якого пішло на інші потреби, посміхались рожевими прожилками селянські міцноногі стільці, а під важеленною лампою з омертвілим вогнем і занехаяними купідонами дихав переліжним сіном новенький ясеновий тапчан.
— Ось і ваші хороми, призвичаюйтесь. Тапчанчик сам змайстрував, якраз по вашому зросту.
— Спасибі.
— Коли не маєте перин — ще внесу вам з якийсь оберемок сіна. Воно в нас як чай.
— Внесіть.
— О, тепер я бачу, що ви селянська дитина. А зараз ходімо вечеряти до мене. Хоч ви й не панночка, а поп'єте молока аж від графської корови, — і його підкучерявлена борода знову насочилася сміхом.
З шкільного подвір'я, обминувши чиюсь пустку, вони вийшли в невеликий садок. Тут на бездонках стояли дуплянки, накриті великими глиняними полумисками.
— Оце моє найбільше добро. — Зіновій Петрович рукою показав на вулики, що гуділи, мов крихітні вітряки.
— Бортникуєте?
— Полюбляю бджолу і дітей, щось у них однакове є. В чепурній хатині, що теж пропахла соняшником, яблуками і вощиною, їх привітно зустріла тітка Христя, беручка молодиця, з такою довірливістю на округлім виду, кирпатинкою і двома безжурними ямками біля неї, що від усього цього одразу робилось привітно на душі.
— Дитинонько, і ви вже вчителька? — сплеснула руками тітка Христя. — Та як же ви, такі тендітні, наших махометів будете вчити? А скільки вам років?
— Сімнадцять.
— Уже й сімнадцять! То чи ви хліба не вживаєте, чи наукою крепко нажурені?
— Не торохти, самопрядко, — перебив її чоловік. — Краще поворожи біля печі та столу, бо людина здорожилась — цілий день на спеці та на сухоїжі.
Тітка Христя метнулась до печі і застигла з піднятим рогачем: з вулиці, пробиваючись крізь лапаття соняшників, славно, під сухий перестук копит, полилася пісня про ті тучі громові, за якими сонечко не сходить, про тих ворогів, через яких милий не ходить.
— Як гарно співають у вас, — припала до старосвітського, вверх підійнятого віконця на чотири шибки.
Бездонки — підставки для дуплянок.
— Це Марко Безсмертний і Устим Тримайвода виводять, — з гордістю пояснив Зіновій Петрович.
— І прізвища незвичні у вас.
— Запорозькі. Там чоловіку давали таке прізвище, яке він сам заробив. Світив пупом — називали Голопупенком, думав головою — ставав Голованем або Розумом, а думав чимсь іншим — і те місце турбували, — повіками погасив задоволену посмішку, а вона випурхнула на куточках уст.
— Ти вже наговориш, безсовісний, усякого такого. Хоч би вчительки посоромився на капелинку, — обурилась тітка Христя, а ямки біля її кирпатинки і зараз весело жмурились і розжмурювались. — Тебе в тому Запорожжі небезпремінно Язиканем чи Брехачкою назвали б.
— Запряла свою нитку, — махнув рукою на дружину. — Таки гарно співають наші хлопці?
— Дуже славно, як срібло сіють. А хто ж вони — Безсмертний і Тримайвода?
— Марко, вважайте, — найвища влада, голова сільради, а Устим — голова комнезаму. Така вже парубота, хоч напоказ, хоч під вінець з красунями веди, — похвалив хлопців сторож.
— Все за бандитами ганяються, а бандити за ними, — запечалилась тітка Христя.
— У вас іще водяться банди?
— Не перевелись і донині. Ми недалеко від кордону живем. Засилають вороги усяку погань, щоб своя не вивелась. У нас тут орудували і Гальчевський, і Шепель, і Палій. Самі за кордон, як щури, повтікали, а корінці позалишали по різних закапелках. Доберемось і до них!.. О, чи не до нас ідуть хлопці! — радісно вигукнув Зіновій Петрович і теж висунув голову у вікно.
Заскрипіли, широко відчинились нові ворота. Два вершники легко скочили з коней, прив'язали їх до обори і, пригинаючись під пагіллям вишняків, пішли до хати. Ось і стали вони на поріг, з карабінами за плечима, однакові на зріст, але один із них, темнолиций, був схожий на вечір, а другий, золоточубий, — на ясний ранок.
— Добрий вечір добрим людям на весь вечір! — проспівали обидва і засміялись.
— Добрий вечір, Марку, добрий вечір, Устиме. А я думаю, кого мені бог на вечерю несе, — аж воно — начальство. На банді були? — заторохтіла тітка Христя.
— На банді. А це чиє довгооке дівчинятко прибилось до вас? — запитав чорнявий.
— Це, Марку, нова вчителька. Така молодюсенька, а вже всю науку пройшла!
— Так пройшла всю науку? — весело зиркнув на немешне
- Вдалось пройти.
Рівно підійшов до столу. — Може, познайомимось?
— Степанида Іванівна, — соромлячись, невміло подала руку чорнявому. Він злегенька, наче пір'ячко, зважив її у своїй, а потиснути побоявся.
— Марко Трохимович, а мій побратим зветься Устимом Васильовичем, перший комуніст і найкращий парубок на всі довколишні села — вродливець, та й годі!
— Та що ти наговорюєш, — зніяковів Устим, що й справді був гарний, неначе з якоїсь картини зійшов. — Оце вчителька одразу й подумає, які тут хвалькуваті люди проживають. Ви не дуже слухайте Марка. — Устим теж підійшов знайомитись, а вона запитала Безсмертного:
— На кого ж ви вчились?
— Теж на вчителя! Мало не перебив ваш хліб, —білозубо засміявся Марко. —Тільки вчився я трохи інакше, аніж ви.
— А як же? Марко, заглядаючи їй у вічі, присів на краєчок лави.
— На давні роки я мало не вченим став: закінчив аж церковноприходську, —в скошених куточках очей пробилось лукавство. —З неї подався в іншу науку: ходити за чужими волами та плугами. А у вісімнадцятому, підпарубчаком, прямо з наймів на чужому коні утрапив до партизанського загону. Там усякого було: часом з квасом, часом з водою, часом з перемогою, часом з бідою. Як прогнали за Збруч Петлюру, командир нашого загону, на моє щастя, став секретарем губкому. Викликав якось мене перед свої очі, запитав, чи я не голодний, і, як у загоні, наказує:
— Поїдеш, Марку, вчитися! Досить тобі шаблею орудувати — пора стати студентом! Я засміявся:
— Оце знайшли скубента, що й ділення забув.
Командир строго подивився на мене:
(Продовження на наступній сторінці)