А через кілька днів у родині Тримайводи вона побачила безщасну матір, побачила й дитя, що буде викопаним, тільки без хмелин чуба, Устимом. В честь батька його теж нарекли Устимом. І тоді якась полегкість прийшла в дівоче серце, хоча вона й вирішила більше ніколи не думати про Марка.
Та цього ж таки вечора, коли на леваді приземистий молочний туман вбирав у свою основу срібні місячні бризки вона лицем в лице стрілась на кладці з Марком.
— Ой! — зойкнула з несподіванки, ступила назад і мало не шубовснула в річечку.
— Отак і викупатись можна, — засміявся і взяв її за руку. —Перенести?
— Перенесіть, — неждано для себе випалила й відсахнулась од Марка, але вже було пізно.
Він, як вітер, підхопив її на руки, під нею гойднулась кладка, схлипнула вода, а над нею у велетенському небесному колесі закружляли зорі. "Так от яке воно, кроковоє колесо", — завмираючи, подумала тоді, і увесь світ млосно закружляв навколо неї.
Марко вискочив на берег, заглянув їй у вічі, тісніше пригорнув до себе:
— Уже не відпущу!
— Що ви, Марку Трохимовичу! — тільки тепер перелякалася, вириваючись з парубочих рук. Ти одразу стало так страшно, мовби летіла у безодню.
Марко мовчки опустив її на землю, і вона похнюпилась перед ним, наче школярка: боялась його і все одно чекала від нього найкращих слів.
— Степанидо Іванівно, ви знаєте, що я люблю вас? — нахилився над нею схвильований і суворий.
Під кладкою скинулась риба, в лугах озвався деркач, у полях протуркотіла підвода, і зовсім недалеко стрепенулася дівоча пісня, сповнена надії і жалю.
— Справді? — сказала зовсім не те, що думалось сказати в такому випадку.
— Справді. Ви, певне, й не помічали цього?
— Не помічала.
— А я ще в лікарні закохався у вас... Отам зійшлися мій біль і любов. Та, видать, ви анітрохи не кохаєте мене...
— Не знаю, Марку Трохимовичу, —і правду, і неправду, — збентежено сказала вона.
— Я так і думав... Напевне, ви не моя доля.
— Чого ж?.. Ніхто долі не вгадає, — тихо заперечила, і він з надією поглянув на неї.
— Подумайте, Степанидо Іванівно, подумайте, зважте, потім скажете... Люблю вас, як душу, — обома руками потиснув їй руку і зник у темряві.
"Чудний який... Чому б іще було не постояти, не сказати якогось слова. Милий..." — Стояла в тумані під зорями, а потім пішла по тій самій стежині, якою пройшов він, думаючи, що не раз наступає на його сліди...
Думалось недовго їй; за один вечір, мов цвіт, розквітло усе те, що збиралося давно. І другого дня вона радісно відчула себе нареченою.
У солодкому тумані, у шелесті найкращих слів і хмелі перших поцілунків промайнули передвесільні вечори. Простеньке, небучне весілля мали одгуляти вони після закінчення учбового року. І от надійшов нещасний день її весілля. В школу до неї під'їхав у англійському френчі і в ще більшому галіфе Безбородько, і вони обоє стали чекати жениха. Але він не приходив. Безбородько красномовно кілька разів стукав нігтем по склу цибулистого, з американського золота годинника, а вона червоніла й полотніла у різних найтяжчих здогадках, вбирала в себе невиплакані сльози, які боялась показати при сторонній людині. І відчувала, що любов її, мов поранена птиця, б'ється в останніх муках.
— Вже і їсти хочеться, а Германа все нет, — показав свою ученість Безбородько. — В Марка все може бути. Я, здається, вам колись натякав... Піду на розвідини.
Обмітаючи двері своїм галіфе, він вийшов з оселі, безнадійно махнув рукою хурщику і зник за хатою. Повернувся обурений і аж зелений од злості.
— Оце розжились, Степанидо Іванівно, на женишка собі! Яке тільки бездум'я погнало вас до шлюбу? Ще до весілля, практично, маєте шанобу, а потім, глядіть, щодня буде бридня! Подумайте: йому корова дорожча кохання. Всього сподівався, а цього — ніколи.
Вона вже нічого не могла сказати, лише німотно, самою скорботою допитувалась у Безбородька: "Що ж і за що таке сталося?" А він, вдоволений своїми передбаченнями, всіма рухами, кроками, словами, ніби чаклун, кам'янив їй серце, тіло і втискав у кригу, у темінь, де й надії нема на добре передчуття чи почуття.
— Корову ж цієї ночі в якоїсь удовиці вкрали. Вдосвіта кинулась вона, розтелепа, до Марка шукати запомоги. А йому що? Весілля в голові? Без ваганини, практично, натягнув, пробачте, штани на себе, нагана в руку і, навіть без сорочки, рвонув по слідах за злодійнею. Та я в такий святковий день свою власну корову подарував би отій дурепі, щоб не відходити од молодої. Так чи є в його розумному баняку і крученому серці хоч якась мализна любові!? —Він подивився у вікно і зловтішне тицьнув пальцем: —Ось, подивіться і погляньте — іде герой, та не з молодою, а з коровою!
Болем вивертаючи очі, вона побачила на вулиці Марка. Але якого? В одних штанях, заляпаний багнюкою з голови до ніг, він поволі вів тельбастеньку, теж заболочену корову і щось весело розповідав людям, які півколом рухались за ним.
Його веселість громовицею вибиває рештки її любові і переповнює все тіло найгіршими підозрами і риданням. Вона вже не бачила, як щасно, з яким нетерпінням поглянув Марко на її вікно. Не всилі стримати сльози, що одразу бризнули на весільне з ромашками плаття, метнулась по кімнаті, схопила валізку, щось запхнула в неї.
— Антоне Івановичу, благаю, хай ваш хурщик одвезе мене до станції.
— Як маєте ще до шлюбу ось таке шанування, то хай, практично, везе без проволоки, — боком одвернувся од неї Безбородько. Вона зів'яла, чужа серед квітів свого весільного плаття, закапаних не росою, а сльозами, сіла на воза, втікаючи од свого кохання, од своїх найкращих і найтяжчих днів, од того крокового колеса юності, що в кожного по-своєму кружляє...
* * *
І от випадок знову привів її на сліди минулого. Ідучи до брата, вона гадала, що з роками розгубилися всі почуття. Та вийшло не так. Літа як вода, — їм нема вороття. А втрачені почуття, мов птахи, повернулися, закружляли над давнім гніздом, спасаючись заглянути в нього...
"А чому було й не стрітись із Марком? — водночас побачила перед очима і чорнявого, мов надвечір'я, парубка, і літнього, з сивиною чолов'ягу на костурах... — "Кроковоє колесо вище тину стояло, много дива видало..." Та, певне, Марку, не стільки ти бачив дива, як саму смерть", — знову пожаліла і своїх молодих років і пошкодувала, що не побачилась із Марком.
XI
Тепер Григорієві Стратоновичу здається, що й серед тисячі людей він розпізнав би кроки своєї Катерини. Своєї!.. Хоча нема в її ході юної легкості, скрадливого чи сполоханого перестуку, але є в ній зворушлива нерішучість, що наче вимовляє, як, завмираючи, спасається і тремтить 'жінка над своїм коханням.
А вона таки й тремтить над ним, вірячи й не вірячи, що і вдовина доля може зустрітись із щастям. Чи не минеться воно, мов нетривка сітка золотого дощу, що не напоює землю, а тільки залишає на ній рясноту сліз?
З темряви печаллю і ніжністю дивиться жінка на свого другого мужа, який інколи здається їй сином. Тоді вдалині оживав перший чоловік, а всю душу охоплювали страждання: чи мала вона право на друге одруження, на другу любов? І навіть п'ятеро дітей, які б гибіли на вдовиних достатках, у такі часи не могли захистити її, і ніхто в світі не міг струсонути холодні краплини болю, що обнизували її, як обнизує роса нерозвите дерево. Що ж, інші жінки простіше дивляться на любов, любощі, а вона й досі чаїть у собі почуття провини і перед людьми, і перед Григорієм, і перед першим мужем.
У такі тяжкі години вона себе збоку бачить пересадженим деревом, що й само не знає: чи прийматися, чи всихати йому. Отаке її вдовине щастя, як сонце поза хмарами, і чи довго воно світитиме їй?..
Наполохані думки забігають та й забігають наперед і зупиняються перед тією безоднею, що лякає кожну жінку, яку горе зробило вдовою: чи не збайдужніє, чи не одкинеться од неї друга любов?..
Почуття Катерини в якійсь мірі передаються Григорієві, якого й досі дивує глибока сором'язливість у коханні дружини. П'ятеро ж дітей має вона, але й досі залишилась чистою, мов дівоча сльоза. І ні спалаху, ні тіні жіночої пристрасті чи вдоволення ніколи не побачив у її рухах і на її обличчі. Тільки материнством, тільки ним і в ньому то сумно, то насторожено, то вперто жила вона, і все погане не чіплялось до неї, як болото до білої лебідки. І чого сумніватись тобі? Вже за одні коси, за один голос ти достойна любові, кохання... Вродяться ж такі слова у глибинах людської душі, мов зорі на віях ночі. І хіба це не чудо, що кожен по-своєму знаходить любов і кожен по-своєму кохає?..
Тільки чому в стількох людей кохання так схоже на перелітну птицю: майне крилом над твоєю весною, струсить з того крила кілька світосяйних росинок чи сльозин та й зникне за тими обріями, де хмари бредуть, мов старці, та й залишить для обіднілої душі життєву необхідність чи життєвий тягар... Щось подібне і в нього було після історії з Оксаною. Але ось негадано прийшла і до тебе твоя запізніла весна, прийшла несподівано, мов злива, і щедра, мов злива.
Він їхав до Катерини лише з однією думкою: чимось пособити їй, щоб не запухали з голоду діти. Вони одразу потяглись до нього: старшим хотілося якомога більше знати про бої, а менших приваблювали його партизанські цяцьки: автомат, пістолет і німецький кортик.
(Продовження на наступній сторінці)