Умившись, Марко видибав надвір. Ранок одразу охопив його свіжістю і сонцем. Усе повітря було густо засноване майже невидимими нитями паморозі. Тільки вдивляючись проти молодого сонця, можна було помітити, як вони щедро розщеплювались на крихітні сніжинки-іскорки, творячи навколо невідчутну золоту метелицю. Так, це була справжня, але незвичайна метелиця, що сліпуче рухалась своїми шляхами і колами. Марко, любуючись нею, дивувався, чому .раніше ніколи не бачив, що може творити звичайна, сонцем підсвічена паморозь.
І тільки після цього почав придивлятися до села, захаращеного наростами землянок і скорботними пам’ятниками печей. Але вже на згарищах лежали деревини, де-не-де піднімалися жовтуваті, наче з воску виліплені зруби, а за містком серед убозтва руїн пихатився великий будинок, до якого незграбно ліпилися прибудови.
"Оце, напевне, і є хороми Безбородька. За чиї гроші і проповзає під серцем за які заслуги будувався він?" злоба, а очі беруться гнівом.
Колись і Марко не раз мріяв, що прийде час — і нові, білі, немов лебеді, оселі розбредуться в зелених садках, щоб людина мала де відпочити, привітати гостей і навчати розуму дітвору. Хіба в нас не вистачить глини на такі хати, щоб проти них куркульські здавалися злидарськими? І це буде! Але він перший прямою наводкою вдарив би по тих хоромах, що виросли на шахрайстві серед злиднів, руїн і нестатків.
Щось неподалік зашипіло, Марко мимоволі здригнувся, але одразу ж збагнув, що це була не міна: пошипівши, заговорив гучномовець. Чоловік подибуляв до нього послухати останні вісті.
— Не поспішай так, Марку! З приїздом тебе! — збоку почув знайомий смішок і голос.
І от до нього статечно підходить прояснений взовні і підхмурений зсередини Безбородько, середній на зріст, доладно збудований чолов'яга, якого можна запам'ятати з першого погляду. На вузькуватому з упертим підборіддям обличчі господарює чималий, роздвоєний на кінчику ніс, зате сіро-тінявисті дрімотливі очі глибоко засіли в очницях, а над ними випнуті надбрівні дуги перегнули житні піддашки брів. Губи в чоловіка повні, смачні, про які говорять, що ними добре цілуватися або в церкві гасити свічки. А от великі відстовбурчені вуха підкачали: очевидно, за рахунок розміру вони витончились, і проміння проціджується крізь них, як через рожеве скло.
Марко гострим поглядом одразу схоплює все обличчя, на якому дивовижно поєднується владність і дрімотливість, всю сповнену гідності постать Безбородька, потім до краю дивується, відхиляється, а далі так заходиться реготом, що його аж перегойдує на костурах.
Збентежений Безбородько скоса зирнув на себе, потім поглянув на Марка, який навіть не відповів на вітання, знизав плечима й з образою на виду вичікує, що буде далі. Але, коли на темноті Маркових вій заколивались росинки сльози, він з подивом і зневагою випнув роздуті уста:
— Отак, значить, практично, і стрічаються друзі. Навіть "добридень" не вицідили, а вже насмішечки знайшли. Чимсь таким смішним поснідав?
— Та ні, Антоне, — крізь сміх і сльози відповідає Марко, — я натщесерце регочу.
На довгих щоках Безбородька з'явилась якась чужа і зобяжева посмішка, а роздвоєння носа почервоніло.
— З якої б це радості так реготати?
— Не з радості, а з подиву: звідки на тобі тепер гусінь взялася?
— Гусінь!? Та що ти!? —вражено перепитав Безбородько і теж відхилився од Марка, прикидаючи в думках, чи він після всіх своїх поранень не позбувся тринадцятої клепки. — Якісь у тебе такі розумні насмішки, що я нічого толком не доберу. Де ж у такий час, коли ще сніг лежить, практично, може взятися гусінь?
— Про це я й сам питаюсь у тебе. Придивись гарненько до свого пальта.
Безбородько про всякий випадок відступив пару кроків назад, а потім глянув на своє пальто і жахнувся: три невеликих рожевих, з червоними голівками хробаки звивалися на його святковому одязі. Це було так мерзотно у перед весняну пору побачити на собі несподівану гидоту, що й обличчя, і вся постать Безбородька .пересмикнулися.
— Звідки вона, така напасть? — побоявся рукою скинути хробаків: а що, коли це трупожери?
Марко зрозумів Безбородька, заспокоїв його:
— Це плодожерка.
— Плодожерка? Не може бути.
— Придивись.
Безбородько спокійніше почав розглядати гусінь, потім змахнув її з пальта і пробурмотів:
— Звідки ж вона, практично, взялась?
— Додому часом з холоду не вносив сушню?
— Жінка вносила! — згадав Безбородько. — А я ще поночі кинув пальто на мішок. Ожила, виходить.
— Виходить, ожила. Сподобалося їй у твоєму палаці — там почула весну.
— Ну й перелякав ти мене спочатку. Аж. досі в ногах дрижаки гопака вибивають, — з полегшенням посміхнувся Безбородько.
— Якось у нас, Антоне, так завжди виходить: то я тебе, то ти мене лякаєш, — засміявся Марко.
— То минуле, довоєнне діло було. — Безбородько навіть рукою махнув, наче назавжди відганяв ті непорозуміння і незгоди, що були між ними. —Тепер люди навчились цінувати життя, дружніше жити. І ми за війну, практично, порозумнішали, гадаю, не буде між нами сварок і чвар. Коли я поранений лежав у шпиталі, не раз перебирав у пам'яті колишнє, не раз думав про тебе, згадував, як ми колись катзна-чого ворогували з тобою, і вирішив поставити хрест на тому, що було.
— А як зрішив? — здивувався і навіть зрадів Марко: а що, коли й справді Безбородько на краще ломить свою досить-таки кручену вдачу. Тоді варто пособити йому відсіяти грішне від справжнього.
— Так і вирішив, — правдивими очима поглянув на Марка. — І перед тобою винюся, бо чимало колись по злобі попсував тобі крові і по дівочій лінії, і по інших лініях, — понизив голос Безбородько. — Все наперед, по дурості своїй, хотілося вискочити, в чомусь обігнати тебе. А коли поранили, зрозумів, що це суєта суєт і всячеська суєта... Думаєш, я тепер хотів головувати серед такого безголов'я і розгардіяшу? Так всунули ж, запхнули, а тепер від критики не тільки вуха — вся душа в'яне, бо за що не подумай — того тепер нема. Труднощі на труднощах їдуть, труднощі труднощами поганяють.
Марко насторожився: пригадалась давня пісня Безбородька — він завжди все старався зіпхнути то на труднощі росту, то на труднощі п'ятирічок, то на труднощі сільської відсталості, а тепер ухопився за труднощі війни.
— А твої хороми теж на труднощах виросли? — очима показав на оселю Безбородька.
— От, бач, навіть ти камінцем жбурнув у мій курінь.
— Не по часу ти розмахнувся, Антоне, на таке будівництво, тому й летить це каміння.
— І даремне, братику. Тут ти чогось не домислив, — навіть спогорда сказав Безбородько. — Коли подумати по-справжньому, по-господарському, то нащо мені чи комусь, хто, звісно, може, переробляти одну роботу кілька разів? От, приміром, спочатку я збудую собі малу хату, як усі, а потім, через кілька років, доведеться ломити її і починати заново будівництво. Та чи не ліпше одразу будуватись на увесь свій недовгий вік і людям давати приклад: робіть, хто може, якнайкраще, зараз тягніться до світлої мети. То раніше було гасло: мир халупам, війна палацам. А тепер треба оголошувати війну халупам, щоб ставити добрі оселі.
— Гарної ти заспівав, та трохи зарані, — похитав головою Марко на демагогію Безбородька. — Зараз треба хоча б добитись, щоб люди не жили в плісняві з черв'яками і жабами. Оголошуй раніше війну землянкам.
— Це ти так думаєш, а я інакше, і не знаю, на чиєму боці правда.
— А ти в людей розпитайся, може, правда біля їхніх землянок ходить.
— Горе одне там ходить, — і собі спохмурнів Безбородько.
— То якось ломити треба його. Зерно готове' до посіву?
— Де там. Вважай, свистить у коморі.
— Чому?
— Ще восени різні плани переполовинили його.
— Чим сіяти будем?
— Тим, що є і що держава дасть.
— А коли не дасть? Безбородько розвів руками.
— Ну, братику, я не бог, щоб відповідати на такі запитання... Коли вивезли, то й привезуть... Не першина, — сказав твердо, знаючи, що тут не підкопаєшся до нього.
— А гній вивозиш у поле?
— Нема чим... коні ледве на ногах тримаються. Марко недобре поглянув на Безбородька.
— І ті не тримаються, на яких Мамура вночі возив прядиво?
— Мамура!? І ти бачив? —недоречно вихопилось у Безбородька, і знову щось чуже з'явилося навколо його очей.
— Напевне, бачив, коли питаю.
— Від твого ока ніщо не заховається, — вже спокійно цідить Безбородько. — Продавати возив прядиво, бо треба грошей, щоб прогодувати худобу.
— Чого ж по ночах, потайки, їздити?
— Е, це господарське діло: вночі прядиво має більшу вагу, а вдень підсихає, —переможно посміхнувся Безбородько. — А в тебе вже, певне, й закрутилось щось у голові? Ну, бувай, Марку, здоров. Заходь до мене. Коли почнеш будуватися, чимсь пособимо. Неодмінно. Для фронтовика ми із шкури вилузаємось.
Попрощавшись, Безбородько одразу почвалав до завгоспа. Той саме збирався з кабанистим, заволохаченим комірником Шавулою піти колядувати по людях.
— Повертайте, хлопці, сьогоднішній виторг! — одразу ж накрив мокрим рядном своїх вірних помічників.
(Продовження на наступній сторінці)