— Який виторг повертати? — здивувались дрібнуваті зіниці Шавули, здивувався і його куций ніс, який намарно вибивався з хащів сивої, сизої і рудуватої щетини.
— А ти хіба не отримав своєї пайки? — тихцем запитав Безбородько.
— Тисячу карбованців?
— Атож.
— Так чого ж повертати? — занепокоївся і наче трохи поменшав Тодох Мамура. —Міліція пронюхала? Я ж усе робив без спільника і свідка.
— Найшовся свідок: Марко Безсмертний! — аж зашкварчав Безбородько. —Вже достукався, стукав би він своїми костурами в двері самого пекла.
— Почалось нове життя, — зморщився Шавула і кинув якусь лайку в свої заволохачені хащі.
IX
І райкові, й вечірні дороги чаять у собі таємницю, сподівання і жаль. І скільки не збираєшся у ті дороги, вони коливаються перед очима, проходять через усе твоє серце, насновують на нього надії, розмотують пережите.
Якась незбагненна сила й принада е у синім туманці .далини, він з дитинства бентежить і вабить тебе. І довіку здається, що за тим туманцем чи маревом далини лежить твоя найкраща сторінка життя, що там, у рамці росяних дібров чи синьооких луків, загубився такий закуток землі, який не снився і геніям Відродження, що, може, там по ранішніх чи вечірніх росах поспішає назустріч тобі твоє щастя.
І ранкові, і вечірні дороги завжди хвилювали Степаниду, як хвилювали її досвітні й вечірні зорі, як хвилювала сиза світанкова і рожева вечірня роса. Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу, коли він з дійсності й казки розгортає зелену, росицею скраплену землю; це найкращі спомини, коли прокинешся у хаті і чуєш, як у розлогій долині тато косою підрізає ніч і на волю широко виходить блакитноокий світанок; це соромлива заплакана ромашка в святковім віночку, і радість, коли ти сама, як ромашка, у білій хустинці весело ступаєш по травах, несучи снідання косарям; це ті перлові світанки, коли ти вже з росою і косариками вижинаєш посивіле жито або гребеш крихкий ячмінь і надійно поглядаєш на старших: чи не помічниця вам? Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у своїй руці тримає твою руку і не може вимовити ні слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання.
Невже це теж було? Чи наснилось отут у холодній дзвіниці, де над нею, Степанидою, як спомини давнини, обізвалися святкові дзвони? Жінка рвучко підводить голову, прощається з мовчазними нахололими дзвонами, прощається з руїнами школи, де зіщуленою пташиною колись пробіг рік її молодості, і засмученим поглядом дивиться вдалину, придивляється, як перламутровий ранок, червоніючи од напруги, викочує з-під краю землі підтуманене сонце.
— Що згадалося, сестро? Що бентежить тебе? — Григорій Стратонович посміхнувся тією ніжністю очей, яка буває ранком у лугового з росицею дзвіночка. Як їй колись, підлітком, хотілося мати ось такі очі!
— Для чого вони тобі? Когось чарувати не терпиться? — насміхався Григорій.
— Дурний, — червоніла вона. — І що ти тямиш?
— Та щось уже тямлю, але ніяк не второпаю: для чого цвітом рожі підмальовувати щоки? — дивився на неї своїми веселими самоцвітами.
І от скільки років промайнуло з того часу, скільки пережито, скільки разів її Григорій стрічав смерть і скільки разів сам когось карав нею, але очі в нього залишилися такими ж, як у дитинстві. Велике діло, коли людина має чисте сумління, коли ніякі тіні не каламутять, не збіднюють погляду. Одного разу навіть запитала його:
— Григорію, а не мучать тебе погані сни?.. Не приходять убиті?..
І він одразу ж насупився, навіть з докором подивився на неї.
— Навіщо це, сестро, тобі?.. Люди, що сіяли жито чи тримали молот або книгу в руках, не вміють похвалятись убитими. Тільки необхідність заставила нас смертю спиняти смерть. А коли допитуєшся, скажу: ніхто не турбує моїх снів, бо я карав нечисть, ворогів Батьківщини. І тільки ворогів!.. Бачу, що й ти цікавишся таємницею слов'янської душі, як деякі буржуазні теоретики.
"Милий мій, милий", — шепче вона зараз тільки дрожем уст і надивляється на таке мужнє і таке по-дитячому одверте обличчя зведеного брата. Як вона любить його, здається, й рідна сестра більше не змогла б любити. І хоча це недобре, — вона ревнує ного до Катерини і журиться, що його одразу обсіла така сім'я. Хіба він дівчини не міг собі знайти?
Так, вона менш великодушна, аніж Григорій, нізащо не вийшла б заміж за вдівця з п'ятьма дітьми. Навіть коли б і вийшла з великого жалю до дітей, все одно не могла б прикипіти всім серцем до чоловіка, як прикипів Григорій до Катерини...
"Нічогенька, навіть славна братова, а все одно жаль брата", — уперто обзиваються ті самі думки.
А Григорій Стратонович дивиться на сестру, і його знову вражають її очі з двома цятками сумовитого осіннього сонця. "Це не тільки війна, але й скалічене материнство тремтить у тих краплинах осіннього сонця. Хоч як склалося життя, а дітей тобі треба, сестро. Дітей!" І він переводить люблячий погляд на постать Катерини, таку бажану, таку хвилюючу, що водночас хочеться до неї припасти, мов до найріднішої людини, і милувати, як жінку.
Дорогою загуділа машина.
— Твоя йде!.. — впевнено сказав Григорій, вийшов наперед і по-школярськи підняв руку.
Захеканий студебекер зупинився біля обочини, і сивочубий шофер з перев'язаним чолом коротко запитав:
— Куди?
— В Дубову.
— Гарне село. Де ж воно буде? • Степанида сказала.
— Тоді сідай, молодице, по дорозі. Оце все? — показав очима на маленьку валізку.
— Оце й усе!
— А веселуха там знайдеться?
— Знайдеться, — відповів Григорій.
— Тоді порядок у військах, — задоволене сказав шофер і смачно посміхнувся.
Степанида похапцем цілується з братовою, схлипує в обіймах брата і з його допомогою опиняється в кабіні.
— Марку Трохимовичу передати привіт? — шепче наостанку.
— Ой, що ти, Григорію! Молю, благаю, щоб ні слова про мене. Чуєш?
— Химерні ви люди, жінки, потайні.
— Слово честі, не скажеш?
— Слово честі. З чимсь ти криєшся від мене?
— От вчепився.
— Ну, не буду, — добряче сміється Григорій Стратонович. — Пиши, приїжджай.
— Влітку приїду.
І от рушила машина, гойднулась дорога, і гойднулися болі та спомини. Прощаючись із понівеченим селом, вона все придивлялась до вулиць і завулків, чи не побачить щось знайоме і чи не запримітить десь постаті на двох костурах. Але не Марка Безсмертного, а статечного Антона Безбородька вгледіла біля його палацу. Він, кудись несучи свою зовнішню поважність, як недобрий привид минулого, як недобра частка її судьби, майнув перед очима та й зник...
* * *
Колись молоденькою вчителькою вона приїхала в це село, що привітно мружилось у пучках сонця і нитях павутиння. Гандрибасті, з оголеними шрамами коні, які відслужили своє у кінноті, до дзвону клепали суху підосінню землю, залишаючи на ній синюваті півмісяці.
Вона задумано приглядалась до незнайомих вулиць, до незвичних ліс: вони або в'юнились, наче нагорблена вода на бистрі, або красувались досконалим вишиттям з червонолозу.
"Тільки справжні митці можуть зробити з якогось пруття таке диво", — подумала тоді і запитала візника: — Де ви стільки червонолозу дістаєте?
— З Китай-озера, — коротко відповів той, не випускаючи з рота надгризеної люльки.
Це слово приємно забриніло в її душі, перед нею принадно, як таємниця, почала відкриватись нова частка непізнаної далини. І вже ближчими ставали і хати, і вулиці, і завулки цього села, що купалось у теплих пахощах снопів, соняшників та яблук.
Яблуні тут заглядали мало не в кожну хату, де починалось життя, і, не сумуючи, стояли на цвинтарі, де кінчалось життя...
Одноногий шкільний сторож з бджолою в бороді довго, недовірливо розглядав документи, звіряв її роки з обличчям і невідомо чи з огудою, чи схвально сказав:
— Чи ти ба, таке мале, а вже панночка вчителька. Вона, зачеплена за живе класовою образою, так почервоніла, що аж в очах потуманіло, і з усією непримиренністю обрушилась на високого чолов'ягу, який був схожий на підгонистого вітряка з двома крилами:
— Не панночка, а просто вчителька? Ніколи не смійте мене так паскудно називати! Чуєте, ніколи! Бо інакше!.. — замахала своїми маленькими кулачками.
Сторож кумедно, по-сорочи, зиркнув на них і не розгнівався, а, навпаки, подобрів, лагідно засміявся:
— Ми на горе всім буржуям світовий пожар роздуєм? От які ми! Ви, бачу, задиркуваті, ніби шпачок, — підвів голову догори, де на плакучій березі висіла шпаківня.
— А ви їдучі, як... — в гніві не могла знайти потрібного порівняння.
— Доказуйте, доказуйте до самої решти, не сумлівайтесь, — підбадьорив її сторож і з-під розкішних вусів натрушував на підкучерявлену мідь бороди і захоплену посмішку, і сміх.
Чого йому так сподобався її гнів? Всякі люди бувають ва світі...
Сторож, розправивши бороду, виневолив бджолу і вже з пошаною простягнув документи:
— Усе в справності. Не прогнівайтесь, що так сказав навздогад буряків: хотілося знати, що ви за людина, з якого тіста зліплені, яким духом дихаєте — старосвітським чи вже нашим.
(Продовження на наступній сторінці)