Одразу ж з поминального обіду Марко обвішався гранатами і з карабіном за плечима пішов у ліси. Через кілька днів він височив у Літинській Синяві банду, яка загуляла в лісовій оселі дукача Онопрієнка. Марко сам увірвався в хату, гранатами перебив, перекалічив бандитів, перехнябив оселю і підірвав себе. Непритомного, в своїй і чужій крові, — його повезли в лікарню, зробили операцію й оббинтували всього, неначе ляльку... Вона, Степанида, прийшла навідати його. Марко посміхнувся одними очима, показав рукою на своє завивало і ледь чутно прошепотів:
— Гарний?
— Найкращий! — мимоволі вирвалось у неї.
— Та що ви! Мавпа мавпою, самому гидко дивитися на себе, — пустив добрячу усмішку під бинти і вже серйозно запитав: — На могилі Устима були?
— Була.
— Зійшло житечко?
— Зеленіє.
— От і все, що залишилось після чоловіка, — зітхнув і вже нескоро спитав: — А його ж безщасну Марію бачили?
— Ні, тільки чула, що вона перейшла жити до Устимових батьків.
— Отак і дочекалися старі невістки... Життє! — засумував чоловік. — А яке подружжя було б... голубів пара...
— Що вам лікарі кажуть?
— А що їм казати? Лежи, мов колода, та їж із ложечки, як дитя. Отак і осінь пролежу. Тут самі ліки та спарена кров пахнуть, а в селі зараз... — та й не доказав, бо саме в палату зайшов Безбородько в новому англійському френчі, синьому галіфе і чоботях на рипах. В руці він бережно, наче незахищене світло, ніс лискучий ремінний картуз з ґудзиком посередині. Пишаючись дорогою обновою, Безбородько не знає, як йому найкраще стати на видноті и де себе посадовити. Здавалося, що він і до лікарні прийшов, аби тільки гнути фасон. Розставивши ноги, театрально став посеред палати і співчуттям прикрив якусь свою радість.
—То як тобі, Марку, тут проживається? — І, не чекаючи відповіді, бережно здмухує пилинку з картуза.
Безсмертний пекучим поглядом зміряв Безбородька і його одяг.
— Ти, Антоне, збираєшся балювати чи свататись?
— От і не вгадав, братику, — самозадоволена посмішка розповзається по вузькуватому виду. — Чимчикую до тебе прямо від городського кравця, він хоч і дере, та вміє голкою грати, мов смичком, — вигнувся, оглядаючи одежину з боків. — Галіфе не мале зробив?
— Кинь порося в кожну кишеню, — побільшає, ще й музика без смичка вищатиме.
— Обійдеться без музики, — одразу насупився Безбородько, не знаючи, куди подіти картуза.
— Гляди, чи обійдеться, — на щось натякнув Марко. Безбородька пересмикнуло від цих слів, наче задихаючись, розкрив рота, щоб відповісти, але промовчав. І далі вже сидів у палаті, мов осіння хмара.
З лікарні вона присмерками поверталася з Безбородьком на кооперативній підводі. Зручно вмостившись на рядні, щоб не замастити новенький одяг, Антон Іванович і сяк і так упадав біля ней і все просив пригощатись "монпансьє" рибкою. Ці дрібні кольорові рибки він Прямо пригорщею виловлював із кооперативного мішка, демонструючи свою гостинність. В лісі Безбородько притих, зіщулився, занепокоєно зиркав на всі боки й немилосердно батожив коні, а коли вони вискочили в чисте поле, знову став балакучим і заповзятим. Про Марка він заговорив із співчуттям, але з огудою.
— Кому потрібне таке геройство? Теж знайшовся післяреволюційний індивідуаліст-терорист. А не краще було б колективно оточити банду і рознести її на пух і пір'я. Жаль, жаль чоловіка, але дуже безрозсудний він, у всьому безрозсудний, гарячковитий. І все попереду хоче бути, а колектив, масу недооцінює. Ще не втямив своїм черепком, що вік героїв пройшов. Про це і в "Інтернаціоналі" співається: "Ні цар, ні бог і ні герой". От як воно, практично, має бути.
В той час ходили різні теорійки про героїзм, і вона, по молодості і недосвідченості, не знала, що відповісти Безбородьку, який стояв за масовість у всьому. Правда, виявилось, що сам Безбородько в боях з бандитами ніколи не брав участі, бо працював по іншій державній лінії. Нападався він і на тяжкий Марків характер:
— Він, окрім себе і Устима, нікого не терпів. Такий норов має, що на десятьох вистачило б. Як упреться, наче стовпець у плоті, нічим не поворушиш, хоч кіл на голові теши... Ви не знаєте, як його по-вуличному називають?
— Не знаю.
— А ви коли-небудь чули казку про Марка Проклятого?
— Чула. І книгу таку читала.
— Так от і нашого Марка за характер поза очі називають Марком Проклятим.
— Бог з вами, Антоне Івановичу! Що ви, пробачте, верзете про таку людину! — аж скрикнула вона.
— Не я ж вигадував таке прізвисько — село, — почав оправдуватись Безбородько. — Ну, що б там не казали, та хоробрості від Марка не відбереш. Це, звісно, штука як кепська. Але треба мати милосердіє й до інших. А він його, — стишив голос, — навіть до дівчат не має... всюди герой.
Останнє найбільше вразило, насторожило її, і чомусь защеміло тоді дівоче серце. Правда, спочатку вірила и не вірила, але через якийсь час про це, наче ненароком, почула від хитрющого, з горшкуватим обличчям крамника споживчого товариства. І поговори потьмарили образ Марка, бо вона дівчурів ненавиділа усією пристрастю дівочої душі. Але ж чого тоді так поважають Марка і Зіновій Петрович, і тітка Христя? Розпитатися б у них, так що вони подумають про неї? Та про Маркове прізвисько вона якось заговорила з тіткою Христею, яка мало не в усьому стала її повірницею. Молодиця одразу накинулась на невідомого ворога:
— Плюньте в самісінькі очі якійсь мармизі, моєю слиною плюньте. Крейдою шпурніть у писок тим, хто Марка називає проклятим. Це так в'їлися у нього дукачі-горлані і всяка шантрапа, дубило б і гнуло їх на чортове обіддя! Наш Марко не проклятий, а Безсмертний! — стояла гнівна й червона, а на завзятому виду жмурились і розжмурювались химерні ямки.
Від цієї лайки й захисту їй стало тепліше на серці.
Працювала вона у дві зміни. Роботи й мороки було багато. Чимало батьків до заморозків не посилали дітей у науку. Не вистачало книг, зошитів, олівців, а чорнило учні робили з дубових яблучок-гавлюшок або з бузини, заправляючи його іржею і наваром дубової кори. Вона й не зогледілась, коли впала зима. А з першою метелицею прийшов до неї помарнілий, але веселий Марко. Від нього ще пахло ліками і, тим незрівнянним повівом сіна, коли до нього від першого вологого снігу ненадовго повертаються пахощі літа.
— Степанидо Іванівно, добрий вечір вам. Не замерзаєте в своїх хоромах?
— Дров привезли, — чогось зраділа вона, хоча й знала, що Марка треба остерігатися.
— А ви коли-небудь бачили таке диво: метелицю й зорі?
— Одночасно метелицю й зорі, хіба таке може бути?
— Ходімте — поглянете.
Вона, в чому стояла, вибігла вслід за Марком на необгороджений ганок, поглянула на небо, але з нього трусився сніг, а зірок не було видно.
— Почекайте трохи, призвичайте очі, — заспокоїв її Марко, ї вони обоє почали дивитись угору. Через якийсь час метелиця наче притихла і крізь зріджену сітку сніжинок вона справді побачила кілька зірок. Але одразу ж свіжий повів сніговиці засувоїв їх, а потім знову відкрив.
— Як гарно! — вирвалось у неї.
— Атож! — ясніло і його обличчя. , "Невже він міг бути безжалісним і зрадливим?" — ворушилась та сама, задавнена думка.
Марко, не помічаючи її допитливого погляду, довірливо говорив далі:
— Як я люблю, коли зоряно-зоряно в небі, коли в полях під зорями світліють, мов річки, дороги, а соняшники прямо від зірок перехоплюють росу, спросоння лопотять нею і нанизують на свої пелюстки.
Вона зачудувалась його мовою:
— Ви, Марку Трохимовичу, вірші не писали?
— Та писав, — неохоче признався він.
— І щось виходило у вас?
— Напевне, виходило, бо один вірш, проти міжнародної контрреволюції, навіть у губкомівській газеті надрукували. А хтось у нашому загоні візьми й пусти чутку, що я звідкись переписав той вірш. Я тоді скипів гнівом, знайшов напасника і почав доводити своє авторство кулаками. Але той партизан зі своїм дружком обмолотили мене, як снопа. Ну, тоді й подумалось мені: "Коли так б'ють письменників, ще й оббріхують їх, то краще покинути це діло", — засміявся Марко. — Тепер на писання не тягне, а вчитати хочеться побільше, люблю, коли різні картини проходять перед очима.
— І які ви найбільше любите картини?
— Гоголівські. Там усе якось живим виходить, наче це й не в книзі написано. Тарас Бульба — це Бульба, а чорт, що хапає місяця під різдвяну ніч, — це справжній чорт, а Плюшкін — це наш куркуль Саврадим, який навіть перед богом гасить свічку, щоб потім поставити її перед сином божим. У лікарні я в свою волю начитався, від цього й одужав швидше. У вас чогось цікавого не знайдеться?
Він пішов од неї з книжками, а в голові їй лишив хитке снування, по ньому кониками-стрибунцями скакали здогадки: хто ж такий насправді Марко? Чи одчайдушний запорожець з "Тараса Бульби", чи потаємний сільський джиґун? Тієї ночі він приснився їй Левком з "Майської ночі", а Безбородько — однооким головою. І забреде ж така дурість у сон, що й наяву страхаєшся, і дивуєшся, і не знаєш, що воно й до чого. Та й гарним же був Марко над ставом, тільки замість шапки в нього була будьонівка. Але і в сні дівоча душа тягнулась до нього і опасалась його...
(Продовження на наступній сторінці)