Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунінга у сніп, ще обвів поглядом світанок і, тривожачись, влігся на спочинок. Тепер у вуха його йшли і спадали шерехи — то від стерні, то з скирти, то з неба. Він ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетіли чирки, посміхнувся їм і з ними увійшов у неспокійний сон, де була місячна ніч, болотяне плесо і оті лисухи, що ногами й крилами відривались і відірватись по могли від води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Він, чуючи біль у грудях, зривається з землі, ловить очима світанок і незнайому жіночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
— Не полохайся, сину, — чує такий добрий голос, наче він ішов з його дитинства.
— Хто ви, тіточко? — нарешті виходить зі сну і пильно дивиться на сумовите, обведене зажурою, літами і жіночим уболіванням обличчя.
— Я — тітка Марія, а скоро буду бабою Марією, бо донька вже останні тижні доходжує. Війна — війною, а діти мають родитися, — говорить так, щоб заспокоїти його. — Тут над річкою я доглядаю за качками, їх у нас раніше море було. От удосвіта й побачила людину, що кружляє біля скирт.
— Це мене?
— Який ти догадливий, — посміхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти його. — То я й подумала: може, це добрий чоловік шукає собі пристановища від лихого ока, а й не знає, що сьогодні приїдуть з громадського господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
— Звісно, не знав.
— Тоді тобі треба звідси йти. Нащо зустрічатися з бідою?
— Куди ж тепер іти?
— Німецької довідочки в тебе немає?
— Звідки їй узятися?
Тітка Марія підперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими виднілася продовгувата будова.
— Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарні. Там у мене є хижка. Я її замкну, піду на річку до качок, а ти спочивай.
— Ніхто ж не загляне до вашої хижки?
— Недобра людина не загляне. А як прийде мій старий, то тільки зажуриться, бо немає чутки про синів. Отож і привертай помаленьку, бо вже більшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому гнулись над самою водою. Потім тітка Марія трохи взяла праворуч, бо перед ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
— Позавчора на міні підірвалась. Упала бідолашна, а з неї течуть і кров, і молоко.
Данило глянув на корову і здригнувся: її роги вже було засновано павутинням, а на ньому, розпластавшись, чаївся вгодований павучисько. На темному горбі його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось це і є війна.
Вони дійшли до пташарні, від якої в'юнилася стежка до неширокої річки, до вже білими і сірими острівцями плавали качки. Синя безмовність коливалася над лугом і річкою, і синій смуток коливався під віями тітки Марії, що думала і про доньку, і про синів, і про нього, і про увесь світ, який не знати чого став таким страшним і жорстоким. Пташарня мала кілька відділів. Тітка Марія ввела його в найменший, посеред якого довгатився лежак.
— Тут я тримаю маленьких качаток, — і посміхнулася. — Ти бачив, як сплять каченята?
— Ні.
— Кумедно так. Очі заплющить, одну ніжку відкине убік, що й крильцем прикриє, щоб було тепліше. Ось ми й дома, — відчинила двері, побризкані сумом живиці.
На стінах невеличкої охайної кімнати висіли звичайні плакати з усміхненими жінками і дорідним птаством. І навіть ця проста наочна агітація, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тітка Марія кинулась до маленької, які бувають у комірчинах, печі, витягла звідти пательню зі смаженою рибою, поставила на крихітний столик.
— Оце перекуси трохи та й лягай відпочивати. А прийде старий, він тобі на березі юшки зварить.
Постеливши немудру постіль, жінка вийшла з хижі, замкнула її на колодку та й подалася до води, на якій вигойдувався свіжий необсмолений човник. Як, ще з дитинства, хвилювали Данила ці вербові човники, що сновішю пропливали в погожі і туманні ранки і гуділи бубнами в негоду. З-за верб до човна підійшов немолодий похилий чоловік, що тримав у зубах уважисту люльку. До нього щось заговорила тітка Марія. Чоловік мовчки вислухав її, поглянув на пташарню і, не виймаючи люльки з рота, відімкнув од вербового пня човен, сів у нього і незабаром зник за тихими вербами і верболозами.
Данило прокинувся від легенького стуку в дворі.
— До тебе можна? — озвався голос тітки Марії.
— Заходьте, заходьте.
— Я не сама — з чоловіком.
Відчинилися двері, в кімнату першим з паруючим казанком у руках увійшов Маріїн чоловік. І тепер у його зубах погойдувалась і диміла люлька.
— Оце ж Григорій вам юшки наварив. У нас її ніхто так не зготує, хоч і не рибалка, а мельник він. їжте, що бог і річка послали.
Дядько Григорій вибачливо посміхнувся на мову жінки, поставив казанок на припічок, сів на лаву і мовчки почав смоктати люльку, а тітка Марія вкинула в полумиски риби, влила юшки і запросила Данила й чоловіка до столу. За обідом говорили тільки Данило й тітка Марія, а дядько Григорій — хоч би тобі слово.
— Може б, ти що-небудь поспитав гостя? — нарешті не витримала жінка.
— Не все треба питати, — спокійно озвався дядько Григорій і окутався хмариною диму. — Як має людина щось сказати, надійсь, скаже, а не має, то краще й помовчати, — та й знову припав до люльки, але враз чуйно підвів голову. — Марійко, від стогів хтось іде до тебе. Вийди навстріч.
Жінка метнулася з кімнати, але незабаром і повернулась.
— То Христина й Ольга захотіли свіженької води.
— Що ж тепер робиться у світі? — запитав Данило дядька Григорія.
— А хто його знає. Живемо зараз, наче в дуплі. Хвалиться фашист, що вже Москву обложив, та мало хто, окрім прихвоснів, вірить такому. Як ти на цеє?
— Москва що покаже себе, дядьку Григорію. Зарання ^адів ворог і деякі хитливі.
Уже прощаючись, дядько Григорій сказав Данилові:
— Побудь, хлопче, хоча б з пару днів біля нашої річки, бо, видиться, маєш у тілі болість. Тут поки що спокійно: качці випала краща доля, аніж курці. Ще можу тебе на млин узяти — там па мельника вода робить, то й будемо обоє багаті шумом.
— Не той тепер шум, щоб мені муку молоти. Це б у спокійну годину залюбки оселився у млині, — сумовито поглянув на старого.
— Тоді дивись, — схвально кивнув головою дядько Григорій. — Видать, мій старий розум відстав від молодого. Коли тобі по дорозі на Лисогірку, підвезу човном.
— А Лисогірка йде до шляху чи від шляху?
— — Від шляху.
— Виходить, не по дорозі.
— Тобі видніше, — сивою мудрістю глянув на Данила, подав вироблену руку, на якій за жилами нічого не було видно. — То хай доля боронить од недолі.
І пішов, смокчучи люльку. Отак він, певне, і до самого бога піде, неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай — і там наварить юшки для добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чиєїсь мови і жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
Другої ночі Данило пройшов більше, а коли зазоріло, перебрався через заспану річечку, береги якої єднала вивернута верба, й опинився на мочарі, де стояли невеликі стогн осоки. До таких стогів тільки взимку, коли все промерзне, приїжджають люди. Знайшовши тичину, він сяк-так вибрався на стіг, і тут йому від заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у долині досвітня синява приспала невеличке село. На плесі уже темніли і зникали у воді норці, яких невідомо чого називали попелюхами. Далі з очеретів виткнувся човен, і Данило затурбувався, чи не помітив його рибалка. Та чоловікові, напевне, було не до нього, бо ось він, придивляючись до води, зупинився, а потім щось почав витягати обома руками. Незабаром на поверхні з'явився плетений жак. Старий кинув його в човен і почав з горловини діставати рибу. Отак він витягнув що три жаки і не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогів. Тут він вибрався на низькоділ, пильно оглянувся навкруги і пішов до стогу, до лежав Данило.
"Хто ж ти, рибалко? І чи тільки рибу ловиш?"
Старий, поволі чалапаючи мочаром, підійшов до стогу, задер голову і насмішкувато запитав:
— Чоловіче, ти, може, тут домівку знайшов?
— Абощо? — підвівшись, Данило пильно придивляється до брунатного видовженого обличчя з вислим носом.
— Та нічого. Тільки дуже безпечно ти йшов до стогів. Мабуть, документи маєш справні.
— Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далі мовив:
— Може, ти голодний, то в мене є шматок хліба з салом. Підкріпись трохи.
— Спасибі, дядьку, не знаю, як звати вас.
— Панасом, — зітхнув рибалка. — Взяв би тебе в село до себе, так уже погань повилазила з шпарин — поліція, значить. Ось я тобі хлібець залишаю біля стогу, а сам пантруватиму на плесі — береженого і бог береже.
Данило по тичині спустився на землю, обняв, поцілував старого, а той тільки очима закліпав.
— Отак, може, і мій гибне десь. В артилерії служив. У перші дні війни його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рівно півгодини і далі поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи розбили її, чи пішла другою стороною. Відпочивай, — і дядько Панас знову зачалапав мочаром до човна.
(Продовження на наступній сторінці)