Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв і кружляв на плесі, виходив на берег та й знову сідав у свій утлий, старенький човен. Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ним у далекий вирій. Під їхнє "кру-кру" Данило міцно заснув із думкою: поки будуть на землі такі люди, як Ганнуся, тітка Марія, дядько Григорій, Панас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, куди він потрапив. Та побачив плесо і самотній човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось. Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Він спустився на мочар, підійшов ближче до плеса і мовчки вклонився рибалці. Той кивнув йому головою і аж тепер повернув човника до села.
Данило пішов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а то полями, то узбіччям іде він, прислухаючись до кожного шереху землі, дерев і дороги. На ній іноді зблиснуть фари, простугонять машини, та все чужі, та все чужі.
Інколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тоді й чужі машини, і його мандрівка здавалися лише поганим сном:
прокинешся — і відійде він у безвість. Та це були тільки хвилини забуття...
І знову туманний світанок у пола, де ще лишились озерця проса і зеленіло рідкосійне жито. Але що то бовваніє на сірому передранковому полотні поруч з деревами, які запливли верховіттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих велетнів, що застигли у чадному світанку. Та це ж комини і печі! Голі, розтріскані, обгорілі печі. Села не було, не було жодної хати-білянки, стояли тільки печі, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвій планеті, йде Данило пожарищем, де все стало чорним — і вулиці, і дворища, і садки, і криниці. І враз несподіваний жіночий голос:
— Данилку, ти прийшов?
Він злякано озирнувся. Хто ж тут знає його? З вузького завулка, над яким потріскували і кришилися обгорілі верби, бігла до нього смаглява дівчина. На її голові недоречно лежав понівечений вінок нареченої.
— Данилку, ти прийшов? — ще раз запитала, зупинилася і зітхнула: — Ні, це не Данило. — В дівочих очах стояли вологість та безтямство.
Жалі й болі стиснули серце Данила. Похнюпившись, він стояв перед знівеченою красою і нічим не міг допомогти, зарадити їй. З того ж самого завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дід. Сизими від старості очима він пильно оглянув Данила і покликав дівчину:
— Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твій Данило.
— Еге ж, дідусю, — погодилася безщасниця, стоячи на місці. Тепер вона вже не дивилася на Данила, а кудись у далечінь, когось виглядаючи з неї.
Старий підійшов до них, привітався з Данилом, узяв за руку дівчину і тихо сказав:
— Одна біда, чоловіче.
— Що ж у Bac, дідусю, скоїлось?
Старий оглянувся і, не підвищуючи голосу, почав розповідати:
— Розстріляли фашисти село, бо що їм розливання невинної крові? Розстріляли людей, а потім спалили хати. Тоді в моєї внучки, — кивнув на дівчину, — саме весілля грали, бо інакше їй не можна було. Зайшли фашисти на подвір'я, а моя донька — матір Лариси — з переляку запросила їх чарку випити. Випили ж вони горілку, а потім ударили з автоматів. Першою впала моя донька, попадали й гості, і музики, і молодий, прикривши собою молоду. Тільки й залишилась вона з усього накоренка нашого І з усього весілля, та, бач, розуму не стало. І все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зітхнув.
— За що ж вони так лютували?
— За партизанів. Ходімо, дитинко.
— Я, дідусю, буду Данила чекати. Він завжди з цієї вулиці приходив до мене.
Змучений душею, ішов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося селом, де навіть вода почорніла, а перед очима все стояв образ знівеченої вроди, що чекає і ніколи не дочекається свого нареченого. За болями, за запаморочливим духом випустошеної землі, за журбою він забув обережність і, коли вже минав останні печі, негадано почув:
— Стій! Руки вгору! — Збоку біля обгорілої верби стояв клишоногий поліцай з гвинтівкою в руках; на його обличчі виділялись роздуті ніздрі і втиснуте перенісся.
— Чого тобі треба? — знічено знизав плечима Данило. — Я додому добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
— Не базікати! Руки вгору! — витріщився поліцай, приклав гвинтівку до живота, як прикладають німці автомата, і клацнув затвором.
Данило, темніючи від гніву, змушений був підняти руки.
— Отак! — вдоволено сказав прихвостень і підійшов ближче. Обличчя в нього нерівне, муруге, мов каша з маком. — Документи маєш?
— Маю.
— Виймай, щоб дома не журились, — давіть у жарти вдарився перевертень і трохи розпогодив колючі очі.
Данило вийняв червоноармійську книжку, простягнув поліцаєві.
— І знову руки вгору! — наказав той, приставив гвинтівку до ноги, розгорнув документ і зневажливо скривив тонку рисочку шершавих уст.
— Що ти мені оце тичеш під ніс? Німецьким документиком не запасся?
— Ще не встиг.
— А жаль. Тоді почалапаєш зі мною в поліцію.
— Чого ж у поліцію?
— Там тобі скажуть чого, — і посміхнувся. — Там є майстри художнього слова, що з усякого виб'ють і сльози, і, коли треба, душу.
— Я ж, хлопче, додому йду.
— Який я тобі "хлопче"?! — визвірився поліцай.
— Де ж ти так скоро совісті позбувся?
— Ану покинь мені глаголаніє! Бери свій папірець — і ходімо. Данило потягнувся до книжечки і враз блискавичним рухом обома руками перехопив горло поліцая, шарпнув його до себе, підставив йому ногу, повалив на землю і почув противний хрип.
— Пу-у-стіть, — прохрипів поліцай, а з-під вій його покотились сльози.
— Ось я тебе, гітлерівський підхвісток, пущу на той світ, — придавлюючи поліцая коліном, Данило вихопив з кишені браунінга.
— Не вбивайте, дядьку, — заскімлив поліцай. — Їй-богу, мене примусили йти в поліцію, їй-богу.
— Хто тебе, причмелений, примусив? — підвівся Данило з землі.
— Староста і начальник поліції, бо мій рідний брат у партизанах, — витер сльози перевертень. Вони сказали: як не піду в поліцію, то мені зразу ж у тюрмі видадуть банку консервів і хлібину.
— Це що означає?
— У тюрмі тому, кого мали розстрілювати, казали, що переводять до концентраційного табору і видавали банку консервів і хлібину. В лісі заарештованого вбивали, а хліб і консерви привозили для іншого смертника. От з переляку я і став поліцаєм. Як відпустите — піду в ліси шукати брата.
— Не брешеш?
— Ось побачите, що піду.
— Давай документи і пов'язку.
На обличчі поліцая блиснули просвітки надії. Не встаючи, він вийняв з кишені піджака два якихось папірці, відчепив од рукава шуцманівську опаску, простягнув Данилові. Той розгорнув перший прим'ятий папірець, на ньому великими літерами було надруковано:
"ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селі Жовнино...
Шеф комендант Короїд".
Внизу стояла печать. На першому її півколі тиснулися готичні літери, а на другому стояло по-українськи — "Самостійна Україна".
Данило заховав документи, підняв із землі гвинтівку і, морщачись, почепив на рукав пов'язку.
— Оце вірно, — повеселішав поліцай. — Тепер, не криючись, можете добиратися додому.
— Вставай, тумануватий, та ходімо понад шляхом до лісу. Поліцая враз залихоманило:
— Чого ж до лісу?
— Щоб тобі ближче було до брата.
— А ви там не вб'єте мене?
— Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, поліцай лихоманно дріботів до лісу, що принадно грав густою синявою. На узліссі вони зупинилися.
— Не вбивайте мене, — уже в безнадії заскімлив Харитон. "Що ж робити, дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнішаєш ти, чи знову почнеш перепиняти своїх?"
— Не вбивайте, дядьку...
— Прощаю тобі, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову повернешся до поліції — незридними ридатимеш, не допоможе...
— Спасибі вам, спасибі, дядечку, — не знав поліцай, як і дякувати, та все згинався і розгинався перед ним.
— Іди до брата і не ганьби більше свого роду!
Обличчя поліцая пересмикнула посмішка, вірячи й не вірячи, він ступнув назад, потім скочив у кущі й, петляючи, побіг світ за очі. Куди ж ти повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся і пішов лісом, прислухаючись і до нього, і до шляху, що гудів різною машинерією. Пройшовши кілометрів із п'ять, почув на лісовій дорозі перестук копит, коліс і порожніх бідонів. Причаївшись біля купки дерев, незабаром побачив парокінну з бідонами від молока підводу, на ній незграбився сіровидий, помервлений візник, який мав два пом'яті, що аж підстрибували, капшуки під очима, черевиком виткнутий ніс і мітлами вуса.
Печаті задавнілого невдоволення та зла гніздились на його широкому чолі, на зморшкуватих повіках і скособочених варгах. Один кут їх був грубо закруглений, а другий — такий гострий, ніби весь час намагався далі розрізати щоку.
"Так і до вуха підповзе. Не дай боже зустрітися з таким молоковозом у нічну пору".
(Продовження на наступній сторінці)