— До цього придурка?! — обурився Данило. Староста щось прикинув на всіх своїх зморшках, цікавіше глянув на непроханого гостя:
— А ти звідки знаєш, що він придурок?
— Так хто ж цього не знає?
— Он як, — ще щось прикинув чоловік, моргнув бровами і вусами. — Ану, давай свої документи.
Данило видобув обидва папірці, які забрав у поліцая, простягнув їх старості, той дістав з кишені старенькі окуляри, натягнув їх на ніс і став схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.
— "Особиста виказка", — по складах читає староста, далі зупиняється і витріщується на гостя: — Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?
Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого і про це чули тут?
— Кажи, пане поліцаю, — вже наказує староста. — Це ти Харитон Заїка?
— Я.
І враз староста розреготався, хапаючись руками за живіт. Пересміявшись, він знову витріщився на Данила:
— Ти, хлопче, не мороч мені голови і нижчеспиння заразом. Усіх Заїків я знаю як облуплених. Кажи по правді: хто ти будеш, як твоє прізвище і чого прителіпався на своєму відгульні? Коли за душею старого, то можеш брати її — не заплачу перед вами, песиголовцями.
— Що ви, діду! — по-синівськи поклав свої руки на руки старого. — Живіть побільше, бо ви, бачу, людина!
— А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прізвище!
— Зовуть мене Данилом Бондаренком...
— Данилом Бондаренком? — не повірив староста. — Знову обморочити збираєшся?
— Справді, я — Бондаренко.
— А як тебе величають по батькові?
— Максимовичем.
— Стривай, стривай! Ти часом не той садівник, про якого в газеті писали перед самою війною?
— Отой самий.
— Чого ж ти зледащів так? — глянув на поліцайську пов'язку.
— Хіба ви не бачите, що горе заставило?
— Напевне, так, — погодився старий. — То ось ти який, коли не брешеш! А які в твоєму саду були зимові сорти яблук?
— Нащо це вам?
— Кажи, коли питають старші.
— Кальвіль сніговий, золотий ренет, щетина, ренет Симиренка, тиролька, джонатан, пепін лондонський. Досить вам?
— А оце ж яке? — махнув рукою на розложисту яблуню.
— Штрейфлінг.
— А яке яблуко може лежати два роки?
— Ренет шампанський.
— Що правда, то правда, — і староста віддав Данилові "виказку". — А куди ж Харитона подів?
— Завів до лісу і відпустив. Казав, що піде до брата в партизани.
— Може й піти, бо в поліції опинився не з власної охоти, а з примусу і страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
— Додому.
— Одчайдух ти при чужих документах і коні, — і староста пустив посмішку по вусах. — Що ж, пане поліцаю, ходімо до мене на вечерю.
— Так вас же, пане старосто, об'їли різні, наче гусінь? Пан для пана не старався б, а пасічник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз із копанки карася і в'юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. — І старий підвів його до чималої копанки, де росло й татарське зілля, і очерет, і через два рівчаки , виривалася вода.
XIX
І ось довгожданий татарський брід з осколком місяця всередині, і мовчазний присілок, що вткнувся в нерівний берег, як немовля у материнські груди, і тривога пташиного граю у небі, і тихе схлипування пригорблених верб, і дрімота вербових човнів, припнутих до прикорнів.
Кінь зупинився, час зупинився, тільки в грудях так гупає серце, наче хоче розбудити приспані оселі.
Чого ти? Чого? Пора б уже огрубіти, корою взятися, та не береться воно корою, і навіть у таку годину його бентежить сон цього забутого присілка, півсон ріки і дрімота звичайних човнів, що з берега на берег перевозили його дитинство, а потім кохання. Де воно і що з ним тепер?
Данило зіскакує з коня на зарость червоної таволги, прислухається до ночі, до берегів, до хат-білянок, в одній з яких, певне, спочиває Мирослава. І знову нижче хмар сумує клекотливий пташиний грай, а йому з глибини присілка подає голос самотня сурма. То озивається туга підбитого журавля, який другий рік живе в Ярослава Гримича. Серпень — пора перельоту — найтяжчий для птаха місяць. А людині тепер стали тяжкими усі місяці. Усі!
Скинулась риба на течії, тенькнула душа, хоч він так поспішав сюди: і до тієї вишні, під якою спочиває матір, і до тієї оселі, де дозрівають пшеничні коси його Мирослави, і до тих людей, з якими маєш бути завжди разом...
Найперше він добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився пам'яті матері, йдучи на війну. Він знайшов те дерево, яке виросло в узголов'ї рідної, і тільки торкнувся рукою до нього, як на землю посипались перестиглі вишні. І птиця не склювала їх — напевне, і її поменшало у війну.
З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною прицвинтарний сторож, який піввіку стрічав домовини і жив поміж могилами і хрестами у старій, схожій на печерицю, капличці, від років осіли її плечі, а хрест похилився. Сторож не впізнав Данила, бо в цій божевільній коловерті часу осмерк його розум. Придивляючись побілілими очима до подорожнього, скорботно запитав:
— Ти, чоловіче, не з тутешніх?
— З тутешніх, діду.
— А я щось не пізнаю тебе. Старих усіх пізнаю, а на молодих не вистачає пам'яті. .
— Чого ж ви, діду, дома не домуєте?
— Як же мені домувати, коли стара ось тут під барвінком спочиває, а всіх синів і внуків забрала війна. То й маєш у хаті одні плачі невісток. Може, нарвеш собі яблук чи груш? Зародило їх у цьому році, аж гілля ломиться. Чуєш?
І Данило справді почув, як недалеко відчахнулась, загупала плодами гілка. А старий і далі туманів біля нього:
— Ти ж з війни вирвався?
— З війни.
— А про моїх дітей і внуків нема ні слуху, ні переслуху. Такого кровопролиття, як тепер, і за ординців не було, — на очі навернулись старечі сльози, і він поніс їх з крихтами місяця до каплиці, де всі ночі стереже постарілих богів, які б мали стерегти, остерігати й застерігати людей. Скрипнули перестояні двері каплиці, і Данила наскрізь прорізав тяжкий не то стогін, не то схлип:
— Діточки мої, діти, де ж ви тепер?
То не боги тужили, а людина, яка вік звікувала з мовчазними богами...
Зазіленою цвинтарною дорогою, на яку від могил повідбивалися здрібнілі півники і м'ята, Данило пішов до прицвинтарної левади, на яку самопаш пустив коня. Але що це? Недалеко від його воронця стовбичив у високій шапці якийсь огрядний чолов'яга. "Звідки ти взявся такий проворний!" І вихопив з кишені пістоль.
Чоловік обернувся до нього, підняв руку і тихо прогудів;
— Не бійтесь, Даниле Максимовичу. Це я — Волошин.
— Полікарп Андрійович? — здивувався Данило.
— Еге ж, еге ж, — закивав головою дебеляк і якось нерівна пішов до Данила, нерішуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку чи тримати її при собі. І такою тугою були накупані його очі, що навіть при місяці тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе, чоловіче?
Данило добре знав Полікарпа Волошина, який у тридцятому році попав під розкуркулення. Збираючись до Сибіру, він по-хазяйськи відібрав найкраще зерно, умовив милогубу карооку дружину не їхати з ним, та й подався туди, де теж є люди і земля. Обробляти ж її він умів з дитинства. От чи буде тільки в холодині родити гречка?
А в тридцять шостому році Волошин повернувся з далеких країв; там також не дармували його руки, і він з гарними документами приїхав до своєї Гані, на коси якої вже ліг осінній ганець.
Другого дня, ще вдосвіта, чоловік прийшов до Данила, вийняв з кишені піджака чистеньку пілочку, в яку були загорнуті його характеристики, і, не сідаючи, запитав:
— Чи приймете до колгоспу, чи деінде шукати роботу?
— А що ви з тіткою Ганею надумались робити?
Волошин невесело усміхнувся в достиглі перехилені вуса:
— Не хочу сповзати з землі, не хочу на ній і перекотиполем стати. Якщо не бажаєте, щоб із усіма в гурті робив, то я можу в смолокурні чманіти, можу й рибу в ставках доглядати — до неї в мене легка рука.
— Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. І тоді засіпались і вії, і повіки, і вуса в чоловіка. Він зітхнув і вже розкуто запитав:
— То вірите мені?
— Вірю, Полікарпе Андрійовичу.
— Спасибі ж за віру! — розчулився чоловік. — Колись я не мав її до людей, а тільки до зерна і до худобини, то й сам, вважайте, був напівхудобиною... От хоч які тяжкі були мої останні роки, а не проклинаю їх, бо поміж людьми почав знаходити віру...
Ці слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин ніде не підвів ні його, ні людей...
Це було "тоді". А що тепер тебе змучило?
— До матері ходили? — негадано запитав Волошин і, скинувши шапку, повів посивілою головою на цвинтар.
— До матері, — здригнувся Данило.
— І досі пам'ятаю її голос, — вона ж із моєю Ганею дівувала. Разом співали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася кров на усі броди.
— Що з вами, Полікарпе Андрійовичу?
(Продовження на наступній сторінці)