Лісник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишені браунінга.
— Що ти, Михайле! — зблід Мирон.— Це свої. Чужі не так вриваються.
— Відійди!
Відчинилися хатні двері, і в рамі одвірків, посміхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко Біленко. Він глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п'ятірнею по кишені, де, певно, теж таке добро лежало, і розсипав на порозі сміх.
— Ось так тепер стрічаються голови передових колгоспів.
— Бо твій підпомагач хитрував зі мною, як циган на ярмарку,— насварився Чигирин браунінгом на лісника.
— Тю на тебе,— присів лісник.— Ще твоя цяцька зі злості гахне.
Колишні голови обнялись, почоломкались і весело сіли за стіл. — Тепер і по чарці можна! — радів Козуб і бісиками ощасливлював Чигирина.— Жаль, що півник утік.
— Здалеку лисячий дух учув,— шпигонув Чигирин.
— Піду я щось коням кину,— делікатно залишав їх лісник. І тільки він переступив поріг, волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина:
— Що у вас, Михайле Івановичу? Партизанські чи якісь інші справи?
— Партизанські. Тепер з дрібними сором іти до людей. Як тобі ведеться?
— Тяжко, Михайле Івановичу,— посмутнів Левко.
— З підпільним райкомом чи обкомом в якісь зв'язки?
— Аби ж то були. А як у вас?
— Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
— Чому не знати? Не раз в області по президіях сиділи, був такий час. Це ви карателів колошматили? Кажуть, більше сотні їх полягло кістьми?
— То вже люди перебільшили, але було і крику, і тиску, і писку. А як у вас?— Ще нема чим хвалитися. Тільки поліцаїв у одному селі втихомирили. Сили поки що малі.
— От, щоб збільшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повів плечима й одразу насупився, сірі очі його потверділи, потверділи й уста, замкнувши слово.
— Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повів головою і, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав:
— Передасте Сагайдаку, що ми ні з ким об'єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми — другого, і кожен має думати про своє.
Чигирин оторопів.
— А чи не здається тобі, Левку, що ми всі і кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
— Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю і про народне.
— Невже це твоє останнє слово?
— Останнє, — твердо сказав Біленко. Чигирин, і обурюючись, і дивуючись, запитав:
— Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свій гонор втратити?
— Не це, Михайле Івановичу, — поморщився Левко. — Боюся одного: зради. Хіба ви з історії не знаєте, скільки загинуло найкращих людей через зраду? Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я ні до кого не піду і нікого до себе не прийму, якщо він неперевірений, себто якщо він не нашого району.
Чигирин підвівся з-за столу, гнівно кинув Левкові:
— Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосібником.
Левко теж спалахнув:
— Думайте собі, як хочете.
— Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партією, перед народом?
— Це вже покаже час, — Біленко підвівся, глянув на ліс, на сонце, що з гілки на гілку опускалося в надвечір'я.
— Зрештою, Левку, на якусь операцію ми зможемо об'єднатись? Наприклад, у слушну годину напасти на район?
— І на операцію не будемо об'єднуватись. Живіть ви самі по собі, а ми самі по собі.
"Пропащий день", — тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу, жаль було і цього красеня без однієї клепки, який сам собі готує поразку. Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Після довгої мовчанки запитав:
— Невже в тебе і партизани думають отак, як їхній командир?
— Точнісінько так! — трусонув чубом Левко. — У нас демократія.
— Демократи навиворіт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь завдання?
— Таки голосуємо. А що ж тут таке?
— Дивись, щоб такою демократією загін не розвалив.
— Не розвалю, — пообіцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишні голови. Біленко, уникаючи погляду Чигирина, зібрав докупи серпики брів, у роздумах вийшов на подвір'я, щось сказав Миронові, який крутився між стогами і ворітьми, та й зник у лісах.
Через якусь хвилину до оселі ніяково зайшов лісник, він з жалем розвів руками: що, мовляв, поробиш із отим Левком, і проказав тільки одно слово:
— Буває.
— Та буває.
— Він що набереться розуму.
— Будемо надіятись. Тільки цей розум треба з нижчеспиння до голови перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмішка.
— Час пережене. Може, тобі, Михайле, кілька півників кинути на дорогу? Тобі буде молодий спів, а мені старий крик від баби. То як?
— Якщо зловиш, не відмовлюсь од такої розкоші. Нам і старий півень не завадив би, щоб проганяти ночі. А найкраще було б, якби ти дав діжу з розчиною.
— Діжу? — здивувався Мирон, і його лисячий ніс обсіяла лукава дрібнота зморшок. — Чого я тільки не крав у своєї жінки, от діжки не крав. Дякуючи тобі, доведеться і цю практику пройти...
XVII
Куди ж ви такі, нездужалі тa перебинтовані? Перебудьте у нас ще якусь днину, — жалісно затремтіли дівочі вії. — Чуєте?
— Спасибі, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю, наче рак-неборак. — Данило пальцями показав, як він має клешняти, і Ганнуся посміхнулася, а потім зажурилась. — Чого ти, донечко? Чого, мала? Чого, ласкавочко?
— Жаль мені буде без вас, — похнюпилась дівчина.
— Чого ж, Ганнусю?
— Батько пішов на війну, ось і ви підете, а я знов залишусь сама-самісінька на світі.
— Чого ж сама? А човник на річці?
— От хіба що човник і весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо поліція. Зараз хочете йти?
— Зараз, бо вже ноги самі просяться в дорогу.
— Не так ноги, як душа, — розважливо похитала головою, далі пішла до скрині, відкинула важку дубову ляду, дістала з-під якихось одяганок бобрикове пальто.
— Тоді ось візьміть батькове.
— Чим тобі віддячити?
— Як живі будете, то хоч напишете. Тільки неодмінно лишайтесь живими!
— Постараюсь, Ганнусю, — Данило мимоволі пригорнув дівчину, погладив її голівку, товсту косу, як гладять дітей. Невимовний жаль охопив його за долю цієї довіри і вроди, що мовчки стояла біля нього, вже не сподіваючись на своє щастя. Закінчилася б війна, повернувся б тато — от і все її щастя. Та чи буде таке?
Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вікна.
— Що там?
— Здається, хтось ворітьми скрипнув. Таки мордує когось — до ганку йде. Ховайтесь у комірчину.
Данило скрадливо вийшов із хати у комірчину, а в цей час по-старечому закректала, заскрипіла перестояна шалівка ганку і хтось тихо постукав у двері.
— Хто там?! — сполохано обізвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений сміх:
— А це я. Нe пізнаєш?
— Юрій?
— Авжеж він!
Навіжений! Чого ти по ночах швендяєш і лякаєш людей? "Навіжений" знову засміявся:
— Відчини, Ганнусю, тоді скажу на вухо,
— Его, так і відчиню комусь!
— А я думав, тобі зі мною веселіше буде,
— Чогось но в пору ти веселим став.
— Ганнусю, хіба вже тобі не пора дівувати? Чи ти, може, приймака прийняла?
— Звісно, прийняла — не чекати ж тебе. Але Юрко і таким не журиться:
— Дай хоч погляну на цього приблуду.
— Завтра прийдеш. І завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати не даєш.
— Нe будь, Ганнусю, коверзухою і відьмочкою заодно, бо тобі, як побільшаєш, що треба заміж вийти. От краще відчини.
— Як вийдеш за ворота, тоді відчиню.
— А хто ж мене своїм приворотом привернув?
— Іди, хлопче, не баламуть голови.
Юрій, щось невдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку і пішов од дверей. Дівчина згодом відчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а потім випустила з комірчини Данила.
— Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дівчина відмахнулась рукою:
— Є такий гонивітер на нашій вулиці — один утопленик.
— Що, що?!
— Утопленик, кажу. Плавати не вміє, хоч і коло річки живе, а купатися лізе на глибоке. От і втопився був минулого року. Намучилась я, руки надірвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю тепер мороку на свою голову.
— А може, це любов? Ганнуся почервоніла:
— Та він трубить про неї, навчився в когось. А хіба ж про любов трублять? То йдете?
— Іду.
Дівчина що шурхнула до комірчини і незабаром винесла звідти зав'язану на вузол торбину, втиснула в руки Данилові шерстяну почіпку.
— Коли вже так надумались, то візьміть оцього сидора — у дорозі згодиться.
— Я, Ганнусю, стаю твоїм довічним боржником.
— І не говоріть такого... розумного.
(Продовження на наступній сторінці)