Данило вийшов на погорблену корінням дорогу, владно зупинив коні. Молоковоз лихом втупився в нього:
— Якого тобі дідька, хоча ти ніби й поліцай? — заскрипіло слово, мов пересохлі двері.
— Гарно стрічаєте людей.
— Як вони мене, так і я їх. Бо що таке люди? Велике збіговисько, де кожен думає тільки про свою шкуру.
— Підвезіть, коли не жаль коней.
— Аби вони були мої, то жалів би. Сідай десь збоку. Звідки єси?
— З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив насмішку:
— І там поліцаї дрантюхами — без форми ходять?
— Скоро і форма буде. А ви чого такий, наче на весь світ уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на коні, потім вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його і поволі прогугнів:
— Бери на дурничку. Бісівську міць має.
— Спасибі, я не вживаю цього зілля.
— Тоді добре горілку тягнеш?
— Не без того.
— До цього ви мастаки. А от допомогти бідному чоловіку нема кому, — зажурилося усе зло на капшучистому виду, і навіть плечі зажурились — пригнулись.
— Це хто — ви бідний чоловік? — не повірив, посміхнувся Данило.
— Вір чи не вір, а таки я, бо в житті воно так: комусь перепадає просте або й райське дерево, а комусь — одні тріски, — хрипло зітхнув молоковоз та й кинув погляд у ліси чи в минувшину. — От послухай. Був колись Хома Кошіль господарем на всю губу, на весь повіт. Земельку мав, чорну, мов крило галки, а воли такі, що ні один наймит до рогів не доставав, і медаль, як радість, під шиєю носив. Та більшовики підрізали Хомі земельку, постинали крила ще в двадцятому році, а та медаль під шиєю мало не стала петлею. А як почав надходити тридцятий рік — скумекав я, куди вода тече, розділив свої статки поміж дітьми, взяв собі тільки троян коней і сіроманцем гайнув із села працювати де на капіталізм, де на соціалізм. То чорні були мої дні і чорною була туга. Тільки одного дня розвеселився, коли почув про розкуркулювання: таки перехитрив я, обскакав своїх дурнів дукачів... Носило мене і по Дніпрогесах, і по Турксибах. Воно й там, хто був з головою, без гроша не сидів. Та гроші — полова, а земля — свята. І ждав я своєї земельки з усіх до одного снів. То як почув про війну — кинув квартиру зі своєю потіпахою і зразу ж сюди. Люди на схід та на схід — в евакуацію, а я зі сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, із німцями в один день прибився до свого села: німці із заходу, а я зі сходу. Обійшов усю свою земельку, позабивав у неї свіжі вербові кілки, щоб межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не туди повернуло — люди і власть наставили старостою мого колишнього наймита Івана Гнатюка, який був, ким би ти думав, — аж головою колгоспу!
— Що ви, люди, робите? — гукнув я на сходці. — Він же стопроцентний більшовик!
То мене тоді на сходці, чуєш, мало не стовкли. І що найстрашніше — свої діти одкинулись від батька, назвали в вічі стопроцентним іродом. А потім цей самий Гнатюк у насмішку наставив мене молоковозом. От і знову, хвоськаючи чужі коні, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в світі? І чого я так поспішав до своєї земельки!
— Не дали вам її?
— Дали наділок тільки під огород. Я вже й до начальника поліції їздив.
— А він що?
— За кожного партизана, каже, будемо наділяти по два гектари землі. І тут нема правди, бо на Полтавщині, чував, за спійманого партизана дають аж п'ять гектарів. Мабуть, доведеться гайнути туди.
— Так що ж вас тримає тут? — запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошіль стишив голос:
— Хіба іще не здогадався?
— Ні.
— Тримає мене проклятий Іван Гнатюк.
— Він не пускає вас на Полтавщину?
— Ні, це я хочу присочити його, на гарячому спіймати, бо чує моя душа — не новій владі служить він, а знову ж більшовикам. Тож хай стратенець і йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю і з усієї сили вперіщив ним по широких плечах.
— За що?! — верескнув, вирячився Кошіль, проворно скочив "на землю, стиснув волохаті, схожі па їжаків, кулачища.
Данило вперіщив його і вдруге, і втретє.
— За те, що перехитрив сам себе і вже сочиш за добрими людьми. Зараз же повертай коні в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! — І знову шмагонув батогом.
Хома враз обм'як, опустив люшнюваті руки і забелькотав:
— Помилуйте, пане поліцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав якнайкраще догодити вам.
— Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач, він за ким пантрує!
— Пане поліцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навіть, коли ваша ласка, відкупного дам.
— Відкупного?.. — ніби задумався. — Давай! Біс із тобою! Кошіль поліз до кишені, вийняв капшука, схожого на ті, що коливались на його обличчі, і простяг Данилу:
— Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякі-такі заробітки на чужому молоці.
— Оце хай тобі буде наукою, щоб не падлючив і не верзякав на добрих людей. — Данило недбало засунув гаванець до кишені. — Коли ж ми хоч слово почуємо від тебе про Івана Гнатюка, то заздалегідь готуй торбу і суши сухарі.
— Отак і повинні ми відчувати твердість влади, — глибокодумно прорік Кошіль, тільки зараз збагнувши, в яку халепу він ускочив через свою дурість.
Данило скинув віжки і тлею з підручного воронця, вискочив на нього і насмішкувато сказав молоковозу:
— Передасте привіт Івану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошіль нічого не відповів на це, тепер усі його думки кружляли навколо одного: як йому замиритися зі старостою свого села, що он яких має захисників. Він тричі широко перехрестився на сонце, що грало між деревами, але й сонце не змогло вибити з його погляду холодних сутінків.
То дібровами, то полями, то шляхом Данило до вечора відміряв, певне, з тридцять кілометрів і сміливо в'їхав у якесь село, розділене надвоє неширокою річечкою. Тут біля левадок стояли ошатні хатки, до кожної од річки тягнулося два рівчаки. Це здивувало Данила, і, зустрівши в березі жінку з шматтям ва коромислі, він запитав, що воно й до чого.
— У нас отак споконвіку заведено, — погойдуючи коромислом і станом, відповіла жінка. — Біля кожної хати маємо копанку, в ній тримаємо рибу; карасі, лини, коропи і в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода — то впускаємо і випускаємо її цими рівчаками. А ти ж звідки будеш, такий проворний?
— Здалеку, тіточко.
Та бачу, що здалеку, — буркнула, неприязно оглядаючи
його.
— По чому ж ви бачите?
— По твоїй ганчірочці, — тицьнула на поліцайську пов'язку.
— Хіба у вас таких нема?
— Таки нема. Кого позаписували у поліцію, усі порозбігалися, опрім придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер звідкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
— Нe з цих, тіточко.
— А якщо з цих безчесників, — оглянулася жінка, — то скоріше ховай свою лахманину і вив'юнюйся звідси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засміявся од цієї мови, що була йому, як музика.
— Ти чого ж радієш? — здивувалася жінка і підозріло подивилась на нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхній Вавило?
— Бо, видно, тут гарні люди живуть.
— Які не живуть, а в сірка очей не позичають, — гойднула коромислом і, вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пішла стежкою до своєї хати.
— Тіточко, а де ваш староста живе? Жінка зупинилась, рукою показала на левадку, обсаджену червонолозом.
— Ось бачиш вусаня в сіряку, що корову біля садочка пасе? Оце і є наш староста, Микола Андрієнко.
— Староста — і корову пасе?
— А він у нас не супостат і не грошолюб. І в скрутну годину не перешерстився, — сердито озвалася жінка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило підійшов до старости, який ще здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга років п'ятдесяти з обличчям кольору й сухості волоського горіха, на голові в нього красувався саморобний солом'яний бриль, і тому начальство було схоже на звичайного сільського пасічника. Цю схожість ще підкреслювали старі дуплянки й вулики, які стояли у невеличкому садку.
— Драстуйте, пане старосто, — вклонився не чину, а літам Давило.
— Драстуйте, пане поліцаю, — заскалив око старий, а в голосі його озвалася прихована насмішка.
— Як воно у вас, пане старосто?
— Нічого у нас, пане поліцаю, — і пустив пересміх по зморшках вусах.
Чого ж ви смієтесь?
— А як нe сміятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до нього на дурничку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
— Так ви ясновидець, пане старосто! Старий нахмурився.
— Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такі пани, як ти і наїжджі лобурі, об'їли мене, наче гусінь. То як дуже голодний, іди, поки не пізно, шукай пристановиська і з'їжу.
— Куди ж мені накажете піти?
— Відпитай поліцая Вавила.
(Продовження на наступній сторінці)