— Є, — і перший виймає з кишені партквиток. Сагайдак розгортає його, скидає очі з фото на бійця і приязно посміхається:
— Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
— Тільки бити! — твердо кидає Грицай і полегшено зітхає:
видно, немало довелось пережити на дорогах війни.
— А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
— Немає, — безпорадно розводить довгими руками високий боєць.
— Де ж ви її поділи? І чи вам відомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червоніє, кліпає довгими дівочими віями.
— Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але одну штукенцію я виніс.
— Що ж це за штукенція?
— Сурма, товаришу майор.
— Яка сурма? — дивується Сагайдак: чи це насмішка, чи у хлопця не густо на розум.
— Ось я зараз, — Антоненко похапцем підходить до старої, напівзотлілої осики, здіймає з сучка мідну сурму, на якій вибухають спалахи ранку. — От мій інструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з батьком і братами грав да хрестинах, весіллях і різних святах, тому й губи у мене роз’юшені, наче постоли.
Сагайдак мимоволі посміхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув на Чигирина.
— Такий інструмент у загоні згодиться, — тихо сказав той. — ж сурма!
— Що ж, товаришу Антоненко, доведеться прийняти вас до загону і з такою зброєю. Збережіть її до нашої перемоги — і тоді сурміть на весь світ!
— Я буду старатись, щоб на весь світ! — На радощах Антоненко підняв сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст — Урочиста мелодія порушила тишу, підняла вгору диких голубів, що до цього стогнали і стогнали у кронах могутнього дуба.
Біля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорієм і близнюками, поправив упряж, сів на воза, вйокнув і зразу став собі звичайнісіньким, прибитим літами і недолею дідом.
— Артист! — невесело посміхнувся Сагайдак.
— Ким йому не доводилось бути — і артистом теж, — посмутнів Григорій, проводжаючи поглядом батька.
Лісами та перелісками, ярами і забутими дорогами добирається Чигирин до Синяви, де ще підлітком з батьком розчищав, пиляв і складав у сажні графський ліс. За це він мав у день п'ятнадцать-двадцять копійок. А коли почав шпунтувати гонту, то вже і полтиника виробляв. У цих же лісах він і стрів свою долю — свою з нерівними бровами Марину, і привернув її до себе чи то щирим словом, чи тими нерозщібнутими підсніжниками, які йому і досі здаються найкращими квітами на землі. Це ж тільки подумати: ще приморозки потріскують у лісах, ще ніздрюватий сніг скрипить, як сорока, а ця квітка самою ніжністю витикається на світ і по-дівочи зворушливо дивиться у вічі людині — з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушні, як механізовані ідоли, мчать на мотоциклах жандарми, на їхніх грудях коливаються і поблискують півмісяці блях. Наче по команді вони повернули голови, обмацали поглядами діда і гайнули далі. Невже це не сон? І застогнала душа в чоловіка. Та що наші жалі в часи лихоліття?
Чигирин в'їжджає в ліси, минає стару загату, яку підмиває томна від торфу вода, бере до колишньої парні, в якій господаровитий управитель графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тоді головами усі ясени, усі берести, а далі пропали й дуби. Тепер черево парні і її обвалені боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли круги, на яких запряжені в мотуззя робітники гнули обіддя, виріс густий дубняк.
Наче по пам'яті років переїжджає і переїжджає Чигирин з одного урочища на друге — і ніде нікого, тільки сонце пригорщами пересіває крізь листву золоту дрімоту. А ось і садок, і хата лісника Мирона Козуба, який був у нього боярином на весіллі. Де ж тепер Мирон: чи в лісах, чи перебрався в село? На траві лежить свіжий слід од коліс — виходить, хтось тут живе. Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сіна. Чигирин зупинив коні перед ворітьми, що взялися грибами і печатями лишайників, скочив з воза, заглянув на заросле травою і ромашкою подвір'я. Тут стоять ошатні підгонисті стоги лісового сіна, а в затінку біля них кубляться знесилені від спеки кури. Виходить, німці ще не добрались сюди. І зовсім негадано від лісу його покликали.
— Михайле!
Аж здригнувся з несподіванки, зиркнув убік:
— Мироне?
— Хто б іще тепер бродив у цих лісах? — підходить осадкуватий лісник, на голові в нього вже буяє білий цвіт, а вуса розпухнатилися сивою степовою тирсою. Мирон обіймає Михайла, тягне до оселі, все дивується, яким він робом опинився тут.
— Та приїхав провідати тебе, трави лісової накосити.
— Говори-балакай, так я й повірю твоєму лукавому слову, — підсміюється Мирон, підсміюються і горбкуваті щоки, між якими, мов у засідці, причаївся лисячий ніс. — Щось припекло?
— Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
— Лісник завжди служить трохи людям, трохи собі, а ще більше худобі: коням, коровам і навіть зайцям та косулям, — хитрув лісник, — Ось і ти, бачу, про худібку думаєш, — з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло Чигирин партизанить, а він собі на сіно старається, — і сміється тими очима, що бачать людину наскрізь.
— Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й мені не віриш?
— Тобі, Михайле, вірю, — серйознішав лісник і відчиняв двері. — Заходь, сідай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в мене — пробачай, бо жінка тепер не вертається в ліси, без неї і кури здичавіли, але поки що яйця несуть. Засмалити якогось півника?
— Можна й півника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом прострелює гостя:
— То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . — І в нас пройшли чутки, що в твоїй Синяві партизанить Левко Біденко, — із надією подивився на лісника, — Не бачив його?
— Ні, не бачив, — кліпнув зморшкуватими повіками Мирон, очі його посмутніли і теж пішли у засідку.
— В тебе і це може бути, — з недовірою вивчає вид, що дізнається од нього. — То не бачив і навіть не чув?
— Ліс великий — усього навіть лісник не побачить. А чувати t Левка — чував.
— А може, й видав? Не гріши, чоловіче. — Кажу: чував, — зовсім підкисає господар. — Тобі стрітися з ним треба?
— Дуже. І невже ніхто з його хлопців не навідувався до тебе?
— Та було, — неохоче цідить лісник. — Прийшли якось уночі, взяли трохи харчів, тютюну та й пішли. А куди — вони не казали, я не питав, — і глянув у вікно. — Бач, коні й досі стоять, наче на виставці. Заведу їх у стодолу і піду ловити півника.
Чигирин насупився, підвівся з лави.
— Не буду ласитись на твого півника, хай ще росте, може, виросте таким хитрієм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому слові — бувай.
На щоках присоромленого лісника одразу стало тісно рум'янцям.
— Чого ти, Михайле, отак? Хіба я що?
— Тепер здогадуюсь, що ти. Досі вірив тобі, тому й приїхав у нелегку годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став зараз — не знаю. І колись я ненавидів хитрунів та брехунів, а тепер — тричі ненавиджу, — і пішов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками.
— Не чіпляйся, — взявся за клямку Чигирин.
— Богом прошу, Михайле,, залишися…. Згадаємо хоч нашу молодість, коли тепер нема чого згадати. І не клади гніву ні на мене, ні на мого півника. Посидь трохи сам або розклади вогонь у печі, — і лісник прожогом вискочив з хати.
"Таки допекло".
Згодом озвалося торохкотіння коліс і стихло. Чигирин позирив, позирив у вікно, але не побачив Мирона і знічев'я почав поратись біля печі, а думки його крутились і крутились навколо лісника і тих, що все життя бредуть по калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще й вважають себе за дуже розумних. Для такого бісового зілля Михайло в колгоспі завжди знаходив одну роботу — сторожа. Ось на цій посаді хай і доказують одна одному свої таланти.
Коли вже вогонь гарячими півнями забився у челюстях, до хати з щільником і гладущиком увійшов Мирон, косуючи, він ніяково розвів руками:
— От халепа — ніяк не міг зловити півника, порозбігалося бісове птаство із задвірка в ліси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а липець — на заїдок. Що ти на цеє?
— Буду придивлятися, як ти далі хитруватимеш, — буркнув Чигирин. — Це в тебе виходить.
Лісник тільки покрутив головою, потім розсохачем поправив дрова в печі й почав старатися біля картоплі, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в комірчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обід давніх друзів. Чигирин навіть не пригубив чарки, більше нічого не говорив і не питав Мирона. В лісника ж — нема-нема, та й застрибають під віями бісівські вогники. Чого б це? Що він був хитруном, це всякий знав, а тепер, може, і на крутія перешерстився? От хто б сподівався, що затурканий Рогиня, який найбільше цікавився тим, що було кілька тисяч років тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лісничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
— Хто?!
(Продовження на наступній сторінці)