— Хіба тепер про хату — про душу подумай, — зашепотів старий і потягнув його в сіни. — Ти ж маєш розум у голові. Не запродуйся песиголовцям, не піди на їхню підмову. Чуєш?
— Ніби ж я хочу цього? Тягнуть силоміць, як на заріз,- і тоскно зітхнув.
— Утечи, Семене, від них. Не заходь у чужий час, — тоді у свій не потрапиш.
Магазаник сумно похитав головою:
— І ви, діду, кинулись у політику?
— Яка ж це політика? Саме безголов'я. Втікай од нього.
— Як же, думається вам, можна втекти?
— Коли нема сміливості, то зайцем утікай — і не оглядайся.
— Вже не ті ноги у мене.
— Тоді грішми одкупись. Не пожалій навіть лихоманного золота. Сипни їм хоч у пельку червінців. Не сунь свою голову в чужий казан.
Магазаник знову здригнувся, а від воріт його гукнув Безбородько.
— Вже кличуть.
— Це кликачі на той світ.
Старий Гордій, махнувши рукою, вийшов з сіней і повернув у ліси.
— Діду, а ночувати?
— В тебе і днювати страшно, — обізвався з темряви непримиренний голос.
Над лісом уже роїлися петрівчанські зорі, і їм не було ніякого ділечка до людського посміття, що пазурами хапалось за видимість влади і чиїсь душі. Чиїсь душі йому ні до чого... А от хуторець би згодивсь. Але тільки скоріше заміталась воєнна хурделиця... Це ж подумати, яку силу має Гітлер — аж на Індію націлився.
Магазаник стукнув ворітьми, на дубі спросоння керкнув отой ворон, що мав простуду в голосі і кульгавість у ногах. Цур тобі, абощо! Невже ти і вночі почув чиюсь кров?
"Крі" — відповів на його німотне питання ворон, по-гадючи зашипів крилами і пролетів над головами гостей.
"Щоб ти здох ще до ранку! А не здохнеш — застрелю".
Вони підійшли до фаетона, в ліхтариках якого сліпо горіли свічі.
"Наче за упокій душі", — полоснув Магазаника забобонний острах.
Не встигли розсістися на м'яких сидіннях, як решітчастий поліцай гикнув, свиснув на коні, і вони, махнувши гривами, полетіли на об'їзну дорогу. Обабіч заворушилася ніч, заворушились дуби, що тримали на своїх руках століття і зорі. . За якусь неповну годину в'їхали в оніміле село і повз церкву ввернули до оселі отця Бориса, який з піввіку подував на одному місці. Він і хрестив, і вінчав Магазаника, напевне, коли таке життя настало, й ховати буде. Лісник з жалем подумав про свій непевний вік, перехрестився.
— Умгу, — насмішкувато сказав на це крайсагроном і позіхнув.
У хаті отця Бориса ще світилося. Він сам, зі свічею в руці, відчинив пересохлі двері, пустив до оселі непроханих гостей, поставив свічу перед образом спасителя, який тримав у руці поколупану землю. Чи ж втримає тепер? Погорбатілий, оповитий сивиною, панотець зупинив великі, із імлою років очі на Безбородькові, і той, зирнувши на свічники з тяжкими узорами, уклонився йому.
— Доброго здоров'я вам, отче.
Не знаючи, що за гості в нього, старий відповів ухильно і мудро:
— Дай, боже, хлібові урожай, а людям здоров'я. Магазаника ошелешило це вітання: чи не відділяв батюшка їх од людей?
— Пробачте, отче, що ми запізно приїхали до вас, — уже починає гніватись Безбородько, бо панотець, стоячи біля обвитих виноградною лозою образів, і не думає запросити їх сісти. — Нова районна влада просить вас завтра в жалобній ризі відслужити панахиду за полеглих німецьких вояків.
Батюшка, зітхнувши, вплів у сиву прозелень бороди звосковілу руку, подивився поверх нової районної влади.
— Не можу.
— Чому ж не можете? — І знову шершні проклюнулися в погляді Безбородька.
— Бо ці вояки не нашої віри.
— І за многоліття та спокій душі нашого зверхника і пророка не відслужите молебня?
— За спокій душі нашого зверхника й пророка? — здивовано перепитав отець Борис. — Це ж який пророк об'явився у нас?
— Адольф Гітлер! — виструнчився Безбородько і шарпнув праву руку вгору.
— За нього теж не можу.
— І дарма, батюшко! — зашипів погрозою. — А от його преосвященство єпископ Мануїл служив і за німецьких вояків, і за Гітлера.
Презирство лягло на бляклі уста отця Бориса:
— Тоді і їдьте до єпископа Мануїла.
У Безбородька морозом взялися очі, і він вдарив старого канчуками слів:
— Отче, ви не думаєте, що за цю мову ми відразу можемо вийняти з вас душу?
Старий здригнувся, приплющив вії, з погордою глянув крізь приплентача і твердо відповів:
— Хто загубив свою душу, відписавши нечистому, загубить і чиюсь. Іще одне тобі скажу: сідаючи на ханство, думай про дві кари — небесну і земну!
— Коли б ви не такий старий... — захлинувся ненавистю. — Сам би вас підвісив у катівні на гаки.
Отець Борис відхилився, вперся сивою головою в святих і непримиренно зиркнув на Безбородька:
— Скільки живу, а вперше бачу ката. Ізиді, породження єхидни, ізиді, дрібноголовий слизькоумець! Ізиді, чорнозрячий!
Безбородько в люті кинув руку до відстовбурченої кишені, але передумав, обернувся і, пригинаючись, вискочив з оселі.
— Умгу, — не то йому, не то мальованому, з панагією і патерицею патріарху промимрив крайсагроном, безнадійно похитав омертвілою головою і зашелестів словами, наче сухим листом: — У мене батько теж був батюшкою.
— Не вірю, чадо! — відрізав старий...
— Чого ж?
— А ти подумай, коли маєш не вивернуті мізки, і вирви з нутра нечестивість. Краще нікудишнім стати, аніж піти за такими, — і кивнув головою на двері.
Жалі за чимсь пройшли по мерхлому обличчі Рогині. І навіть їжак підборіддя взявся сумом.
— Дайте, отче, покуту.
— Приїдеш іншим разом, — на щось натякнув старий і поклав руку на срібні защібки замкненої Біблії. Назад вони поверталися, ніби з похорон.
— Ох і попа маєм, — ніяк не міг заспокоїтись Безбородько. — Такий і в підпілля може піти. Забув я його настрахати наказом начальника штабу верховного головнокомандування Кейтеля. .Чув про нього?
— Про Кейтеля чув, а про наказ не знаю.
— То послухай, що там чорним по білому написано, я це виучив напам'ять. Німцям, значить, "наявних збройних сил для підтримання безпеки вистачить лише тоді, коли всякий опір буде каратись не пудом, а створенням такої системи терору збройними силами, яка буде достатньою для того, щоб знищити в населення усі наміри опору. Командарм має винайти засоби для виконання цього наказу шляхом застосування драконівських покарань". Чуєте — драконівських!
— Драконівська порода — невиразно, ніби крізь дрімоту, сказав Рогиня.
— Ти про що? — стрепенулась погроза в голосі Безбородька.
— Про те, що ви читали як вірш.
Коли доїхали до лісникового дворища, Безбородько похмуро прорік:
— Отож, Семене, приймай на нічліг. Поліцаї хай сплять у клуні, а ми — в хаті.
— Ночуйте, — збайдужіло сказав лісник, бо відчував, як пропадає його доля: запівдарма чи задарма продав її.
— Ех, і вічі — глянув на небо Безбородько. — Це б до якоїсь потягухи забратися, та й заснути біля її боку.
На цю мову Рогиня скривився і норовисто одвернувся від жеребила.
В оселі гості знову накинулись на їжу та горілку, але тепер найбільше нив лісник, чуючи, як у голові почивав кружляти ярмарок.
Безбородько дивився, дивився на нього й, нарешті, не витримав:
— Ти що, Семене, отак заливаєш мокрухою? Страх?
— Ні, не страх, а безвілля та рештки людини. Бо що наше життя? Одне ошуканство, одна облуда...
— В усьому? — гостро запитав Безбородько, стискаючи в руці склянку :з горілкою.
— Вважайте, у всьому, окрім жіноцтва. Хіба не жіноча вірність, то не мала б наша душа жодного доброго пристановища, — знову згадав свою недосяжну мрію, що навік згордувала ним, Може, з нею і його життя не вскочило б у такі лещата.
Безбородько не сподівався таке почути від Магазаника, який замолоду був падким і до дівчат, і до молодиць. Що ж воно таке" запізнє каяття чи сум за тією честивістю, що оминула його?
— Це тебе цілонічні сантименти карають?
— Чого ж сантименти? — глухо обурився Магазаник... Високого ти роду, та песького ходу.
— Бо вже настав час, коди в інших країнах навіть письменники не згадують про жіночу вірність. Скоро і в нас по ній правлять поминки. Час високої техніки і чистогану розтліває все, і жінку також. Недарма хтось видумав: красу навіть роаух не додає, а гроші можуть.
— Філософія завсідників борделів, — не витримав Рогиня і, неважливо обминаючи Безбородька, поплентався спати у ванькир. — Голова глипнув на лісника і кинув злим оком вслід агроному:
— Тип! Чи не з тих, що сюди — гав, а туди — дзяв!
Магазаник теж нагороїжився:
— Щось вам сьогодні ніхто не догодить, навіть жіноцтво. А ще — про свою колишню жінку скажете? Ви ж так шукали її, а тепер забули? — згадав оту чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
(Продовження на наступній сторінці)