З галявини переходить в урочище, до живуть борсуки. Тут у голодний рік він закопав грубі тисячі, що вторгував за картоплю. Потім за ці тисячі тихцем накупив золотих червінців, які теж заневолив біля борсуків. Ще е в нього сховок, де нещодавно стояла пасіка, а третій скарб спочиває в деревині хати, що стоїть у селі. Для нього тепер треба знайти інше місце, бо хіба в такий час довго хаті стати попелищем? Ех, суєта суєт, а спокою і досі не мав світ.
Коли лісник підходив до своєї оселі, на дубі, вмощуючись на ніч,. простудливо керкнув старий кульгавий ворон. Надокучив він, особливо в передгроззя, своїм скрипучим голосом, але й убивати його тож не хотілось, бо досвітком не півні, а цей старий віщун завжди будив Магазаника.
Пустищем тепер стала його селитьба. Навіть старий Гордій SB залишається тут на ніч, хоч і давав йому під ночівлю другу воловину хати. То в клуні гибів, а зараз і в хаті не хоче відпочивати.
І, наче почувши його думки, з лісу озвався низинний голос діда Гордія:
— Семене, ти вже облягаєшся?
— Та збираюсь. Як це, нарешті, ви надумались проти ночі прийти? — насмішкою насочується слово Магазаника.
— Хіба ж нова влада не заставить? — біліючи полотняними шатами, старий підходить до лісника, простягає важку, вироблену руку, шкіра на ній тверда, шершава, наче кора на дереві, а пахне душко.
— Нова влада вас послала? — дивується і насторожується Магазаник.
— Атож. Дожилися, що й борщу нема чим посолити. От і притарабанився до тебе — відпусти трохи солі, ти ж, нівроку, запасся нею.
— Доведеться відпустити. Ви сьогодні вже ночуйте у мене — Та ж половина домівки пустує.
— Тепер, мабуть, півсвіту пустує, — зітхнув старий. — Та колись і хата Гітлера стане пусткою.
Хоч довкола нікого нема, а лісник сторожко оглядається, нові страхи в душі.
Ви вже вечеряли?
— Вечеряв. — Гордій поглянув на небо — яку погоду воно віщує? — Я ще піду до коней, а потім спати.
— На ліжку Стьопочкп ляжете, двері не зачиняйте.
— Гаразд.
Вечір знімав з вікон сизу барву, і вони темніли, немов крила гайворонів. Магазаник причинив їх грубими віконницями, з яких залізо проходило аж в хату і там для безпеки бралися гайками на різьбу. Незабаром прийшов дід Гордій, покректуючи, почав умощуватися на ліжкові Стьопочки. Магазаник причинив двері до своєї половини.
Тихо і сумно в його оселі, де по всіх кутках чаїться самота. Хоч би Стьопочка погалаганив тобі чи Василина зашелестіла сміхом і спідницями. І який ґедзь укусив молодицю, коли саме так потрібні її заспокійливе слово і принада? Магазаник підходить до мисника, витирав сірник, запалює свічі в мальованому свічнику: може, хоч святий віск віджене од нього недобре передчуття і страхи. Що ж, чоловіче, чаївся ти в лісах, а тепер годі — час переїжджати до тієї хати, де й досі в негоду стогнуть половецькі і скіфські камени.
Із свічником він підходить до дзеркала, в глибині його бачить якісь непевні, ніби чужі очі, непевний одблиск гіркої посмішки і нерівно прооране літами чоло, — у зморшки вже й посіяти щось можна. Ця думка страхає лісника, щоб відігнати її, він швидко іде до старовинної, з червоного дерева шафи: тут тісно збилася людська мудрість. От що тільки вибрати з неї? Може, Біблію? Та, певне, й передпотопове письмо не заспокоїть зараз сум'яття душі. Краще того дивака, що Дон-Кіхотом зветься? Час уже всюди підстрелив твої вітряки, а ти й досі живеш у пам'яті людей. І королів, і царів обскакав на своїй сухоребрій шкапині, і фюрера обскакаєш.
Лісник витягнув зачитану книгу, підійшов із нею до свічника, а в цей час надворі люто озвався кундель, далі лунко загупали копита, заскрипіли колеса, загалакали чиїсь голоси. Несе якихось приблуд на вечерю або ночування. Магазаник кинув книгу на стіл, схопив дробовика, відсунув залізні засуви і сторожко вийшов із хати.
— Хто там проти ночі нахопився?!
Біля воріт заворушилися дві постаті, трохи далі срібно подзвонювали упряжжю коні, і ще хтось гойднувся за ними, протикаючи темінь цівкою рушниці.
— Пане добродію, ув'яжи свого вовкодава, бо навіки вкладемо його!
Магазаника здивувала не так погроза, як оте "пане". Вже й він на панство переходить.
— Хто ж ви такі проворні?
— Поліція!
От і притьопала нова влада. Чого їй тільки треба? Магазаник ув'язав кунделя, що почав чогось скімлити і скавуліти, потім пішов до воріт, їх уже ногою невдоволено відкидав кадубастий присадень; обличчя в нього драгле, кругле, як решето, і подзьобане віспою теж, мов решето. За ним сторожко, з гвинтівкою напоготові стояв хирлявий капловухий недомірок, його видовжений вид був чимсь середнім між кінською головою і глеком.
— У тебе, пане, нікого нема з чужих? — підозріло захрипів решітчастий, в нашорошених буркалах його стояло одне зловістя.
— Нема. — "Ну й мордоворот. Хоч би вночі не приснився!"
— А, опріч тебе, хтось є в господі?
— Стара людина.
— Дивись мені! — перетрусив усім своїм драгливим решетом недовіру. — Коли що до чого — відразу обітнемо душу, тут їй і капець!
Мова мурмила обурила Магазаника:
— Смерть у кожного за плечима ходить.
— Перед очима теж! — бовкнув глекуватий недомірок. — Прошу, пане, веди в свій барліг.
У супроводі двох приблуд лісник поволеньки пішов до хати. І тільки тут він побачив, що новоспечені поліцаї були одягнені не в форму, а в якесь шарпоття, лише на рукавах свіжіли стрічки в написом "шуцманшафт". Пильноокі гості обникали і одну і другу половину хати, підозріло оглянули діда Гордія, понишпорили у ванькирі, навіть подивилися під піч, а потім мовчки вийшли на подвір'я. Через якусь хвилю до оселі пришелепались і стали на порозі двоє цивільних: один — високе і носате дебелище, що аж зігнулося, аби не набити лоба в дверях, а другий — засушений, a запалим ротом і такою сіткою зморшок, яка, не помирившись із обличчям, ніби відтискалась од нього.
Глянув Магазаник на здорованя в свіжому, з полиском костюмі, у свіжій сорочці-чумачці і не повірив собі — перед ним, вимитий, підстрижений, напахчений тяжкими парфумами, прискаливши око, картинно стояв і посміхався синіми устами Оникій Безбородько. Де ти взявся, лиховісний?
— Пізнав, пане і добродію найшановніший? — І наче в дубові затули забив сміхом: — Го-го-го...
— Оникій! — зітхнув господар. Таки не вхопили чорти бісового викрутня, з якого що в ту війну почалось його гріховоддя І полювання на грішну копійку. Знову захугувало в голові все давньоколишнє страхіття: і шибениці, до яких стояли чергою приречені, і свічі на поминальних хлібинах старого Човнара, і мати з дитям. У горлі скипілись слова, і він тільки спромігся повторити: — Оникій...
— Оникій Іванович, — гоноровито поправив Безбородько: хай дрібніші не мають його запанібрата; він підійшов до розгубленого лісника, простягнув заволохачену лопату руки. — Здоров, здоров, пане добродію. Як ся маєш нині? Підскакуєш чи нишкнеш?
— Ет, живем, аби день переднювати, — невиразно промимрив Магазаник.
— Чого се такої сумної завів у рік воскресіння Меркуріїв?
— Мені б краще мати рік не Меркуріїв, а тих святих, що. вміють торгувати.
Безбородько показав у посмішці постарілі бобини зубів:
— Гарно, гарно сказав. А ми до тебе, добродію, з офіційним візитом.
— Аж з офіційним? — не знає, що відповісти невчасному гостю, який міцно вчепився в його долоню. Отак і за душу вчепиться.
— Еге ж! Насамперед знайомся, — кивнув головою на млявоокого прибульця, у чупері якого поблискував мороз. — Крайсагроном Гаврило Рогиня.
— Гавриїл Рогиня, — скривився, немов од зубного болю, крайсагроном, — видно, не любив, коли споневажали його ім'я.
— Не вмер Данило, то болячка задавила! — знову вдарив у затули сміху Безбородько і націлився текучего олією на лісника. — А я тепер голова української районної управи, тобто в чині, як перевести на більшовицьке, голова райвиконкому.
— Голова райуправи?! А чому ж не начальник поліції? — мимоволі вихопилось у Магазаиика.
— Спізнився я, братику, на цю посаду, спізнився всього на два дні, — з жалем сказав Безбородько. — І тепер маю щастя працювати з колишнім кримінальником Квасюком. А як ти? І досі, скнаруючи, в лісах одлюдком живеш?
— У нас кажуть так: старого лиса не виведеш з ліса.
— Тепер ми тобі одлюдно жити не дамо! — рішуче прорік Безбородько.
— Чого б це?
— При новій владі твоя голова дорожче коштуватиме в селі. У Магазаника покислішали очі і рот.
— Вже й оцінили мою голову?
— І ми, і гер крайсляндвірт, і економкомендант! — урочисто проглаголив Безбородько.
— Еге ж, — нарешті насмішкувато глянув на лісника лемехуватий агроном і пересохлими навісами вій пригасив зневагу.
— А чого я не бачу в тебе ні богів, ні святих? — запитав Безбородько, несхвальне похитав перестояною вовною на голові, а потім поліз правицею у внутрішню кишеню піджака, вийняв звідти жмут грошей і урочисто поклав їх на стіл поміж свічником і "Дон-Кіхотом". — Це, Семене, мій борг. Візьми.
— Який борг?
Безбородько посміхнувся:
(Продовження на наступній сторінці)