— Пам'ятаєш оту тисячу, з якою кілька років тому так не хотіла розлучатись твоя скнарість? Повертаю тобі окупаційними марками, бо ні перед ким не хочу мати боргів. А хто винен мені — теж стягну, з шкурою стягну! Бери своє.
— Спасибі за пам'ять. Я давно над цим боргом хрест поставив. Може, перекусите з дороги? — Магазаник зиркнув на окупаційну дрібноту грошей, кинув її на постіль і заметушився по хаті.
— Можна й повечеркувати, — великодушно погодився Безбородько. — Винопиття і церква не забороняє. А ота шинка з димці і сльозою знайдеться в тебе?
— Знайдеться шинка й імбирівка. Від нас голодними і тверезими не підете, — сказав ті —самі слова, які колись дуже подобалися Ступачеві.
— Українська гостинність, Гавриїле! Набивай кендюх та згадуй повчання одного професора-життєлюба: "Ні один із органів не приносить людині так багато, а головне, так регулярно насолоди, як шлунок. Бійтеся знищити його".
На померхлому обличчі і в померхлих очах крайсагронома заколивалась подоба вдоволення. Таким видать, Гнатко-Безп'ятко з пекла нічим не догодить. От послав бог гостей проти ночі! Але мусиш годити їм, як чирякам.
Коли на столі з'явився святий хліб, і шинка, і сир, і масло, і мед, і нестерпуча, Безбородько сам узявся за старовинну, з зеленого сила пляшку, наповнив чарки, стягнув гусениці брів і змовницьки прорік:
— Оті стрілися, добродію, в жаданий час!
"В забійню, а не в жаданий час", — хотів відповісти Магазаник, але промовчав, бо на писках і синіх варгах нового правителя було стільки злостивого вдоволення, що не дай бог зачепити його.
Безбородько почаркувався.
— Хильнемо ж, добродійство, цю отруту за нового старосту!
— За якого старосту? — оторопів лісник у недоброму передчутті: біди не шукають — вона сама тебе знаходить.
— За тебе ж, за тебе, пане і добродію найшановніший! — засміявся Безбородько. — Хіба ми не знаємо, що старе веретено уміє прясти пряжу.
— Страх одразу приморозив Магазанику обличчя і нутро. От і попала душа на бісові жорна.
— Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Оникій не помітив, як посмутнів господар, підбадьорливо ляснув його по плечі:
— Так завтрашній день запам'ятаєш — на сході оберемо тебе старостою! Дождалися таки свого! Дождалися і вистарались! Як, гарно тепер на душі?
Лісник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
— А що, Оникію Івановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої плечі така ноша.
— Ти не хочеш бути старостою?! — Між облисілими повіками здивовано і дражливо округлились очі змієїда. — Це, добродію Семене, не причулось мені?
— Не причулось, — відповів твердіше. Безбородько наіндичився, підвівся за-за столу, кинув мішок своєї тіні на Магазаника і викотив з грудей обурення:
— А ким же ти, пане-добродію, хочеш бути в теперішній хуртовині? Які маєш забаганки і наміри?
— Хочу бути звичайним пасічником, як і мій батько. Мені і бджола може дати прожиток.
— Пасічником! — зазміїлась їдь на синіх устах Безбородька, а під очима зім'ятими циганськими сережками аж затіпались припухлини. — Він, змалівши-розумом, хоче тепер жити відлюдником, як у пні. Не вийде, голубе, сиднем сидіти і лежнем лежати! Не той час! — І погроза аж відслоювалась од його зарізяцького виду.
— Умгу, — подав голі крайсагроном, що аж бухтів, безбожно лигаючи шинку, куди тільки він, прожера, вергає її? Отак і дотеребить усю до кістки...
— Чому ж не вийде?
У голосі Безбородька заклекотіла жовч:
— Іще не догадуєшся? А хто має бути підпомогачем німецькій владі? Ти подумав над цим своїми крученими мізками? Чи Дон-Кіхот запаморочив їх? — тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
— Хай від молодших іде підмога новій владі, а мені вже здоров'я не служить — нездужжя прийшло.
— Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько він ще здужалий, а тут... І де твоя колишня нахрапистість поділася?
— Час і війна надломили її, — і сяк, і так опинається і одмагається лісник. — Час і каміння ломить.
— Час, який він не є, летить на крилах — лебединих чи гайворонячих, — на плечі ж людині скидає не пір'я, а важку ношу, — чиїмись словами пробубнів Рогиня; все на ньому і в ньому було притлумлено безнадією, лише одні зуби не журились — спалахували золотими вогниками і так в'ялили уста, що на них лускою аж шерехтіла потріскана шкіра.
— Що, Семене, тебе лихоманить? — трохи охолов, щось прикинув Безбородько. — Хохломанська обережність чи страх?
— Хоча б і страх.
— Про колишню зрадливу фортуну війни згадуєш?
— І від неї маю пам'ятного: ще й досі її жорна гудуть у вухах.
— І даремно. Кайзерівську помилку гітлерівці не повторять. Невже ти не бачиш, як тепер течуть політичні води і яку силу має Гітлер? Вважай, уся Європа вже під ним, а він не тільки на Москву, а навіть на Індію націлив очі і танки. Йому історія записала на своїх картах перемогу. Ось окайданимо більшовиків, і ти за сумлінну працю у німців засягнеш хутір свого батька. Герасимом Калиткою, правда, і при німцях не станеш, та хуторянства доскочиш. Тоді вже можеш удень пасічникувати, а вночі додивлятися мужицькі сни.
— Не хочу я ні хутора, ні старостування.
— Умгу! — вже зацікавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого працювали не тільки щелепи, а і їжак щетинистого, сивиною підбитого підборіддя.
Безбородько на хвилину замовк, націлив на лісника не зіниці, а шершні і вдарив, наче колодієм:
— Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрія, часом більшовики не залишили в підпіллі? Тоді я сам нашмарую петлю милом і заарканю твою шию. Пам'ятаєш, як це робилося за Скоропадського у державній варті?
Страшна погроза і згадки минувши вичавили на чолі Магазаника холодний піт. Хотілося кинути у вічі шляхетному викрутню: "їжте, лигайте, гості, мою шинку, але не шинкуйте моїм життям". Та, похиливши голову, стримав себе, бо знав твердосердність Безбородька. Видко, назавше зв'язав їх чорт бісовим мотузочком.
Не дочекавшись відповіді, Безбородько зловісне стишив голос:
— Мабуть, ти недарма колись обізвав Гітлера таким словом, за яке тепер гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по спині і, здається, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого, він, як у чорну воду, заходив у новий і відчував, що вже йому нема порятунку. Отак і приймаєш у прийми Другу душу, щоб позбутись єдиної... Ох як тяжко, наче вони стали камінними, підводив у благанні вії на свого гостя і ката: не говори, не говори таке при свідках.
Безбородько, здається, зрозумів його і вже спокійніше запитав:
— Служиш більшовикам у підпіллі? Лісник рукавом витер з чола холодний піт.
— Так вони б і довірили мені. їм зараз у підпіллі чи в партизанах служить воєнком Зіновій Сагайдак.
— Де він?! — хижо стрепенувся Безбородько і поглянув па заневолені віконницями вікна.
— Це вже нехай ваша поліція і гестапо рознюхують. У моїх лісах його зараз не було, — збрехав, не кліпнувши оком, бо нащо мати зайві рахунки і клопоти.
— З'явиться, одразу ж дай знати! — і наморщив чоло. — А це часом не той Сагайдак, що був у червоних козаках?
— Той самий.
— Тоді птиця часу знов зводить мене з ним, — і запишався своїм словом. — Дай боже хоч тепер зломити його шаблю і шию. Отож пильнуй і готуйся на старостування.
Магазаник знехотя вичавив:
— Не хоче півень на чуже весілля, та несуть...
— Коли б ти був розумніший, то я назвав би тебе дурнем, а тепер не знаю, як назвати. А правити маєш по совісті. Знаєш, чого загинула наша імперія?
— Ні.
— Бо її останній імператор царював без віри, любові і пристрасті.
— Йому б ні віра, ні надія, ні любов не допомогли б, — розшарпуючи шинку, сам до себе сказав Гавриїл Рогиня.
— Це тип! — бридливо покосився на нього Безбородько. — Зробили цього низькольотного мумієзнавця крайсагрономом, а він усе невдоволення чавить. Там якусь кіпоть має недовірок у голові. — І звернувся до Магазаника: — Так-от, ще по повній, бо час наш недовгий, та сядемо на мою каруцу — і хватопеком до вашого попа.
— Чого ж нам, грішникам, до попа? — здивувався Магазаник. — Відмолювати гріхи?
— Дурний ти єси. Накажемо попу: хай він завтра при всій громаді відслужить панахиду за полеглих німецьких вояків. Потім не де-небудь, а біля церкви оберемо тебе старостою і знову до церкви — відслужимо молебень за спокій душі нашого пророка. Щоб усе було для незбільшовичених дядьків' хитромудре, державно і по-божому.
Лісник випив горілку, наче цикутину, і ще потягнувся до пляшки: може, підпоїть цих гостей та й...
— Досить! — підвівся з-за столу Безбородько. — їдьмо!
І Магазаник, заплітаючись у власних ногах, пішов за своїми дочасними правителями, щоб їх розперло від його харчів.
Коли він став на поріг, його плеча обережно торкнулась рука діда Гордія.
Магазаник здригнувся.
— Чого вам?.. Хату зачиніть зсередини.
(Продовження на наступній сторінці)