— За віру!.. — І Сагайдак приязно поглянув на Оксану: — Перелякав тебе, красуне?
Тіні пройшлися по її обличчі.
— Таки перелякали.
— Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, і тепер запитаєш: де тільки береться жіноча врода? Навіть прижурена.
— Ой, не кажіть такого...
— То не буду, — і згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще біля воріт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
— Де ж вас тепер, коли старе місце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зітхнув.
— Ось і я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонів:
— А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину і від орди ховалися люди. У цьому гиблому місці я знайшов би сухі острівці, де перше літували журавлі...
— Ти ще пам'ятаєш їх?
— Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким і партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав і журавлів ще двадцятого року, і знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалік од болота?
— Що ж, знаходь, Сташе, сухі острівці. Там, певне, буде сховок для поранених. А нам треба в лісах шукати собі місце, щоб ворога бити. Ми не маємо права ховатись у болотах.
— І то правда, — одразу погодився Стах. — Я сьогодні піду з Миколкою на болото.
Зіновій Васильович занепокоївся:
— Не треба з Миколкою. Іди сам.
— А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене — дитина замінить. І, як задощить, туди зможе добратися тільки малоліток.
— Не знаю, що й сказати на це.
— Нічого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами: вже дві гвинтівки з набоями має.
І в цей час з напівпричинених дверей озвався тихий шепіт:
— Уже три, тату. Третя — німецька. Стах обурився:
— Третя!.. Як тобі, сину, не соромно підслухувати нас? Миколка почав оправдуватися:
— Тату, я й не думав підслухувати. Я хотів хоч трохи побути з Зіновієм Васильовичем... Чесне піонерське. Сагайдак сумно посміхнувся.
— Іди сюди, Миколко. Чого ж ти хотів побути зі мною? Хлопчак тихенько, винячись, переступив поріг і став біля нього.
— Я думав, Зіновію Васильовичу, запитати вас: чи познадобляться мої гвинтівки?
— Знадобляться, дитино, що як знадобляться, — поклав руку на Миколчині кучері і зажурився: нікому, не те що дітям, не знати б цих воєн. Та не обминають вони пі старих, ні малих. Сагайдак простягнув руку Стахові. — А тепер прощавайте.
— Куди ж ви? — здивувався і занепокоївся той.
— Шукати своїх та щось робити.
— Так от-от забринить світання. Перечасуйте в нас. Д — До ранку ще проскочу в ліси.
— Дивіться, бо душі видніше, аніж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною і за Стахом вийшов з хати. Вже на порозі сам собі в подиві сказав:
— Це ж подумати, Миколка три гвинтівки знайшов.
— Тут, певне, є й моя провина, — прошепотів Стах.
— Яка?
— Ось зараз, — Стах обкружляв подвір'я, постояв біля воріт, потім підійшов до Зіновія Васильовича і повів його до клуні. Він довго вовтузився біля дверей, які були зачинені на два засуви.
— Чи не золото ховаєш у клуні? — посміхнувся Сагайдак, входячи в настій лугового сіна і снопів.
— Побачите, — коротко відповів Стах і почав розкидати снопи, , що в безладді лежали на току. Потім він взяв у свою руку Сагайдакову. — Ось поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу і не повірив собі:
— Що це, Сташе? Невже гармата?
— Вона ж, правда, маленька, та більшої не знайшов. Притаскав на всякий випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться мені.
— А для чого ж тобі?
— Хіба не можна дочекатись слушної години і вдарити з неї по якійсь машині чи по дзвіниці, яку осквернили поліцаї.
— Хіба ж ти вмієш стріляти? На це Стах розважливо відповів:
— Коли є з чого стріляти, то найдеться кому стріляти.
— Спасибі, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. — Сагайдак один вийшов на подвір'я, озирнувся довкола. На сході край самої землі вже з темені ночі вививався досвіт, і ніде анішелесь — навіть вода у броді заснула, тільки ще різкішими стали пахощі татарського зілля, матіоли і відволоженого жита, що мало журбу вдовину і сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, він обережно пішов попід тинами, які тримали над собою оброшені хустини вишень та золоту сторожу соняшників. Сагайдак раптом зупинився: біля самих воріт Гримичів побачив жіночу постать. Чи не Олена Петрівна виглядав своїх близнюків? Так воно й є. Він підходить; ближче, тихо здоровкається з жінкою, а та в благанні й надії розчахує тремкі вії, під якими гніздяться біль і журба.
— Зіновію Васильовичу, не бачили ж моїх Василя і Романа? Це так було сказано — голосом зі зболілою душею, що не наважився чоловік ще більше засмутити. жінку.
— Бачив, Олено Петрівно.
— І коли? — аж застогнала й потягнулась до нього,
— Учора.
— Живі, здорові? — простогнала жінка.
— Живі, здорові, Олено Петрівно. Ідіть і відпочивайте.
— Який тепер відпочинок? Спасибі вам, дорога людино,.. Спасибі.
От і маєш. подяку за брехню!
— А як дядько Лаврін?
— Втішав мене, а сам теж сумує і від смутку чи дурості збирається розкопувати стару могилу.
Сагайдак швидко прощається, іде присілком, а у вухах ще довга-довга непокояться слова матері.
За присілком недалеко вад путівця, тихенько поскрипував старими крилами вітряк, немов скаржився людям на самотність, бо покинули тепер медовик і помольні. Добре, що хоч тут не вгніздилась поліція як угніздилась із кулеметом на дзвінниці. Там днює і ночує гайвороння — так наказав жандармський пост.
Уже зовсім розвиднілось, коли Сагайдак увійшов у ліси, що по коліна стояли в тумані. Ліси, ліси! Скільки ви зарятували людей у громадянську і скільки зарятуєте тепер? З вашої зеленої глибини вийдемо і вдаримо на ворога, бо трагедії трагедіями, а боротьба боротьбою. Скоріше ж за святе, щоб загинуло грішне!
Він перебирав в пам'яті, до кого навідається цими днями, з ким піде у першу засідку, а сам усе більше й більше починав хвилюватись: наближається до того глухого місця, яке він облюбував для партизанів. Чи знайде когось із них? Близнюки повинні бути тут. Та й Петро Саламаха...
Щось тріснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишені пістолета, придивляється до зарості, звідки почувся тріск, і незабаром помічає корову, яка пасеться недалеко від того струмочка, що мав давати воду його загону. А он друга і третя. Де ж вони взялися в цій хащі? Ще кілька кроків, і він бачить, сивий оберемок бороди, окоренкувату постать і широку — від вуха до вуха — посмішку Михайла Чигирина, що стоїть у ранковому тумані, як добрий сон.
— Михайле Івановичу?? — не вірить своїм очам Сагайдак.
— Таки вгадали, Зіновію Васильовичу! — порухом широких плечей старий скидав кирею і поспішає назустріч командиру.
Вони падають один одному в обійми, цілуються, посміхаються і зітхають.
— Нарешті дочекалися вас, що вже тільки не вередували, — сама радість бринить у голосі Чигирина. — Вашу конспіративну хату спалили карателі.
— А що з Ганною Іванівною? — питає Сагайдак.
— Її не було вдома, то й залишилась живою.
— Як же ви?..
Старий став зосередженим і навіть трохи урочистим.
— Помаленьку, не поспішаючи. Ось на черідку і на три вози розжився. І санки маємо.
— Санки?! — же повірив Сагайдак.
— А чого ж, зима ще прийде, — спокійно відповів Чигирин. — Також вісім цинкових —скриньок з набоями вихопили. А з села притаскав пилку, три сокири, кілька полумисків і трохи муки, бо ж і їсти щось треба. Коржі печем, а хліба нема. Та й на сіль сутужно. Неодмінно треба навідатись до німців на продуктовий склад.
— Хто з наших прибився? — І Сагайдак завмер у тривозі.
— Першими, звісно, Гримичі прийшли. От уже отряхи — справжніх партизанів маємо. Вони десь кулемета "максима" доп'яли, вони ж і Кундрика порішили. Тільки тижня цього два дні нічого їсти не можуть, усе нудить хлопців. І Петро Саламаха вирвався з лапищ нелюдів. Мирон Бересклет з молодшим братом учора прийшов, в тим, що в округ не попав. Не з порожніми руками, а з німецьким автоматом прибився. Це треба розуміти...
— Журиться хлопці після того, що сталось?
—Як вам сказати,— задумується Чигирин і ще більше став схожим на гриба-боровика. — Журби в вас багато, а ненависті ще більше, бо ковтнули всі ківш лиха. Підемо будити партизанів?
— Заждімо трохи, подумаємо, як новий день зустріти.
Обличчя старого прояснилося — одразу згадалося, яка в них має бути мова, і все одно тихцем запитує:
— Що маєм робити?
— Драконові зуби рвати! З корінням!
— Зуб зубові не рівня — є передні, а є кутні, — хитро мружиться Чигирин. — То з чого почнемо?
— З передніх! Треба хоч якусь машину, що наперед сюди визвалась, підняти. Всяке діло повинно мати початок.
(Продовження на наступній сторінці)