— Не забув, — негадане посмутніли Безбородькові печальні очі. — Коли приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителі шомполами сікли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стіни летіла, і вона таки розв'язала язика: зізналась, що моя не поїхала в евакуацію, а залишилась тут — чи в партизанах, чи в підпіллі.
— Ще по знайомству у вас кулю вліпить.
— Не жартуй так страшно, — повторив колишні слова лісник. — Я увесь район, як стіжок, розмотлошу, а таки знайду її. От і поговорили, а тепер пора спати.
— Пора.
— Тільки подивлюся, чи вартовий чатує. Коли Магазаник прокинувся і вийшов на. подвір'я, то вогнище в лісах розплітало косу. Так про небесне світило колись говорила його тиха дружина. Але не воно, а чорне кустрате гніздо ворона привернуло його увагу. Лісник приклав до плече рушницю, прицілився. Гримнув постріл, здригнулося вороняче гніздо, з нього посипались цурпалки галуззя і чорне пір'я, та ворона в гнізді не було.
Між деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
— Ти з ким воюєш, Семене?
— З вороном.
— Забобони?
— Може, й так.
— А чого заспав?
То хміль у мене заспав. Ми вчора не жаліли його. Особливо ти.
— А де ж вулики подівав? — кивнув головою на осиротіле пасічисько.
— Мусив заховати від розбою.
— Ти ще візьми та й при німцях брязни таке, то донесхочу наковтаєшся лиха.
- Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снідати?
— Шинку, пане і добродію найшановніший, її сльози й зараз стоять мені в очах, жіночі так не стояли, — засміявся Безбородько. — А з чого ти почнеш старостування?
— Втечею з лісу, щоб не залишити тут голову.
— Тільки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогодні добрячу вечерю барону.
— Якому барону?
— Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанії приїхав назовсім жити барон. Він зараз підбирає собі наділ, щоб тлустий чорнозем, і річка, і луг, і лісок теж були. Вже наче й знайшов біля горілчаного заводу. А будуватись хоче на замковищі — щоб старожитністю пахло.
— Може, він і завод намірився відхопити?
— Таки вгадав. Його рідня колись мала на Поділлі броварні, а тепер барон буде горілчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним прибуде його супровід, а перед цим приїде крайсляндвірт.
Магазаник нахмарився:
— Чим же я маю вигоджувати і частувати таких велебних гостей?
— Шинкою, свіжим медом в щільниках, щоб навіть бджола повзала на них, варениками з вишнями та сметаною. Барон — мисливець і любить, щоб за столом усе було просто, як у лісі. То шинку батуй шматюгами, щільники клади нерізаними, вареники ж став у макітрі.
— Хто ж їх наліпить тепер?
— А Василина? — згадав давню історію і трусонув своєю вовною, яку вже приперчили роки.
— Її тепер і золотим калачем не затягнеш до лісу.
— Тоді я з ресторану пришлю помогача — таку молодичку, що має не очі, а стріли: однією вцілює в залицяльника, а другою — в його добро.
— Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гості?
— За випивку не журися — самі привеземо, свою ж коренкову не став: барон до чужого зілля має дурну підозру. От ніби і все. А після втечі з лісу, що будеш робити?
— Я ще не думав над цим.
— Так ось тобі моя рада: завтра ж візьми майстрів і посеред майдану зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця, ти по скоропадщині знаєш, тільки ми її механізуємо блоками Круппа: пальцем смикнеш мотузку — і вже людина несе голову і душу під саму перекладину.
Знову страхіття вісімнадцятого року наблизилося до лісника. Він аж поточився, почувши, як на плечах скоропадчиків шелестіли шлики, а на шибеницях — молоді чуби.
— Ні, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмішкувато викривив синюшні губи:
— Не тикай мені під ніс перекорище, а рубай під корінь свої сумніви, бо вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
— Це той, що з чорнокнижників?
— Хай буде по-твоєму. Запам'ятай його слова: "Тільки жорстокість, терор і страх можуть принести нам владу. Народ був рабом і буде рабом". А щоб приборкати раба — перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
— Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
— А це вже матерія не твого розуму, не воруши її язиком, — невдоволено відрізав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зіскакує з ліжка на долівку, трава на ній холодить ноги, а в сон, в тіло цвяхами вбивається потаємний стукіт. Хто ж це в запівнічну пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жінка лякається і стуку, і холоднечі, яка скувала її. Що ж робити? Що?.. Спрожогу хоче бігти в сіни, а хтось знову сухо б'є у надвірні двері. Надламуючись, Оксана припадає до постелі, будить чоловіка.
— Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
— Що?.. Це ти, Оксано? — зі сну, не розплющуючи очей, посміхається чоловік, тягнеться руками до її голови, до її кіс, до її сорочки, од якої завжди віє татарським зіллям, лугом чи степом. Дивно, але й досі Стахові іноді не вірилось, що Оксана його. Тому й упадав, як міг, біля неї, намагаючись не відпускати жінку від себе. Піде вона в поле до картоплі або льону, а йому вже здається — пішла за тридев'ять земель, то й знайде якусь причину, щоб притарабанитись.
— Чого тобі? — І чаїть посмішку, і сердиться, бо ж хіба не знає, які є пащекуваті жінки?
А він, винячись, забубонить стиха до землі чи до співучих, з золотими голівками снопиків льону:
— Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду і піду собі помаленьку до своєї роботи. Хіба ж я винен, що ти і досі маєш приворотне зілля? Еге ж, не винен?
— Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
— Не знати, хто кому навіки задурив голову, — та й піде спроквола. А вона ще довго буде дивитися йому вслід — і так, і приклавши долоню до очей...
— Сташе, продрімись, — вже починає трясти його плечі, щоб витрусити сон.
— Ти чого? — спросоння нічого не може второпати чоловік, перебираючи рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тільки, що в неї починає вплітатися бабине літо. Хіба ж давно він стрічав її дівчиною біля татарського броду? Кому вона тоді несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко відлетіли роки.
А тут до хатини відчиняються двері й перелякано тремтить голос Миколки:
— До нас якийсь чоловік прибився. Притиснувся до одвірка і стукає.
І тільки Стах підхоплюється з ліжка, тягнеться усім видом на стук. У двері знову дятлом забили чиїсь пальці. Сну як не було.
— Хто ж це, Стате? Не поліція? — І навіть употемки чоловік бачить побіліле обличчя дружини.
— Чого їй до нас? — прислухаючись, він похапцем одягається, кладе руку на шовкові кучері Миколки, притискає його до себе і збирається вийти з хатини.
— Почекай, Сташе. Краще я, — хрестом стала на порозі Оксана, не пускає Стаха. — Ти он вікно відчини: може, тікати треба.
— Оксано, — вже посміхається їй. — Ти не дуже, того, лякайся. Це ніби наші добиваються.
— Які наші? — не сходить з порога.
— Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, — заспокійно торкається її плеча, на ньому зависла надламана стеблина трави, бо до пізньої осені на Оксанинім ліжку лежить лісове сіно, з ромашкою, деревієм, пижмою.
Оксана, вірячи й не вірячи, дивиться на Стаха.
— Справді, наші?
Стах ще прислухається до надвірних дверей.
— Кажу ж тобі. Це умовний стукіт.
— Чому ж ти крився од мене? — сторониться і все одно з острахом дивиться на сінешні двері,, до яких босоніж шерхотить, її чоловік, бо тепер усього можна ждати. Он і Гримачі скільки пережили, коли поліціянти приїхали по Романа і Василя.
Стаж зупиняється перед порогом і тихо пита:
— Це ви?
— Я.
І враз гора звалюється а Оксаниних пліч, а тіло починає розмерзатись.
Наче постріл, в її вуха гримнув засув, і в сіни входить невідомий. Стах чи то притримує, чи обіймає його, і так вони стоять якусь хвильку, не кажучи ні слова.
— Зіновію Васильовичу! — скрикує і прикладає руку до уст Миколка. — Заходьте ж.
— Зараз, Миколко, зайду, — хрипло каже Сагайдак, зачиняє двері і, похитуючись, прямує до хатини. — О, тут уся сім'я. Драстуйте, Оксано, драстуй, Миколко. Як ти?
— Погано, Зіновію Васильовичу, — похнюпився хлопчак. — Кругом погано.
— Від Володимира вісточки нема?
— Нема, — зітхає Оксана. І тільки зараз накидає на коси хустину. — Поїхав зі своїм технікумом, а чи доїхав?
— Будем надіятись...
— Запни, жінко, вікно.
(Продовження на наступній сторінці)