— Питаєшся, хто його порішив? — пильно-пильно подивився ва Сагайдака. — То це вже все село звав... Сьогодні ж, тільки сонечко зійшло, відкрив Кундрик свою власну крамницю. Дочекався її при Гітлері. Ось торгує гаспид, в'юном вививається та вихитується між людьми, піддобрюється краденим крамом, навіть у борг дав, а боржників, у широку книгу записує. Аж тут до його лавки вихопилася свіженька тачанка, а з неї зіскочили два — око в око, й чув у чуб — однакових парубки, — брати чи близнюки, та й зразу до Кундрика. Побачив той їх — і щелепа відвалився, і очі ва лоба полізли, затрусився дідько та й навтікача у чорні двері. Там його хлопці в чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю і заходилися витрушувати кишені.
— Не шукайте грошей тут, вони там, — показує окосілими очима Кундрик на прилавок.
Але це було непотрібно було хлопцям. Ось вони витягли якийсь документик, розкрили, глянули на нього.
Кундрик тільки зойкнув і лантухом повалився братам у ноги. її з огидою вдарили його носаками, а всім, хто був у крамниці, показали знайдений папір.
— Люди, не посвідчення темного агента гестапо.
— Таємного, — здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей іудин папірець і за крамницю Кундрик продав партизанів. Люди й скрикнули: "Смерть його!" А падлюга ноги хлопцям почав обіймати і голосити:
— Простіть і помилуйте. Не по своїй волі вийшло у мене, не по своїй...
— Говори, по чиїй! Хай послухають усі. На колінах Кундрик почав сокотіти:
Х
— Приїхали ж за мною на машині гестапівці та й повезли до себе. Кинули там у якусь голу кімнату, замкнули її, а самі кудись пішли. Стою я, наче на вогні, свіжі грати оглядаю. І враз із підземелля чую такі зойки, такі скрики, що все в мені почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу наковтався жаху, відчинилися двері і увійшли ті самі гестапівці з якимось чином, що мав на грудях чорний хрест.
— З вами буде говорити шеф гестапо, — пояснив мені тлумач. — Як скажете хоч слово неправди, — опинитесь там, — і ткнув пальцем у підлогу. — Туди приходять, але звідти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо — і мало по вмер: на його чоботях Тремтіла свіжа кров. Вона й доконала мене... Потім вже я почув, що від шефа навіть жінка утекла, — не змогла більше змивати нещасну кров з одежі і чобіт... От страхом і витягнули усе з мене.
— І агентом гестапо став зі страху?
— Авжеж. Я із тих, хто розчавлений страхом... Простіть і помилуйте, що не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте задарма...
І тоді люди вдруге сказали:
— Умертвіть його!
Наче падло, виволокли хлопці за руки та за ноги лавушника з крамниці, розгойдали, кинули на тачанку, а тут і порішили його прокляте тіло і душу.
"Близнята Гримичі судили зрадника! Виходить, живі хлопці!"
— Дідусю, а де ж ті завзятці поділись?
— А хто їх знає? Та думається: полетіли карати ворогів. Як вітри, полетіли... А ти ж, сину, здалеку?
— Здалека, дідусю.
— Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене. Ми тобі з старою чабанських галушок зготуємо, а потім відпочивай у хаті або в клуні на сіні, саме привіз його з лісового вичистка — суницею і ромашкою на всю вулицю пахне.
— Спасибі, дідусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?
— Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лід, з цим Кундриком і покинула його. Та й хіба в нас може любов ужитися з ненаситством? То й пішли до мене, до моїх галушок, до мого помічного зілля. Я теж трьох синів на війну віддав, тепер тільки і чую плач ятровок.
— Дідусю, а як вас звати-величати?
— Зовуть мене Миколою, а прізвище з діда-прадіда маю — Чабан, бо відвічно і довічно ми чабани.
— Чого ж довічно? — здивувався Сагайдак.
— Бо поки є сонце у небі, доти повинен бути й чабан на землі, — сказав старий. — І хоч мій старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував ні батька-матір, ні степ, ні чабанів. Від раннього ранку і до вечірньої зірниці гуде, вгинається, стугонить, стогне і осідає чорний шлях. На схід поспішає чуже військо, чужа пісня, чуже залізо. Наробили ж його, наробили, та все людям на погибель.
Вийде обережно з лісу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, і не має від цього ні крапелиночки спокою, і не знає, де йому тепер домувати: в лісах, у селі чи перебратися на колишній хутір, де й досі родять напівздичавілі яблуні і наспівно перечищаються води. В лісах тепер страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селі — на видноті — теж мала втіха. Що воно буде з нами, грішними, і з безталанною землею? Аби хоч одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої здогади, усяк по ньому сіє свої думки та сподіванки, тільки ні мудрий, ні дурень не знає, хто стане женцем.
Ось нещодавно заїжджав у ліси натоптаний злобою "провідник", який поспішав кудись обійняти посаду начальника районної допоміжної поліції. Жеручи потраву, він повчав своїх двох поплічників і господаря, що тепер прийшов час сильних і нещадних варягів.
Тобі, прислужанку та вішальнику, може, й потрібні сильні варяги, а мені вони ні до чого, бо вже бачив, як ці варяги з гиком били курей із автоматів стріляли у найбільший вулик.
Отож пасіку довелось завезти до бортів, курей вударні, а корів і ялівняк загнати в нетрі. Та чи заховали усе? Не було спокою за більшовиків, нема його й при новій владі. То тільки шляхетний недогарок Безбородько усі свої надії покладав на фюрера. Йому і Магазанику, літа обтрусили надії, і вірив він не людям, не можновладним і не владам, а тільки тим грошам, з яких і час не вибрав золоту душу. Оце і усе, що світило дому тепер. Видать, літа!
На заході передвечір'я одягається в зеленаво-золоті ризи, а шляхом ще гуркочуть і гуркочуть машини, аж землі важко — і від коліс, і від гусениць, і від чаду.
— Визволителі! — водночас із насмішкою і острахом каже лісник. — А де ваші батьки, що "визволяли" Україну у вісімнадцятому році? І вони, і ви дали таку волю смерті, що й самі від не відкараскаєтесь. Так воно завжди було. Але що тепер робити з собою? Що?.. Пора, пора, чоловіче, самітником зашиватися на відлюддя, на пасіку, доглядати бджолу та ставити свічку перед богом за відпуск гріхів, бо, як видно, не для твоєї голови оцей крутіж... Ось тільки за які гроші тепер продати мед? За паперові страшно, а золото мало хто має. І над цим, поки живеш, треба сушити голову.
На подвір'ї заскавулів кундель — певне, хтось із своїх навинувся. Тільки хто? — кидає обважнілі очі на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина — неквапом несе високі втихомирені груди — оту спокусу, без якої теж не проживе чоловік. Ось із ким він буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженілого шляху і свого неспокою.
— Що тобі, Василино? — придивляючись до обведеного смутком обличчя, питає постарілим голосом.
— Тяжко, Семене, — зітхає жінка, зітхає вагота її персів, на яких не спочивало ні одне немовля, а тільки, певне, спочивали кучми чоловіків, хоч і божиться молодиця, що нікогісінько, крім нього, не мала. Так він і повірив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого і досі гарного обличчя, коли в низькому голосі озивалося саме жадання утіхи. — Тяжко, — знову зітхнула Василина.
Лісник скривив уста і, не подумавши, бовкнув:
— Яким це побитом і тобі тяжко? Твоїх же дітей нема на війні.
— Осоружний! Так людські є! — несподівано спалахнула Василина, круто обернулась і швидко пішла не до лісникової хати, а назад, у село.
— Ти куди проти ночі?! Яка тума запаморочила тебе? — здивувався, обурився Магазаник. І, не почувши відповіді, кинувся навздогін ва жінкою. На галявині зупинив її і захекано спитав: — Нащо тобі ця дражливість?
І вперше непримиренність і зневага до нього блиснули в отих очах, які завжди несли йому то загадковість, то хміль любощів.
— Пріч з дороги, обридливий! — війнула, зашелестіла спідницями й обійшла його, мов зачумленого.
— І чого це такою заїдливою стала? — ще хоче зупинити її.
— А того! Був ти Чортом зі свічечкою і тепер зостався ним! — спересердя відрізала вже з-за плеча та й гордо понесла поміж деревами гнів і злість, а не любощі.
Оті слова про Чорта зі свічечкою придовбнили чоловіка. Звісно, він знав про своє прізвисько, але щоб почути його від підложниці, — такого ще не бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всередині образа і неспокій.
І отут, у розімлілих лісах, у яких ще не оніміли чужі машини, він знову згадав зеленооччя Марії і своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й забратися втрьох у затишний закоморок, подалі від війни, від гризні, від політики. Так хіба ж після всього піде до нього Марія? Теж тобі відріже, що й чорт на старість іде в ченці. От якщо війна вб'є її чоловіка, тоді біда й пособить мені. Від цієї думки мимоволі здригнувся — справді, так може подумати тільки біс.
(Продовження на наступній сторінці)