Уже вечір міняв синю кирею на темну, коли Зіновій Васильович дістався до своєї нової оселі, що не знала, куди їй приткнутись: чи до села, чи до діброви, чи до дугу, за яким зітхала пригасла річка. Біля хати стояв рядок плакучих берів, вони поспускали віти на вориння, сама ж хата мала двоє дверей — одні на подвір'я, другі — на вулицю. Він зайшов на зелений споришевий двір, де біля дровітні лежав старий вербовий човен, у розщелинах його засихало якесь непримхливе зіллячко. На річці бухикнуло весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечірньої зірки, пролетів табунець качок.
Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде завтра з тобою? З городу нечутно вийшла ще не стара жінка з котиком струдженій, зазіленій руці. В кошику червоніла перша молода картопля, йоржилися перші огірочки. Отак колись вишла з городу і його мати, радіючи першій картопельці, першим огірочкам.
— Прийшов? Здорожився? — запитала, як близьку людину, посміхнулась прив'ялими устами, зітхнула, і зітхнула вже невидима вода. Чи то людина зітхає, як річка, чи як людина?
— Прийшов, Ганно Іванівно. Не проженете?
— Удвох буде веселіше, хоча тепер не до веселощів. Сідай на призьбі, відпочинь, а хочеш — до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками приготую.
Надивившись на соняшники, що тільки-тільки розплющили золото цвіту, він походив городом, потім подався на луг, запам'ятовуючи всі ходи до лісу. Темна безмісячна ніч упала на чорнолісся і соло. А завтра в цю пору проріжеться молодик. І де, чи тут, чи в лісах, він побачить цей молодик?
Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тільки в небі інколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через якусь годину принесуть смерть? Випустив її, несамовиту, несамовитий, як іще ніхто не випускав. А що будеш потім робити, коли вона поверне очниці до тебе? А поверне ж, поверне!
— Ходи вечеряти, дитино, — стала на поріг Ганна Іванівна. Як давно його ніхто не називав дитиною, як давно вже в нього немає батька-матері, нема й дружини, а, здається, ніби й не жив на білому світі. Тільки все збирався жити, та за битвами, за відбудовами, за перебудовами не було часу, а час уже й сорок літ відміряв йому, і зморшками ліг біля уст.
Після немудрої селянської вечері, за якою ввесь час згадувалась його тиха матір, Сагайдак пішов спати в другу кімнату, з якої двері виходили на вулицю. Поклавши під голову пістолет ТТ і дві лимонки, він ніяк не міг заснути. Думалось про страхіття війни, про криваву різанину в старовинному Львові, яку вчинили фашисти й націоналісти. Думалось і про своїх друзів: як вони стрінуть тяжкі випробування. Боліло серце і за дітей, що добровольцями впросились на війну. Надворі заспівали, забили крилами півні, провіщаючи новий день. Яким він буде, цей день?
Іде лісами підтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однією журбою і в який раз шеретує ту саму думку: чим він буде годувати лісову сімейку? Війна війною, а їсти треба! Як не підсипався до голови споживспілки, та хіба в нього щось вимантачиш без грошей? Навіть над казаном трусився, ніби рідного батька віддавав. От і подякують тобі, дурню, не партизани, а фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. Наїв на казенних харчах баняка з колесо завбільшки, а лою й росинки не випало на твої баранячі мізки.
Не досварився Чигирин з прицюцькуватим у його кабінеті, то мовчки досварюється у лісі і навіть кулака показує, а потім опам'ятовується. Воно то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволі згадаєш пісню: "Коли б я був полтавським соцьким".
З синіх одяганок неба вже випадала роса, коли він дійшов до Магазаникових володінь і в подиві зупинився: уся лісникова обора була напакована дорідною худобою, на білій шерсті якої мало не подзвонювали золоті латки. Де ж у цього підсвинкуватого дідька набралося стільки добра? Чи не з учорашньої череди, яку бомбили німці? Таки з неї — з усього видно. А бісів Магазаник і наскочив па неї, він ніде не попустить ні свого, ні чужого. Тоді не попустим і ми.
Позиривши довкола, Чигирин усе ширше і ширше почав колесувати навколо обори; отак обережненько докружляв і до літняка, з якого почув чаркування Магазаника з якимсь дідьком. Кому війна, а їм, безсовісним, торг. Чи не попсую вам його?
Чоловік навіть повеселів, подумавши, як завершиться торг хитрунів, і скрадливо пішов до обори, тут він вийняв з неї дві воринини та й почав тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо хто ж буде доглядати корів? Та якось тиждень переб'ємося в лісах, і не такого було на віку, — пускає посмішку в сиві вуса. От жаль тільки старої. Вона ж його жде сьогодні. Не дочекається до пізньої години, то й почне побиватись, виходити на подвір'я до двох тополь біля воріт і знову плакати, як і в двадцятому році, коли він, прибігаючи з лісів, ще наспівував їй, що вона найкраща...
І чар далеких років огорнув чоловіка, дарма що він ішов постарілим пастухом за відбитою худобою...
У пізню вечірню годину підпилі Магазаник і Кундрик підійшли до обори й остовпіли — хоч би тобі один хвіст залишився на розвід.
— Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! — першим отямився Магазаник і підозрою зміряв пронозуватого лавушника: чи не хтось із його підручних вигнав корів? Бач, навіть дві півлітри привіз. Розщедрився!
Кундрик теж з недовірою глипав на лісника, бо він і не таку може зробити підлість, а потім ще й насміхатися буде, як з першого дурня.
— Оце так! — всвердлює лавушник скошені злобою очі в лісника.
— Еге ж, так, а не інакше, — промацує його обуренням Магазаник. — Що ж тепер робити?
— Треба по сліду піти.
— Нападеш на той слід уночі. От знайшлися зарізяки...
— Хто ж це міг нас так обдурити? — не вірить Кундрик жодному слову Магазаника. — І корова пропала, і, вважай, сіль корова язиком злизала.
— Та ти що?
— Та нічого я. От що ти?..
— Спіймав би — розчерепив голову.
— Тільки ж кому її розчереплювати? Лихі, мов нечисті, вони ладні вчепитися один в одного, але що це дасть?
— Спасибі тобі, Семене, за гостелюбивість, — нарешті вичавлює Кундрик. — Що вже не вийшло, а гроші за сіль поверни.
Магазаник спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що завтра буде.
— Добру маю кумерцію з деким.
— Отак і я.
Вони знову повертаються в літняк, тут Магазаник на хвильку засвітив світло, вийняв з гамана гроші і, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не грошей, а мордачів би надавати йому, щоб у голові загуділи джмелі.
Підминаючи траву і туман та чехвостячи в думках лісника, лавушник подався у своє село. На шляху в темряві бурчали наші машини, а в небі гули чужі літаки. Чиї ж машини підуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. І хоч стало людство рабом війни, та індивідуальній людині треба якось жити, хоч у норі, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пішов не до своєї оселі, а в крамницю, відімкнув її і тільки тут почув якусь полегкість за цей важкий день: від його турбот лавушника відділив дух оселедців, ременю, краму, печива, цукерок, смоли — усього того, у що він вростав десятки років. Он ті дерева за вікнами вростали в землю, а він у густі настої крамниці. Щось тепер з її утроби можна й перетаскати додому, бо хіба не видно по всьому, що завтра сюди принесе нових господарів? Сила силу ломить! Та яка сила! Гітлерівці ж ніби за приватну власність. То чом би і йому не мати приватної крамниці? Тут він показав би свій хист, бо за більшовиків увесь час доводилось тремтіти над хитрощами вичавленою копійкою. Що тільки Ольга заспіває? Зразу ж в'їсть: "Перекотиполе не знає справжнього коріння..." А далі почне збиратися до матері. Нема гіршого, як ідейна жінка в хаті.
V
Удосвіта з річки прийшов такий туман, хоч ножем ріж, і заскрипіли під його вагою старі кісточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже підходило до оселі? З цією тривожною думкою Сагайдак і в сон увійшов, і до нього повернулася молодість, і ті шляхи, і ті коні, яких уже нема, та ними ж він з шаблею в руці проскакав від Дінця до Збруча.
Коли Зіновій Васильович прокинувся, в його кімнаті стояла біла, як біль, Ганна Іванівна. Відчай тіпав зморшки на її обличчі, обезкровлені вуста.
— Що?! — скрикнув, схопився з діжка.
— Німці проїхали селом. На мотоциклах... — і заплакала.
— Самі бачили?
— Сама. Веселі такі, щось кричать, на губних гармошках грають. Сміючись, забили з десяток курей і поїхали .далі. Що ж ми тепер .будемо робити?
— Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Іванівно, я —попрошу не ночувати тепер дома.
— Це ж чого?
— Я і в громадянську війну воював. Знаю, скільки зазнали горя ті, хто допомагав нам. Отож, удень ви собі господарюйте, а ввечері — до доньки.
— A що я скажу їй?
— Скажете, a тепер боїтесь самі ночувати. — Хай буде по-твоєму. Піду ще на розвідини, бодай нікому не ходити на них. — Вона відчинила двері, сторожко стала ва порозі. — Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землі важко. То вже гармати або танки пішли.
Завмерши, він почув рокотання чужих машин І все одно не вірив, що відтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги відбирати в людей неодіймане. І стогнала душа від смутку та безсилля...
(Продовження на наступній сторінці)