Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хаті, скрипнула дверима і перелякано обізвалася з сіней:
— Хто там?
— Твій сусіда. Відчини, Одарко, — стомлено попрохав Магазаник.
— Пан староста? — вже подив і насмішка сходяться в її голосі. — Чого вам уночі?
— Відчиниш, тоді скажу.
Вдова відсунула засув, відчинила двері й стала на порозі. Від розплетених кіс повіяло теплим сном чи снодійним зіллям. І хоч у темені не було видно Одарчиних очей, та він все одно бачив її Дугасті брови чарівниці. Таки Даремно линяють вони.
— Смілива ж ти. Видко, не маєш страху в душі і нікого не ховаєш у себе.
— А ви, пане старосто, до мене на вивідний прийшли? — глузливо запитала вдова. Да й оксамити випали з її голосу. — Чого вам?
— Оце ж палії спалили мою хату, — почав так говорити, начебто Одарка нічого не знала про пожежу.
— Вогонь знаходить своє місце, — загадково сказала вдова. — То чого вам?
— Хіба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подітися тепер?
Одарка жахнулась:
— Що ви, пане старосто, говорите! Хіба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
— Чого ж не можна? Пожалієш свого топчана? Вже ліжка не прошу.
— А ви подумали, яка про мене завтра неслава піде?
— Одарко, ми ж сусідимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
— Одразу ж знайдуться такі песиголовці. Бо що перед злим язиком жіноча честь? Ідіть, пане старосто.
Магазаник розуміє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
— То ніяк не пустиш на ночівлю?
— До кінця свого віку!
І староста спалахнув:
— А я, зачумана, комусь підкорочу і вік, і язик, стонадцять болячок тобі!
— Болячки залюбки можуть повискакувати і на тому, хто розкидається нами, — відказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула дверима, грюкнула засувом, і вже її кроки загули в хаті.
"Пожди, відьмо! Завтра дочекаєшся від мене плати! Іншої заспіваєш, як поженем твою коровицю в крайс, — лютуючи, вій завулком виходить на вулицю, оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, і не знав, до кого постукати, бо мало він мав приязні до людей, не мали й вони до нього. От хіба що зайти до діда Гордія? Той, душа згідлива, кого треба, кого й не треба прихистить, навіть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидко відчиняв двері, біліючи полотняними шатами, став на поріг. — О, це ти, пане старосто? В Магазаника прокинулась підозра:
— А ви, діду, когось ждали? Старий зітхнув:
— Ждав і не ждав, пане старосто.
Магазаник не витримав:
— Діду, який я вам пан староста?
— Як і всім, — понуро відповів старий.
— А кого ви ждали?
— Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборі з виснаги доходить. То жінка пішла туди викупляти його, може, й донесе він додому душу. А ти ж з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник відчув у голосі старого приховане глузування.
— Прийшов до вас досипляти ніч.
— Це ж як? — насторожився дід.
— Просто, бо мені тепер нема де переночувати. Приймете?
— Ні, не прийму, пане старосто, — рішуче сказав старий.
— Чому ж?!
— Бо, пробач, нема де. У нас одне ліжко стоїть для старої, топчанчик для мене, а тебе ж на долівці, ще й на залежаній соломі, не покладеш, бо ти — пан.
— Я можу й на підлозі. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
— Еге, а що потім твоє начальство скаже? Нащо мені на цьому заїдатися з ним? Іди вже до когось іншого.
— Я піду, але завтра ви прийдете до мене в управу, — насочилось погрозою кожне слово. — А не прийдете — під боки приведуть.
І на це зовсім негадано Гордій попрохав:
— Скинь, Семене, чобота.
— Це ж для чого? — витріщився Магазаник.
— Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступні чи ратиці.
Війнувши полотняними шатами, старий зникав в сінях, а Магазаник ще якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тілі, а між ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за ці дні?..
Він добре знає: село ще й досі не отямилося від страху. Знічене, приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усіх і всього, і, здавалося, кожен жив у ньому сам по собі. напевне, так і треба фашисту: жорстокістю і страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось громадське. Хіба ж не пам'ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки, без жодного слова, наче то були тіні, а не люди. А от виказав він Човняра — й тіні почали оживати. Виходить, і страх має свої межі і свій живець.
Магазаник поволі шкопиртає з Гордієвого подвір'я на вулицю, Він знову підходить до пожарища, б'є чоботом ненависних камен, потім підворушує головешки і негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося його золото? Зігнувшись, він запускав руку в попелище, та знаходить не золото, а обгорілий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Від пожарища він поволі йде до своєї дубової, в зруб складеної комори. Тут біля порога стоять свіжі, ще не ошиновані колеса, а під острішками сушаться вінки добірної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги вже з неї не звариш. При згадці про мамалигу йому відразу захотілося їсти. Він відмикає колодку і входить у маснуватий настій закомірка, бо, крім жита-пшениці, тут зберігається свіже насіння коноплі, маку, льону і стоїть кілька обплетених лозою бутлів з олією.
Колись, ще парубком, він мав у цій коморі вечорові розкошування. Тоді тут пахли дівочі коси, а з них опадали квіти підсніжника, ромашки, чорнобривців, — то вже яка пора стояла надворі. Гай-гай! Давно вже вивітрився дух тих підсніжників, тієї ромашки, чорнобривців, а зараз чути маснуватий настій олії, що піде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут і хоч у снах зайти у позаколишній час? А хтось защібне комору і підпалить тебе і твій запасець. На пам'ять недоречно приходять напівзабуті слова: "Й немає злому на всій землі безконечній веселого дому". Ох, ця література і всі її сантименти! Хіба ж не злі порядкують зараз у всьому світі? Еге ж, коли ти маєш пустку в душі, тоді вся земля стає пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її і городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який ніколи не вилазив із боргів. Як притиснеш його, то підтюпцем біжить із хати в хату за свіжою позичкою, щоб віддати задавнену. І досі Максим винен йому триста карбованців за телицю, яку взяв у заставщину. Але хіба вчорашні триста карбованців порівняєш із сьогоднішніми?
Ще з двору Магазаник чує в хаті Калюжного притишений гомін. Він обережно скрадається до віконця хатньої комірчини, крізь нього чує різні голоси, повів диму і горілки. Так і в: дурний та нужденний Калюжний жене житнівку, на яку вже чатує ціла капела.
— Будьмо, люди добрі, — тремтить приємний тенорок Максима. — Хоч і тепла вона, але щира.
— Заб'єш нею памороки, то все менше тиснуть...
— Пийте, куме, без політики, бо політика — пропаще діло.
— Яка ж це політика? От сказав один дядько при німцеві, думаючи, що він не знає по-нашому: "ох і тиснуть так тиснуть!"
А німець і визвірився на нього:
— Хто тебе тисне? Нова влада?
— Ні, нові чоботи, — відповів дядько.
— Так ти ж босий!
— Того і босий, що тиснуть, — завчасу спохватився дядько.
— Га-га-га.
— Ось вип'ємо, люди, як на святвечір, за тих, хто в дорозі. Нехай легенько згадається їм.
— Господи, коли тільки повернуться вони?! — невимовною тугою забринів жіночий з сльозою голос.
— Не треба, жінко. Плачем лихо не відплачеш. Дзенькнули чарки, і тиша надовго вгніздилась у комірчині: видно, кожен думав про своїх синів. Магазаник підійшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, і тільки тоді з комірчини затремтів тенорок Максима:
— Це ж хто так пізно?
— Я, Максиме.
— Хто "я"?
— Семен Магазаник. Уже не пізнаєш?
— Тепер і рідного батька можна не впізнати. Що вам?
— Отак і будемо перемовлятись через двері?
Максим зітхнув, щось тихцем кинув у комірчину й почав відчиняти двері. Ось він і став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знічений.
— Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пізно сам пан староста завітав.
— Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобі ведеться?
— Та... — не знав, що відповісти, чоловік.
— Ну, а капає добре?
— Ви ж звідки знаєте? — ще більше ніяковіє Максим. — Напевне, поліцай Терешко пронюхав. Він, бісова душа, чогось в'їдається і в'їдається на мене. Може, і ви мою гірчавінь хильнете?
— Спасибі, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
— Переночувати?! — аж витріщився чоловік. — Як же це?
— Отак, як чуєш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
— Я, пане старосто, і не проти, та до мене саме рідні наїхало, по чарці добрій випили і теж ночувати лаштуються, — вочевидячки бреше Максим і навіть не заїкнеться.
(Продовження на наступній сторінці)