— Загордився ти, загордився.
— Таке вигадаєте. А ночівлю пошукайте деінде, бо таке діло з ріднею вийшло.
— І де ти порадиш пошукати цю ночівлю?, — ледве стримує злість Магазаник.
— Де? Та хоча б у Терешка. В нього місця багато, бо навіть жінка втекла від нього, і гвинтівка при собі. Та й ви вже наче маєте родичання з ним при новій владі.
— Я тобі, голоп'ятнику, згадаю і ночівлю, і рідню, та так згадаю, що ти й дітям закажеш глузувати. А поки що вранці принеси свій борг. Тільки вранці, бо вдень буде пізно! Чуєш?
— Не оглух ще! — так найоржився чоловік, ніби хтось підмінив його. — Не оглух! — і зачинив двері.
Отакого дочекатися від якогось злиденника! І знову Магазаник іде мертвими вулицями і городами, з яких проростає осінь. Проходячи повз дзвіницю, він почув, як скрипнули од вітру її кісточки, як тихою скаргою на когось озвалися дзвони, і вдруге подумав про подзвіння над собою.
Позаду загупали кроки — хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пістоля.
— Пане старосто, це я, — захекано задеренчав Максим.
— Чого тобі?
— Ось вам борг! — І зневажливо простягнув руку, в якій стискав кільканадцять папірців.
— Де так скоро нашкріб грошей? — здивувався і навіть розгубився Магазаник.
— Люди по кругу скинули в шапку, тобто рідня моя. Магазаник сердито засовує гроші в кишеню й мовчки прямує в темряву.
Підпилий, заїжений, Терешко, що саме розкошував біля поросятини, насправді стрічає Магазаника наче рідню, тільки дивується, чому пан староста не пішов ночувати до Одарки.
— Не впустила.
— Не впустила?! — вибалушив очі Терешко. — Вас і не впустила?
— Ще й норов показала. Завтра треба її корову забрати на податки.
— Вранці я візьмуся за неї, анахтемську! Я їй пришию і прилатаю! Задешево не відкупиться вона, — веселішає Терешко, який чогось мав зазубень на вдову, та й ставить на стіл сулію з самогоном, ріже свіжу почеревину, хліб, сам на припічку смажить яєчню і все журиться, що не напали на слід палія. — Я б із нього живого свіжину паював. Підіймаю чарку за те, щоб втихомирилися усі —ваші болі.
— А ти не забагато цього питва зничтожаєш?
— При нашому ділі інакше не можна, — втупив око в чарку, — То ти йдеш у гостину, то сам гостей стрічаєш, то на партизанів полюєш, то допитуєш якогось типа до півсмерті. А що ж за допит без горілки? І чиюсь кров треба залити горілкою, щоб не стояла в очах...
Вранці Магазаник прокинувся від нестерпної сверблячки. Закасавши рукава, він побачив на руках розсхп червових бугорців.
— Почесуха, — одразу визначив Терешко. — Видать, на нервовому грунті. Начухаєтесь тепер у свою волю.
— А чим її можна лікувати?
— Ліків багато, тільки толку мало, — і знову почав ставити на стіл сулію, чарки та полумиски з салом, огірками і капустою. — Пробачте, що в мене по-простому, ніяких сластьонів нема, бо жінка сказилась і втекла до батьків, не хоче з поліцаєм жити. Ще й вона, дурепа, в політику лізе. От і кручусь самотинцем. Ви ж і на обід приходьте. Я з громадського господарства приволочу поросюка, то й поласуємо свіжиною. — Жвакаючи, Терешко придивляється не так до старости, як до пійла.
Не встигли хильнути по другій, як на ганку загупали кроки, потім відчинилися двері і до хати ввійшов похмурий, з десятизарядкою на плечі, поліцай. Магазаник, не вірячи собі, підвівся і не то скрикнув, не то застогнав:
— Стьопочка! Перед ним стояв його син, облишаєний вітрами, злий і постарілий. На шиї в нього ятрився шрам.
— Сам своєю парсуною дотьопався до вас, — невесело заграв млинками вій Стьопочка. — Так ми, тату, стали погорільцями?
— Біда! — зітхнув Магазаник, обняв сина, посадив за стіл. — Бачиш, у чужих людей уже ночую.
— І не знайшли паліїв?
— Ні.
— Сьогодні ж перетрусимо все село, як віхоть соломи, і в когось заграє шкіра, наче бубон, — похижішав вид Стьопочки.
— Що вірно, то вірно, — запопадливо погодився Терешко. — То я й пішов організовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
— Окрім хатнього добра, в нас нічого не пропало?
— Аби ж то... — перейшов на шепіт Магазаник. — Все золото загинуло.
— Усе! — аж похолонув Стьопочка. — І те, що біля борсуків закопали?
— І те... — похилив голову на руки, вдаючи розпач і водночас думаючи, який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
— Тату, виходить, ви не порозтикували золото по різних сховках?
— Був порозтикував, а потім зібрав до хати. Краще б і я з ним згорів. Це ж усе життя збирав тобі копійчину.
— Не треба так побиватися, — вірить, а більше не вірить батькові, бо знає, який він хитрун і скупиндя — завжди ховався від нього із спадком. — Ви ж добре переворушили попелище?
— Цілий день, до самої ночі, длубався.
— Подлубаюсь і я. А потім, тату, треба знову стягуватися на золото, бо при всіх владах воно — капітал.
— Як же ти думаєш стягуватися?
— Способи знайдуться, поки ми при владі, і вообче. "Стьопочка при владі", — з цікавістю і вже інакше глянув на сина, який саме напаковував рота їжею і працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче, пожадливе з'явилося на його обличчі, а рідкувата синька очей похижішала. Та хто не хижішає з тих, що хочуть розживитися на золото?"
— А як ти, сину, в поліцію втеребився?
— Тікав од диму, а упав у полум'я, — зневажливо махнув рукою Стьопочка, та згодом додав: — І, думаю, правильно зробив, а то самого б поліція тягала, як колишнього активіста. Коли приймали на нову службу, сказав, скільки сотворив бомаг у тридцять сьомому році.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець і залишився.
— От цього й не треба було говорити: що народилось у темряві, хай і гине в темряві.
— Не бійтеся, тату: треба ж доказати свої заслуги перед новою владою. Німці таке люблять. Та й ви пішли в старостат,
— А що в тебе на шиї? Стьопочка одразу нажабився.
— Це маю пам'ятного від Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще десь зустрінемось із ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвір'я, до них кинулась розтривожена Одарка.
— Пане старосто, у мене поліцаї корову забрали.
— Отакої! Чого ж вони в тебе забрали корову? — вдає, що нічого не знає.
— За несплачені поставки. Магазаник безпорадно розвів руками.
— Тоді нічим пособити не можу.
— Але ж ще ні в кого не брали.
— З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо німецька власть — діло сурйозне.
— То я виконаю своє. Заберіть теля-назимка.
— Про це треба було раніше думати, — і виходить на вулицю, відмахуючись рукою від жінки.
Стьопочка, зупинившись, притримує вдову біля хвіртки, злодійкувато озирається, підморгує і повчально говорить:
— Хоч богу плачся, а й він знає, що сльози — вода. Оце споживаєш за своє гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, і вообче. А щоб полегшало тобі, зараз же крутнись, як попівна заміж, з податками. Ось тоді й будеш їсти молочко. — Він заспокійливо кладе п'ятірню на блузку жінки, та б'є його, сичить: "Жеребило". Але поліцай, не сердячись, гигикає, безсоромно обмацує жінку хтивими очима.
— Чого, тумануватий, вирячився? — одразу шаленіє Одарка, шаленіє її гострий циганський погляд. — На якусь свою захвойданку чи фіндюрку витріщуй буркала!
— Не будь, Одарко, такою коверзухою, у війну і на жіночу красу підупали ціни. А ти, коли подумати, не надівочилась, і вообче...
— Паскудник! Який батько, такий і син: повісь на гілляці — один одного не переважить, і
І враз на рідку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизість злості...
— Замовчи, горласта! — Він відступив, зірвав з плеча гвинтівку.
Одарка скрикнула, відхилилась до воріт. Пролунав постріл. На придорожній вербі скреконула сорока і, гублячи пір'я, почала падати на землю.
— Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливій, а другий — по горластій! — вовкувате глипнув на жінку, повернувся, хряпнув хвірткою і подався наздоганяти батька, який бачив і залицяння, і гнів сина.
"Стьопочка при владі..."
XXVI
Коли сам Гітлер обізвав всемогутнього і всевладного Германа Герінга свинею, то чого жандармський обер-єфрейтор Ганс Шпекман має церемонитися із тубільцями-поліцаями, які так і норовлять замість служби щось поцупити або надудлитись самогону? Тому поліцаї тільки й чують від нього: "швайне" і ще раз "щвайне", а іноді й перекручений матюк, який у них викликав но страх, а щирий регіт. За повсякчасне "швайне" поліцаї прозвали Шпекмана Кнорусом, у цьому, може, й була якась рація, бо, лютуючи, обер-єфрейтор запінювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
(Продовження на наступній сторінці)