«Втеча від себе» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Втеча від себе»

A- A+ A A1 A2 A3

Наша примадонна, — вона вказала на Віру, — скаржиться на брак вправи, але ми схильні це їй дарувати. Почнемо зі "Stille Nacht".

Вона присіла до піяніна і під його акомпаньямент, міцним, горловим сопрано, почала співати. За нею підтягнули інші. Коляда дала настрій. Після цього Емма виконала кілька уривків зі Шуберта, а за тим. Віра, під акомпаньямент Емми, почала свою улюблену арію з "Батерфляй", що їй не легко вдавалося, щоб опісля одразу перейти на українські "Черевички" та "Гандзю", що бризнуло радістю і викликало бурю оплесків. Ганс так захопився, що два рази випустив з рота свою люльку, Еріх сидів наструнчено, дівчина біля нього закурила цигарку, Емма неугавно розсипала сяйво, її настрій заражав і інших, вечір закінчився на причуд гарно.

Коли, біля години другої ночі, Віра залишила гостей, щоб відійти до себе, стара Матільда, яка не дуже її долюблювала, зустріла її на сходах і мовчазно втицьнула їй папірову торбинку, у якій Віра знайшла чоколядові, що їх рідко тепер дістати, цукорки, волоські та ліскові горіхи, кілька яблук та сушені сливи. Віра зворушена. Т похмура, завжди невдоволена, у довгому, чорному убранню особа, нагадувала жрекиню якогось мрачного культ і враз отаке. Цікаво, що сіє значить.

Взагалі ж для Віри таке свято у такій родині — подія. Подібного вона ще не переживала. Пригадує, пригадує... Дуже тьмяно пригадує. Ще в Каневі... Мало дівчинкою... Баба Марія варила кутю, в їдальні їли урочисто вечерю, але ж коли це було, тож то опісля, вже в Києві, особливо після третього арешту батька, все це відпало. І навіть не згадуй. Забобони. Залишки культу. І дуже небезпечного.

І враз це тут Stille Nacht, Heilige Nacht і нічого страшного, Віра навіть не дуже розбирається про що тут ходить, звичайно, релігія, мати он пише, що стала знов релігійною, тож то для Віри, це лиш містерія. Свято. Вихідний день.

А там у себе, у своїй комірці, зачинивши двері. Вір сама. До неї далі доносяться звуки будинку і в тому, мов би її "Черевички", яка шкода, що нема великого дзеркала, варто б на себе глянути... Любується кожним рухом, здіймає поволі суконку, вдивляється до її кольору, торкається щокою її м’ягкости, посміхається приємно, задумливо і вішає на раменко у своїй шафці, обережно, мов би це павутиння. А далі стелиться, поволі роздягається, накидає нічну сорочку, без поквапу кладеться в ліжко, гасить лямпку і лежачи горілиць, віддається течії думок, що її проймають і відносять завжди в минуле.

О, те незбагнуте, невичерпальне, глибинне, туманне минуле. Скільки в ньому твого життєносного коріння як не легко від нього звільнитися. І скільки думок. Вір замотувалась у ті думки, як у тенета, не могла з них самотужки виплутатись, потребувала допомоги, але надіялась, сподівалась, шукала. На цей раз не могла довше, ні звичайно, їх позбутися, заснула ген біля третьої, а коли прокинулась, була сьома.

І здивувалася, що її не будили, звичайний бо час її вставання — шоста, тоді бо кормлення худоби, а це ось зовсім розвиднилось, а її не займають. А як вийшла д кухні, там було тихо, безлюдно, один лиш Ганс, а то повідомив, що з худобою вже впорано і все в порядку. Появилась також Матільда і перш всього накинулась на Ганса, що ось таке свято, а він насмердів своєю люлькою, що нічим дихати. Віра їй дякувала за подарунки, а та ї щось, своїм тюрінгським діялектом, відповідала, чого Віра не могла зрозуміти.

А взагалі в домі тихо і мертво, надворі сіро, вогко, без снігу, село погрузло в тишу, будинок Врінґлєрів бовванів залишено і аж ген, біля одинадцятої, він почав оживати, розуміється, знов таки з кухні. Появилась розпатлана, в чоловічому жакеті, Кляра, за нею виринула з темноти коридору, все ще заспана Емма, у кімнаті Еріха, що на другому поверсі, також чути рейвах, а опісля всі вони, не на кухні, як звичайно, а в їдальні з накрити столом, снідали, а там знов, перед входом їх дому, появилась, на високих колесах, бричка запряжена парою гнідих, тяжких кобил, на козлах якої сидів зігнуто Ян, одягнутий у темно-синю гуню і тверду, без країв, з великим козирком, шапку. Виходили Еріх, Кляра, Емма, за ним з великим пакунком, Ганс, всі святочно одягнені... Всідалися, гомоніли, бричка рушила і погрюкотіла по нерівному кам’яному бруку вулиці.

Віра не була в цю процедуру втаємничена і вона не збиралася щось тут питати, поїхали так поїхали, хай собі їдуть, яке її до того діло. Обід їла сама, худобу опорала сама, писала листи, біля третьої години одягнулася вийшла пройтися. Вдома залишилась лише Матільда.

Село, дуже спокійно, але святкувало, на вулиці появлялись святочно одягнені діти, рідко десь появлялись дорослі, на вежі кірхи бамкав дзвін, з димарів будинків виривавсь пошарпаний вітром дим. Біля садиби млинар Бльоха, у якого працювали Нюрка і Дунька, більше гармідеру. Віра туди заходить.

У низькій, продовгастій хижі, побіля великої короварні, повно тютюнового диму, алькогольного чаду і червоних облич. Побіля стіни поверхове ліжко, по середин довгий, вузький стіл, з обох його боків лавиці, на стіна витинки з ілюстрованих журналів, під стелею гола, на 60 ватт, електрична жарівка. І повно, в перемішку, дівча та хлопців, які пили пиво, курили, грали в карти. При вході, на пеньку, сидів хлопець з літерою П, який ліниво розтягав гармонію і попихкував димом цигарки, що сторчала в куті його рота.

Віру зустріли захоплено, особливо Нюрка та Дунька. Обійми, цілунки, знайомства. Віру оточили, хтось крикнув — пєсня! І на це, всі разом, на повний голос, розмашно тягли "Катюшу", були захоплені, самі себе сплескували, щоб на завершення, в тісноті і хмарах диму, пі гармонію, пуститись вальсом.

Час минав і минав, а коли Віра відходила було темно і вітряно, Нюрка накинула теплу хустку і пішла її проводити. Дорогою, весь час, наполегливо тараторила: — ти приходи, ми тебе любимо. Бачила, які лошаки. Шкода, що не бачила Альфонса, його покликав Червони хрест з Франції, їм присилають чоколяд, ковбаси, але ми даєм собі раду. Наша господиня не дуже то щедра, але зайдеш в комору, а там... Господи Боже! Розрив серця. Пудові шинки, метрові ковбаси... А що до хлопців, як бачиш. Знаєш, той Прохор... Що танцював з тобою. Він не такий аж ,,плохор", як хто думає, ми з ним серйозно, з трактористів, зарадний. Ось війна скінчиться і запишимось. А ми тут що — плюнь. Які там ще гримаси. Живи. Не поживеш тепер — пропало. Тут той тобі "ост", корми свиней, а прийдуть наші — Сибір. Для них ми з нємцами, кормили їм свині... — Чому ти думаєш, що прийдуть наші? — питала Віра трохи здивовано. — Прийдуть... Снилося. Нємцу капут, — казала задеркувато Нюрка. Вона була на підпитку, весь час, навіть на вулиці, курила, розбите волосся. Віра дивилась на не з почуттям жалю, на прощання казала: — Нюрочка, дякую! Допобачення! — Заходи! — кинула їй навздогін Нюрка.

Кілька чергових днів проминули для Віри поспіль, свято-несвято, однаково, хліви та хліви, та цебри, та мітла, та кухня. Вечорами читала, довкруги тиша, Емма десь зникла, здається з Еріхом, все лиш гостюють. І гаразді добре. Її справа маленька.

А одного вечора, ген по вечері, зайшла, було, до кухні запитати щось Ганса і несподівано застала там весь Гансів клан з Еріхом включно, який сидів біля плити на скринці вугілля, без мундира з недбало чесаним волоссям, яке вилазило з-під його бандажу і щось завзято оповідав. Усі, сидячи, стоячи, уважно його слухали. Ганс, звичайно, у своєму просидженому фотелі з люлькою, Кляра, як помідор, червона, в кухонному фартусі, стояла, зложивши на грудях повні руки, біля плити, Емма сиділа на дзиґлику з чашкою, в руці, кави, а побачивши Віру, кивнула на неї пальцем до себе. — Слухай, — шепнула вона і вказала кивком голови на Еріха. Еріх був унесений, курив цигарку, оповідав зацікавлено, на Віру лиш мигцем глянув і вів своє: — Такої зими, — казав він, — історія ледве пам’ятає. Уявіть — як око гляне, рівнина, метр снігу, мороз тридцять, вітер, як бритва і темнота могильна. І саме в такий час, кожної ночі, атака. Чорт їх знає, як вони видержували. Спочатку артилерія... Ми не могли зрозуміти, звідки у них стільки артилерії і як вона діяла. Наші гармати замерзали в кригу, а вони б’ють, появились автомати, сиплють огнем і єдине, що нас рятувало — їх неточність. Вони, на диво, не точні, це на спасало, злива огню і все над нами, а опісля атака. Сунули, лава за лавою, нам їх не видно, били навмання, в темноту, інколи зударялися, кидались фігура на фігуру, душились, різались, рано, звичайно, перед нашими окопами, гори замерзлих трупів, вбитих і ранених, їхніх і наших, інколи ще живих, ніхто ними не цікавився, все смертельно втомлене, нас рідко рушили з місця і ми лиш дивувалися, звідки у них стільки того м’яса. То ж спочатку тисячами здавалися, просто без бою — здаюсь, здаюсь! А опісля почали битися та ще як битися, таке тобі чортеня, ледве лізе, а дереться за сто дурних, а то ж, було, мільйонами горнулись до нас, генерали, штаби, деяк їх частини, поки доходили до фронту, лишались без мужви.

Наша вина. Ми загостро до них поставились. Не дали їм виходу. Полонені вмирали з голоду. Вони тікали від комунізму... Нужди... А ми їм дали ще гірше. Спритна їх пропаганда це гарно використала і ми дістали щ один фронт. А нужда там у них жаська, такої в Европі не знайдеш, родина в малій конурці, мало не в хліві, часто зі скотиною, а по містах у одній кімнатці старі і малі — бруд, воші, блощиці, будинки старі, понищені, щ з царського часу. Доріг нема. Те, що звуть вони дорогами, по нашому стежки — весною й осінню непролазна грязюка, літом — пилюга, зимою — сніги. Для наших машин це гроби, ми втратили там тисячі машинерії...

(Продовження на наступній сторінці)