А десь в кінці січня, після розпачливих повідомлень Головного командування про справи Сталінграду, де все ще "відбувались запеклі ворожі атаки", Еріх, звичайно вечором, знов застукав до дверей на площинці сходів. На спокійне "бітте", він увійшов з не меншим напруженням, ніж коли йшов у атаку зі "запеклим ворогом". І зупинився біля дверей. — Чи можу з вами говорити? — запитав з дивною посмішкою на блідому лиці, так ніби збирався поповнити якийсь злочин.
— Чому ні, — відповіла Віра з виразом здивовання.
Вона відчувала його клопоти, це її бавило, але наміру ї збільшувати у неї не було. Той лицар Залізного хреста, не її лицар, вони з ним на різних становищах, не конче близьких. Вона відійшла до вікна і спокійно присіла на ослінчик, що служив за підставку для квітів і схованку для взуття, залишаючи крісло порожнім. Але сідати його не просила. Він стояв біля дверей у старому домашньому одязі, світло нічної лямпочки освітлювало лиш його живіт, тож то до Віри воно майже не сягало і вона захована в легкому сутінку.
— Віро, — почав Еріх з місця. — Ви не повірите. Я прийшов, щоб сказати: я до вас закоханий. Я вас люблю. І робіть що хочете.
Сказав і замовк. Здавалось, перестав дихати. Лиш дививсь в напрямку, де маячів силует Віри. Запала тиша. Було чути знизу цокання великого годинника.
Віра мовчала, в ній вирувала бентежлива радість... І разом боязнь. Нічого подібного не сподівалася, але відчувала, що воно справжнє. Той молодий чоловік аж ніяк не жартує, щось скорше, як трагіка, розпач, а тому, власне, що його сказати.
— Чи можете це розуміти? — обірвав цю мовчанку Еріх.
— Ні, — тихо, схвильовано, не дивлячись на Еріха, відповіла Віра.
— Ви мене ненавидите? — вирвалось у нього ще одно нагле питання.
— О! Ні! Чому? — тиха, напружена відповідь.
— Я ваш ворог, — чітко висловив Еріх.
— Мій? Я вас ніколи не знала, — казала монотонно Віра.
— Але той там фронт... Ви ж знаєте... Маєте право мене ненавидіти, —— викрикнув Еріх.
— Ви боїтесь? — несподівано вирвалось у Віри, в ті її темряві.
— Боюсь. Так, боюсь. Там... Ви знаєте, ви добре знаєте. Люди людям перегризають горла. За простір. Ваш простір. Там ваше місце! Чи ви розумієте?
— Можливо, — почулась роздумлива відповідь.
— О, ви! Ви розумієте. Краще ніж я, ніж ми. І знаєте, чого я тут. Не думайте, що прийшов залицятися. Прийшов шукати ради, ви не повірите, я згубився. — Механічно шукав цигарки. — Чи дозволите закурити?
— Будь ласка, — буркнула Віра незучаснено.
— Я не розумію... І бажав би лиш одного: щоб це все скорше скінчилося. Щоб забрав його чорт. Що прийшов якийсь мир. Щоб ми з вами одружилися... Що відійшли на якийсь край світу... Забули ваше і моє минуле. Втекли від себе самих... Орали десь землю, сіяли хліб, родили дітей, молились Богу. Років так зо двадцять, нікого не бачити. Відійти в забуття. Без болів, без жалів... До нікого. Хочете зі мною одружитися? — вирвалось нього, ніби викрик рятунку.
— Але ж, лейтенанте! — зойкнула Віра. — Що ви, що ви? Жартуєте.
—•Ніякий жарт! йдемо до Ваймару й записуємось.
— І сім кілометрів далі до Бухенвальду.
— Хай! Хай! Бухенвальд.
— Але я не хочу знати ніякого Бухенвальду, — казала рішуче Віра. — Ніколи в них не вірила і не збираюсь страждати по них разом з віруючими, — спокійно, обережно говорила Віра загорнута у свою темінь.
Еріха це вразило, вперше, щось таке чує, міцно затягнувся димом цигарки, пружньо випустив дим, зроби кілька кроків. — Можливо... Можливо, — проговори він по хвилині роздуму. — Хочу вас розуміти. Ви думаєте... Хочете сказати, що їх розгри не варті жертви. Але мене вчили, що людина повинна мати переконання і з них боротися.
— Мене також вчили... Але те, що вони зробили з моїм батьком — ніякі переконання. Це звичайний садизм. Не збираюся за щось таке гинути в Бухенвальді — казала Віра.
— Або замерзати під Сталіградом, — продовжував цю думку Еріх.
Віру це вражало, ще ось недавно він рвався там замерзнути, що власне сталося? Хотіла спитати, але не наважувалась. Намагалась знайти виправдання. — Я, — казала вона, — дитина зла. Я жила і живу з ласки долі, на краєчку життя. Тому я для вас не ідеал. Ви, що інше.
— Знаєте що? — казав Еріх приниженим, змовницьким тоном, ніби він збирався відкривати якусь таємницю. — За останні ті кілька днів, я передумав все своє життя. І прийшов до переконання, що жив я облудою. Мені стало соромно. Мені набили морду на чужих заморожених полях, як останньому злодієві, пійманому у чужій комор і мене за це роблять героєм. Ми з’їхали з глузду. Дев’яносто мільйонів божевільних... З назвою Третій Райх.— Еріх це майже викрикнув.
— Лейтенанте, — почала було Віра, але Еріх перебив її з місця:
— Не кличте мене цим огидним титулом. Я ніякий лейтенант! Я людина. І звуть мене Еріх!
— Еріху! Ви направду божевільний, — казала спокійно Віра. — Не забувайте, що ви все таки лейтенант. Чи вам конче аж так захотілося Бухенвальду. Мені іноді здається, що нам покривдженим слід шукати іншого виходу з нашого безсилля, ніж звичайний бунт.
— Ага! Ага! Бачу! Коритися! Масами! Йти й вмирати! Рачки під кулемети! — кричав Еріх.
— Еріху! Ви розбудите дім. Схаменіться! — казала далі спокійно Віра.
Еріх намагався схаменутися, шукав місця куди б викинути викурену цигарку, не знайшов і сховав недопалок до кишені.
— Спалите кишеню, — зауважила на це Віра. — Викиньте ось туди в кут, — казала вона.
Еріх не відповів, цигарка була згашена. — Так що ви мені радите? — спитав він по хвилі.
— Нічого не раджу, йдіть спати. Поговоримо іншим разом. Або краще — залишмо. Бавитесь з динамітом. Хочете весь цей ваш тисячелітній дім зірвати в повітря?
Еріх відійшов слухняно не прощаючись і було видно, що він вернеться. Віра насторожена, вона не належить до піддайних, її не взяти зойками, вона виросла в боротьбі пристрастей, в гущі тваринних інстинктів.
Але той муж, той лицар, той ображений воїн найсильнішої армії світу понятий ідеєю вирвати її і себе з цього маразму і втекти. Мов з пожежі. Це його полонило. Він не спав... Він не їв... Він блукав. Де вона та і він, носив за неї воду, кормив свиней, просиджував у її комірці до третіх півнів, говорили до втоми і все щось, що відкривало їх одно перед одним, що їх зближало, він починав знати її до подробиць, так само, як і вона його.
— Це, Віро, — казав він, — доля. Тебе привезли сюди в кайданах. Для мене. І ти не втечеш. У мене он 7,65 Вальтер, він знає мене, а я його, як щось до чогось, він на поможе. Зрозуміла?
Вона лиш заперечливо, з невинною посмішкою, похитувала головою, а він мав справді вигляд, якому може помогти лиш 7,65 Вальтер, весь будинок ним тероризований, лиш спробуй перечити, батько мовчав, мати плакала, Емма сердилась, Матільда стогнала. Чутки про це продісталися крізь мури подвір’я на зовні, Віра не з’являлась на вулиці, там мови і мови, Гільда, казали, б’є гістерику, а Нюрка шкірила свої великі зуби, блискала дивилцями і вирікала театрально; — Так тому стерві і треба. Знай наших. На її місці, я б заставила його рачки лазити, а там на смітник. Але ж Віра... Звісно. Інтелігентка.
Но, но, но! Віра, далебі, не з тих, щоб таким бавитись, той божевільний кажіть-некажіть, а незвичне явищ і він їй близький, така безодня чуття і воно справжнє, вона це знає і нема ради. І сприймає вона це з болем серця, довкруги тривоги, засідки, міни, а до того лист з дому, батько поправився і рветься її відвідати. Люди добрі — рятуйте! Як його сказати, що це небезпека. Як огню боялась його приїзду.
А одного разу, коли Еріха якось не було вдома, д Віри потихеньку вступив Ганс та почав свій акафест. Щ вони, мовляв, думають? То ж вони мусять знати... То дорослі... То ж це ніякий жарт. А Віра тоді в плач. старий, забув усі свої господарські достойності, обняв ї кістлявою рукою і мурмотів батьківським тоном: — Но, но, но. Не треба, дитино. Ми тобі нічого злого не бажаємо. Лишень якось би хотілось... Ти ж знаєш, як то у нас. Майн Ґот, майн Ґот! До чого ми дожили.
— Повірте, я нічим не спричинилася, щ,об таке сталося, — хлипала Віра.
— Я знаю, я знаю... Це був він. Надивився, наболів, втомився, зневірився. Він хворий. Він тяжко хворий. Найкраще було б заждати.
Так то воно так... Заждати. Віра з цим годиться. Але як з Еріхом? То ж хіба не бачите. Він Verrückt, — казала Емма. Приходить довга, до другої години ночі, розпачлива виміна думок, монологи й діялоги чергуються довгими серіями і в наслідку Еріх годиться. Він розуміє. Нема куди далі. Найкращий вихід — відійти. І знов так фронт. Це така піч огню геєнного, де топляться найтвердіші суперечності. Вдався знов до лікаря, той обмацав його зверху до низу і вислід той самий; чекати до весни. Тоді Еріх — до уряду військового. Там, мовляв, фронт, ллється кров його товаришів, а він ось тут розтринькує час.
— Добре, розуміємо, оцінюємо, але що каже лікар?
— Каже чекати весни.
— Отже — чекати весни. До побачення. Бажаємо швидкого видужання.
А це значить назад до комірки Віри. Просиджували зачумлено, мов двоє марцьових котів, до пізньої ночі, нічого не мінялося, тільки одного вечора, в кінці січня, а чи може на початку лютого, Еріх, як звичайно зайшов до Віри, але не, як звичайно, присів на малому стільці біля столика, а відійшов до кута в тінь, присів на дзиґлику і вистогнав: — Скінчилося!
Віра стривожена, піднесла голову. — Що сталося?.— вирвалось у неї знічев’я.
— Триста тисяч! Шоста армія! Фельдмаршал! — стогнав він стогоном раненого.
(Продовження на наступній сторінці)