«Втеча від себе» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Втеча від себе»

A- A+ A A1 A2 A3

Можливо, це був і жарт, але він вплинув. Віра, мов би отямилась. І нарешті, мовчазно погодилася. Не вдаючись в деталі, як це їм р а з о м пуститися в цю дорогу... "Записатися", а чи просто, як двоє друзяк без норми форми, у них це дійшло до такої абстракції, де вже годі шукати норми.

Віра, отже, годилася, але гірше з матір’ю. І зрозуміло. Ділема без рішення. З тим їх "їхати разом", ще пів біди, воно до того, здається, велося, але куди їхати, пощо їхати, як їй самій залишитися, це вже інше питання. Чи те їх "тікати" вихід з положення?

На сцену, в ролі адвоката, виступає Сашко, його аргументація невідразима. — Мар’яно Миколаївно, — вирікає він тоном категоричности. — Тікають від різних стихійних явищ... Від вулканних зривів, від чуми, від торнадо. Ви, наприклад, тікали з власної хати. Чого мені хотілося б, це заощадити вашій дочці повторення дороги ваших випробувань. Чи ви мене розумієте?

— Чи не думаєте ви, молодий чоловіче, що з кожним лихом треба якось боротися? — несподівано для Мар’яни вирвалось це її питання в такій незвичній для неї подобі. Сашко на хвилинку стратився. Віра, що була при тому, різко глянула на матір. Вона ніколи ще не чула, з її уст, такої дефініції. Сашко посміхнувся. — О, так! Розуміється! Боротися! Але як, але чим, але де? Від цього багато залежить. То ж борються... Мільйони... З різних позицій. Ваш, наприклад, чоловік... Мільйони йому подібних. Мільйони, що йдуть в полон... Мільйони, що тікають. Отже борються... Але в сумі-сумарум перемагає лихо... Сила, що росте не плекано... Як бур’ян, я пошесть. Зброя стихії. Боротьба з нею — боротьба з тайфуном, що несе спустошення і єдиний рятунок — втеча. Маси полонених — втеча, їх лихо має грізних союзників ,.. Щоб вони не тікали, їх табори обернено у табори голодової смерти, щоб перемогло їх лихо, за це дбає потуга Америки. А ми тут з вами... Що лишається нам? Залишитися і чекати... Поки ті не прийдуть й заберуть... Або ці, що обернуть нас в паріїв...

Бідна Мар’яна Миколаївна, що може на таку злив аргументів сказати, так, воно ще не все, вона знає, але як його уймеш, щоб з того вийшов доказ істини? І остаточно, що їй залишається? Розлука з дитиною, яку вона, як зіницю ока, берегла в часи найжорстокіших негод минулого. Вона годиться. Прийдеться таки вертатися д Канева, а там вже якось... Зі старими батьками, сприймати удари. Боляче, дуже боляче, нестерпно боляче...

Сашко і Віра збираються... І одного гарного червневого дня, з невеликими валізками, вирушають. Спочатку не просто Київ-Відень... Сашко майстер психологічної географії, вони навіть не намагалися дістати перепустки з Києва, це могло б скінчитися "остом", тобто одразу за станок фабрики з телячими вагонами переїзду... Вони повертають пасажирським на Кам’янець-Подільський, а там, можливо, Румунія, Угорщина, Югославія... В їх уяві кантонська Швайцарія, салязарська Португалія, а там океан... У снах ввижаються хмарочоси Ню-йорку.

Але де Рим, а де Крим. Де Кам’янець-Подільський, а де Ню-йорк. За цього часу земна куля стала знов великою. Сашко старанно перемацав всі можливості перекрочити річку Дністер. Даремно. Нема ради. Всі дороги в той бік обірвані, а сам Дністер це дикий мустанг, це а ніяк для Віри. Залишається таки, було-не-було, Райх, єдиний, абсолютно єдиний, шлях до їх раю. І єдине, що ту Сашкові пощастило, це дістати перепустки до Райх з вільної стопи, вільним транспортом, вільним вибором місця осідку. Мовляв, стукайте і вам відчинять, як глаголе одно писання.

Одначе, в цьому випадку, сталося не за писанням. Молода пара надійно вирушає в цю путь-дорогу, щасливо минає Львів, Перемишль, Тарнів, але в Кракові їх зупиняють, питають куди і чого вони їдуть і замість вільно стопи, їй здіймають з потягу, розміщають по різних таборах, пришивають до грудей синю латку "Ост" і розсилають, кого-куди, на роботу до Райху. Не дозволивши навіть, як слід сказати прощай.

IV

І от Віра на полях села Мелінґену з копаницею, починає до цього звикати, до неї підбігають то Нюрка Рябова, то Дунька Мелехова, щ,о працюють в сусідстві. Загорілі литки, смугляві щоки. Нюрка намагається залучити Віру до їх товариства, у них там француз Альфон з полонених, двох поляків, один наш, такий Прохор, ще його кличуть Плохором, бо мовчазний. І чоколяд, і мармеляда, і гармонія, хижка побіля стайні. Німкам аж. теч слинка, їх господиня сама за Альфонсом гецає, чолові же на фронті.

А Нюрка, далебі, дівка-бой, на неї чигають не лиш Альфонси, округлі, як кабак, груди, як місяць в повню, лице, як лазурок, сині дивильця. Заведе те "полюшко — поле" — на цілу долину чути, "козакенвайб", кажуть німці, і по своєму люблять... Але не любить вона їх. Ні, ні, ні. Один хотів, було, залицнутись, та по морді так креснула, що віддмухнувся, як пух. — Бачиш цей ось папір,•— тицьнула вона йому під ніс таку цидулку. — Там написано: підеш на мене — расу свою закаляєш. А за те Бухенвальд. Та й моя раса від такого зіпсулася б.

Такі їх розмовоньки. Поле на пригірку зі схилом д долини Ільму, свіжо і зелено, в далині річка та луги, т старе, ніби гравюра, село, а там далі, гостро зеленів гай, а ще далі, на обрію, втиканий вежами Ваймар.

Таке ось царство Вірине, починає з ним входити в дружбу, але той там Київ, той ранений батько, і друг, і брат, вічне марево серця з іконою матері, що затьмарено, мов у церкві, манячить в уяві. Ростовські дівчат не приносили розрядження, не її це стиль... Не зближалася з господарями, ані з Яном, от хіба Емма. Рум’янощока, співоча, танцююча. Інколи побренькує на піяніно, що стоїть у вітальні. З нею Віра схильна на компроміси, але й це ще питання не рішене, зачекаєм, що скаже час.

Німецька мова Віри починає прояснятися, її пам’ять, раз-у-раз, заповняється новою словнею і вечорами вона вже мацає за книжкою. Старий Ганс, у тій своїй кухні, має поличку, а на ній видно написи, — "Вкрадена принцеса", "Барабан Дервішів", "Мордерство в Газельмурі". Він полюблював недільними підвечірками, коли всі розійдуться, повалятися на твердій канапі з окулярами на сокирному носі і з книжкою у довгих, кістлявих пальцях. Віра запитала, чи могла б і вона скористатись з його книжкового скарбу, а той, дуже охоче заякав: — Я, я, я! Яволь! Бітте шейн!... До речі, Емма також має свою книгозбірню. "Дика любов", "Кохання дівчини лісу", "Чарівний май", але на це ще Віра не готова. Залишимось покищо при дервішах.

Але Емма все більше і більше входила до кола уваги Віри. Запрошувала її до себе... Невелика, затишна, з вікном на садок, кімната, багато на стінах листівок, карток, фотографій, затишно, лагідно. Багато всілякої мови, а в тому про брата Емми. Ось його фота... І ось... ось. Офіцер, лейтенант, гарний, бравий з орденом. Скінчи гімназію, студіював агрономію, тепер на фронті. Великі Луки. — Чи ти знаєш таке місце? — питала Емма. — Десь там на півночі... Як Псков, — казала Віра. Чи Емма щось з того зрозуміла, сказати годі, її зацікавлення переходить на інше. Віра ж має напевно також родину.

•— Знаєш, Еммо, — казала на це Віра, — Коли б ти знала мою родину, ти б не повірила, що це є в дійсності. У нас революція.

— У нас також революція, •— казала Емма.

— Коли я вступила до вашого двору, мені здавалося, що тут нічого не мінялося тисячу літ, — казала спокійно Віра.

— У нас модерні машини, — казала Емма.

— Мій батько мав також щось подібне, але з того не залишилось каменя на камені, а батька карають за те ціле життя, — казала Віра.

— Щось аж таке... А чому? — дивувалась Емма.

Віра також не знає чому, тому краще замовчати, д того у них ось важливіше, чи мала, наприклад, Віра хлопця. У приливі такого зворушення. Віра відкрила Еммі таємницю Сашка. — Ти мусиш нас дуже ненавидіти, — казала, з виразом розуміння, Емма. Віра її розуміла також.

•— Головне, розчарування. Ми думали, що ви нам поможете, — казала вона. — О! Ферікт! Ви думали не так, — казала Емма. — Більше такого не повториться, — казала Віра. На цьому, тему вичерпано. І до неї більше не верталися.

Перша осінь і перша зима у цьому просторі, були для Віри великим дивом. Це ж війна, а тут мирно, це ж голод, а тут сито, вона ж невільниця, разом свобідніша, ніж було вдома. "Дорога, люба мамо! — писала вона матері. Розповіла про все, що з нею трапилось і закінчила філософією: "Вища воля хотіла показати мені життя, яким воно має бути і яким воно є. Я зійшла сходами вниз, але й так воно достойніше, ніж у нас на верхах"...

А десь д’Різдву, Віра дістала від матері відповідь:

"Люба моя донечко! Ми дуже втішились вісткою про Тебе. Я живу в Каневі з батьками. Всі ми дуже переживали Твій від’їзд, але може воно й краще. Я, донечко, стала знов релігійною, можливо з відчаю і я завжди молюся з Тебе. Твоя бабця все ще рухається, хоча її ломить ревматизм, а дід, не лишень рухається, а й почав знов політикувати. З харчами даємо раду, мали городець, а хліб можна дістати. До того батько трохи лікарює. У нас мирно, але як надовго.

Там десь в Чехословаччині, у Празі, живе твоя тітка Татяна, замужем за Миколою Водяним. На жаль, загубили її адресу... Було б добре Тобі нав’язати з нею контакт. Ми чули, що вони живуть добре і, можливо, могли б бути Тобі помічними.

Але знаєш, донечко... Не це головне, що хотіла Тобі сказати. Слухай! До нас несподівано прибув Твій батько. Це чудо. Пригадуєш його з Ухт-Печорська, пережив страхіття, кілька років провів по тюрмах, був звільнений, став начальником постачання якогось фронту, біля Тул потрапив в полон, перебував у таборі полонених, якось з того вирвався і тепер з нами, є дуже хворий, мало не згинув з голоду, батько його лікує і є надія, що все буде добре. Збирається писати Тобі листа. Поки що він Тебе дуже і дуже вітає.

(Продовження на наступній сторінці)