Їх сила в їх природі, в їх витривалості, в їх хитрості. Їх розвідка, їх пропаґанда — неперевершені. Вони звикли до багна, до морозу, до голоду, до невигод. Те, чим кормлять їх вояка, для нашого значило б смерть. Їх розвідка знала навіть, коли хто з нас відходив на відпустку. Їх мікрофони здовж фронту передавали наші фронтові звідомлення скорше від наших. І той вічний крик: Ви програли! Ви програли! Ви програли! Ми вас знищимо! Світ проти вас! Здавайтесь! Дістанете простір без бою!
А в останнє, додали ще ту зброю, звану "Катюшами"неймовірної сили огню і не лишень огню, а й галасу. Здається, на тебе валиться небо... А ще до всього — наша політика. Що ми тим замученим людям, як європейці, несемо на зміну? Знищення. Одверто обіцяємо зробити з них рабів, а вони чекали визволення. Їх розчарування робить з них бестій. І ми це, вже тепер, відчуваємо, а що далі... Побачимо. Побачимо... Виглядає це не надійно.
Ганс, що все це уважно слухав, інколи похитував невдоволено головою, попахкував димом люльки, коли Еріх скінчив, почав повільно, обережно, невдоволено задавати питання: — А чому ж вони, ті там руси, такі, кажеш, бідні? То ж у них землі і землі...
-— Це, батьку, окреме питання, дуже задавнене, ми, німці, звемо це недорозвиненістю, але у них там це пов’язане з їх політикою. У них господарство не на першому, як у нас, місці. У них це додаток. Аби лиш вижити. Їх маси залишені на постійний пів голод. Наїдаються лише керуючі. Колись це було кріпацтво і кріпосники індивідуального порядку, тепер це колгоспництво і бюрократія державного порядку, що по суті те саме. Масам забрано власність, мільйони позбавлено ініціятиви, нема органічного стимулу, все вказане на приказ згори, там, колись, пануючі нероби, тепер, пануючі бюрократи. Маса їх наймит, пасивний виконавець, злостивий ухиляч. Уявім собі нашого Завкеля, що отам у Ваймарі заправляє армією бюрократії, на вашому місці. Земля не буд родити з-під пера. Ви це знаєте.
— Не розумію... Дивний то народ, — бурчав Ганс. — Та війна... І чого ми там шукаємо? — вирвалось у нього дуже безпосередньо.
— Простору. У нас тут тісно, — казав Еріх.
— А у них? Сам кажеш, що живуть вони в тісноті. І хай собі живуть. Їх справа. Простір той занятий, — вів своє Ганс.
— Занятий і... не занятий, — каже Еріх. —— З нашої точки бачення — не занятий. Одна шоста земної кулі господарсько марнується. Не так давно, в найродючіші їх частині, в Україні, вимерло щось, як сім мільйонів. З голоду.
— Але ж... Але ж... Вони, кажеш... Їх багато. Яке наше до них діло?
— Батьку. Це боротьба. За місце. За право. За престиж, — говорив Еріх.
— Ой, сину. Престиж то престиж. Простір, простір. Але той там Сталінград... Та Америка, — казав турботливо Ганс.
— Надія на армію. Наша армія ...
— Наша армія, сину, чудо, — перервав Еріха Ганс. —— Вона показала чудо і не одно. Але ж проти нас простір. Плянета. Наші відкриті міста, п’ятнадцять хвили бомбовозам. А що за нами? Італія? Японія? Два карлики. Найн! Може я, дурний мужик, чогось недобачую, може там на верху бачать краще... Але той там Бухенвальд, ті, кажеш, полонені, ті ,,ости", ті жиди... Ні, ні, ні, — говорив Ганс повільним, ваготним тоном з почуттям нестриманого переконання.
— Ех, батьку, — вирвалось у Еріха. — Вже пізно. Все вже пізно. Нема назад. Мусимо тягнути — виграєм — невиграєм.
Віра слухала цю мову і дивував її не так зміст, я можливість таке говорити. У них там за таке людину стерли б. А з мови вразило найбільше про ту там біду. І образило. Вона знає, що ми бідні, що ми дуже бідні, але ж сором признатися. Це ганьба. Це ображає... Соромно перед світом. Особливо, коли про це говорять... З такою міною... Що це щось нікчемне... Така собі голота безрадна. А сам Еріх зблизька, без того мундира, видається не таким аж героєм, скорше безрадним, мов б його загнано в кут, з якого нема виходу і їй хотілося б, одного разу, показати йому, що ми не такі аж до розпачі, бідні, а коли й бідні, то наша біда особливого призначення і в майбутньому може стати силою, якій підкориться світ.
В кожному разі. Вірі хотілося б з того лейтенанта трішки покпитися, ось лиш би трапилась нагода... Лишень той лейтенант виразно її оминає, при зустрічах має вигляд неприступности, хоча живе він мало не стіна в стіну, його кімната на тому ж поверсі, що й Вірина, лишень його двері виходили до вузького внутрішнього коридорчика, а її на площинку сходів. Але вона чула кожний його крок, чи то за стіною, а чи на сходах. Твердий, мужеський, рішучий.
Кожного ранку. Віра одягнута у старий, бахматий, мабуть колись Еріхів, лейбик, підперезана плетінкою шпагату, не гаразд чесана, поплямлена грисом, готовила харч свиням, коровам, телятам, траплялось навинувся Еріх, щ любив заглянути до коней, вітався — Добрий день, Віро —• приязно, але байдуже, Віра відповідала, — Добри день, пане лейтенанте! — на німецький лад і, звичайно, на цьому кінчалося. Він ішов своєю дорогою, вона своєю, він далі з бандажем, рука на перев’язані, одягнутий у цивільне, але живий і бадьорий, занятий ділом.
Іноді Віра не могла втриматись, щоб не глянути з свого маленького вікна, коли Еріх, швидкими, енергійними кроками, кудись, в напрямку села, відходив, його фіґура у новому, добре допасованому мундирі і нових, з блискучими халявами, чоботях, видавалась їй мужньою, приваби гідною, а трохи згодом їй почало здаватися, що його її оминання, не просто собі оминання, а що він, здавалося, її боїться, по своєму тікає, її це бавило, при зустрічах дивилась на нього з іронією, не могла втримати посмішки. І минали так дні.
А одного, знов таки, непомітного, звичайного дня, властиво — вечора, по восьмій годині, по вечері та п всіх справунках, коли Віра нарешті опинялася у своїй комірці, прилягала не роздягнута на своїй постелі з книжкою в руках, до її дверей застукано: — Ком ін, Емма!,’— звикла вона казати в таких випадках, бо заходила до неї переважно Емма, не міняючи ані пози. Двері відчинились і вона побачила, не Емму, а високу, пружню фігуру Еріха.
— Можна? — запитав він при вході.
— Прошу, — відповіла Віра, намагалася бути спокійною, хоча була здивована і навіть збентежена, поволі звелася з ліжка і присіла на свій одинокий стілець. Для Еріха не було іншого місця, ніж залишитися стояти при дверях. Був стримано непевний.
— Читаєте? — запитав він з бажанням почати розмову.
— Умгу, — сухо й незучаснено муркнула Віра.
— Щось цікаве? — з намагою посміхнутися, питав Еріх.
— "Кулі". Голляндська авторка, — тим же тоном, казала Віра.
— А! Зі збірки Емми. Пізнаю. Чи дозволите закурити?
— Дуже прошу.
— Дозволите запропонувати вам?
— Дякую. Не курю. Вибачте.
Еріх помітно вагався чи курити й йому, але механічно вийняв пачку "Ерсте зорте" і закурив. — Хотів просто з вами познайомитись, — казав він з димом цигарки. — я досить добре знаю Росію і маю ось її подарунки, — казав він і порушив підв’язану руку.
— Я не з Росії, — несподівано для неї самої, відповіла Віра. Мала суперечливий настрій.
— А! З Києва. Українка!
— Так, — спокійно казала Віра.
— Я, — продовжував Еріх, — знаю лиш північ. Полоцьк, Невель, Великі Луки, Сокольнікі.
— Я там не була, — казала Віра, її тон не прозраджував зацікавлення.
— А взагалі, ви знаєте СССР?
— Трохи. Зі школи. З життя не багато. Крим, Кавказ, бувала в Москві... Одного разу далі на півночі.
— Це багато. А як вам подобається тут у нас?
— Не зле.
— Чи подобається наша країна?
— Так.
— Що в ній найбільше подобається?
— Ваш батько.
— О! Це цікаво.
— І сестра.
— О! І це все?
— Це поки що все. Я більше нічого не бачила.
— Ви, здається, маєте вищу освіту?
—• Музичну.
— Спів. Чи ви вже виступали? Маю на увазі сцену.
— У малих формах. У клюбах. На студентських концертах. Я недавно скінчила... Перед самою війною.
— Вас забрали, чи ви виїхали добровільно?
— Добровільно й не добровільно.
— Як себе в цій ролі почуваєте?
— Ніяк. Намагаюсь не думати.
— Сумуєте за домою?
— У мене це питання не просте. Але сумую.
— Звідки знаєте по німецьки?
— Навчилась тут.
— Дуже швидко. І добре. За кілька місяців в Росії, я лиш завчив — да, да... Нєт. Карашо. Нравіца. йоп тваю мать.
— Фууу! — зареагувала на це Віра й виразно засоромилась.
— А що? А що? Що це значить? Там всі це говорять, — заговорив швидко Еріх і також засоромився.
— Це бридка лайка, — казала Віра.
— Вибачте. Нашим хлопцям на фронті це подобалось... Як зразок російської мови. Не конче вдаючись у зміст. Даруйте мою настирливість. Це ніякий допит, ми, німці, цікаві взагалі, а я зокрема. Ви для мене не звичне явище, такого наша історія ще не нотувала. Як ви дивитесь на все це взагалі?
— Можливо, ніяк. А як дивлюся — мовчу.
— А чому? А чому? Це ж цікаво.
— У нас не звикли щось бачити. У нас бачать лиш на верху. А війни не люблю.
— Ви, бачу, любите читати.
— Люблю. І читаю. Переважно таке, — вказала вона на свою книгу.
— Це добра авторка, цікава тема... З Малайських островів за голляндського володарства. Як вам ця тема?
Віра не відповіла одразу. — Голляндців розкладав чужий їм клімат і їх рабська система, — відповіла спокійно Віра.
— Ви так думаєте?
— А ви ні? — вперше запитала Віра.
— Можливо... Можливо, ви маєте рацію, — відповів Еріх. Відчув у цьому натяк на їх власну ситуацію. Ізлегка сухішим тоном, запитав; — А чим по вашому, все це скінчиться? Ціла ця війна.
— О! — посміхнулась Віра. — Я не Піфія. Ви, чоловіки, знаєте це краще.
(Продовження на наступній сторінці)