«Втеча від себе» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Втеча від себе»

A- A+ A A1 A2 A3

Віра таких питань, признатися, тоді не ставила, вдовольнялась загальним "наші здрефили", — хвалились — хвалились, маршували — маршували, барабанили — барабанили, а прийшло до діла — солом’яний огонь, зграя зайців, майстрі голодів, винахідники стріляння в потилицю люде зі зав’язаними за спиною руками.

І ницих варварів... Тікаючи, вони, крім ,,ямочок", залишили тонни динаміту під такими "воєнними об’єктами", як Київська Лавра, у якій літописець Нестор писав свою "Повість временних літ", як Софія, яку будував Ярослав Мудрий, як Педагогічний музей, у якому урядувала Центральна рада, як міська опера, міська радниця і нарешті весь Хрещатик.

Запрошення для їх знищення. І почалось це з Хрещатика. Одного дня, його древні будови, одна за одною, летіли в повітря, вулицею пішли лави огню, небо Закрилось димом. Місто погрузло в темноту, а в темноті страх.

Від п’ятої вечора до п’ятої рана стан облоги, до того додались облави, людей — винних-невинних, згортали з вулиць і скидали до ям Бабиного Яру, замаячіли силует шибениць.

Ось воно для чого той там динаміт... Розстелити, розсипати в грузи... Давність, історію життя. Тепер, з цієї далечі, для Віри це зрозуміло, але тоді це значило горе, глибину якого не зміряти ніякою мірою. Вони з матір’ю опинились на вулиці... Вирвались просто з огню... Отак в чому були... Думали, було дістатися до спорожнілого мешкання Андрія, але його двері були замкнуті з печаткою "Конфісковано військом". У новостворені управі міста їм запропоновано КОБУЧ — голі, вогкі брудні стіни, голод і холод. Залишився тільки Канів з їх бабунею Марією, але це не близько і комунікації ніякої. Брались торби і йшлось на села... Міняти, жебрати — і в тому мати Вірина. Тож то Віра залишилась, мов викинута з води рибина. Ті вечори у тому КОБУЧІ, за замкнутими дверима без світла, без їжі, зі всілякими вигукам в неосвітленому коридорі, з пострілами за вікном!.. Вір намагалась звикнути, зникнути... Починалась скорше, ніж звично, зима, вдарило холодом... Закутана в лахміття Віра шукала рятунку, манило одне тільки місце — базари: Сінний, Єврейський, Товкучка, а там загорнута в лахи бабуся з цигарним пуделком старих цвяхів, чоловічина в студентському картузі царського часу, пропонує старі, обдріпані штани, хлопчина з червоним носом, показу з рукава пачку цигарок "Труд"... Портрет Толстого, антрацитові шахи, розтоптані черевики... А там он... Склянка пшона, кілька цибулин, горнець картоплі, пар яєць, шматок м’ясива... І ціни! Не підходь... Особливо ти. Віро. І все це на очах щезало, а Віра лишалась... Сама, одинока в юрбі незнаних.

Та якось, на Єврейському, Віра побачила знайоме обличчя... Галя Піддубна. Одноклясниця консерваторії. — Вірочко! — Галю! — Та невже це ти? Ти не... — Слово "виїхала" не йшло на язик. — Я лишилася... — І також я. — Голодна? Ходи зі мною.

Того таки вечора, разом з Галею, Віра опинилася якомусь касіно на Липках, де було тепло, світло, багато військових — жінки, акордіон, танець, дим цигарок. З загального настрою. Віра зрозуміла про що тут ходиться, але вона голодна, а там он буфет і на нім... Господи Боже! Такого вона, як світ світом, не бачила... Її голо розгорівся огнем і перед ним хто встоїть? Але це був також він, що врятував її. Танцюючи з високим, бравим, міцним лейтенантом, вона раптом втратила притомність. Що було далі, сказати годі, отямилась вона на кватирі Галі, де пила чай і їла смажену картоплю. А коли вранці повернулась до свого КОБУЧу, застала там перелякану матір, яка засипала її питаннями, де вона і як вона провела тут ніч, на що Віра не мала слів... Мати принесла торбину картоплі, кілька склянок пшона та горнець кукурудзи.

Це їх, сяко-тако, рятувало, але два-три дні і ти, мамо, знов бери торбу, якусь останню дрантину і манджай на села, від хати до хати — дайте, не минайте, людоньки, Христа — ради! Бо ж яка, скажете, інша рада, місто поняте голодом від краю до краю, для урядів та інших "відповідальних" ще щось підкинули, а ви решта, жийте-нежийте, справа ваша.

Саме на цю наглість і навинувся Сашко, Віра дивилась — чудо-нечудо, а таки він, а той загорнув її зі собою, раз до редакції газети, раз до їдальні міської управи, а там, диви, спритний армянчик, відчинив погребець, у якому, за в’язку карбованців можна поласувати жолудьовою кавою з печивом бурякового солоду; прибули завзятці зі заходу і постала "Спілка письменників", а та і засідання, і дискусії, на стіні портрет з підписом Симон Петлюра, на будовах, сям-там прапори жовто-синьої барви, в кабінеті головного редактора "Українського слова"— величний знак Тризуба, на вулицях все більше і більше української мови.

А одночасно... Однієї, як звичайно, мертво-темно ночі, небо над Києвом забагрянилось, а вже д’ранку всі було знано, що згоріла їх стара "Дума"... Тож то небавом, такої ж ночі, Київ шарпнуло зривом. Це значило, що один з найзнаменніших соборів його Лаври, обернуто в грузи. Зникали жовто-сині прапори, забрано голову міста, змінено редакцію "Українського слова", розгромлено Спілку письменників... Ходити по вулицях міста те саме, що ходити по замінованому полі. Віра збентежена. Що це діється? Навіщо класти мін під собори? Хіба це стратегічні мости? І знов ті німці. То ж їх зустрічали квітами.

На що їй говорив Сашко: — Зударилось два грабіжники... За чужу власність... З різним розумінням грабунку. Забити мільйони голодом, зірвати будову з часі княгині Ольги... Скільки переваг дає одно таке зірвання собору: знищено важливий об’єкт релігійного культу, знищено головного конкурента Василя Блаженного Москви, скинуто відповідальність на супротивника, показано, кого ви вітали квітами.

А ті, що їх вітали... Тим що... Їм тільки простір. Ніякі собори. Це робот, машина. Підійшов, загорнув — живе-неживе до звалу, там має стати Райх, Третій Райх... На місці Третього Риму... Така тобі фигля-мигля. Премудрість вибраних.

— Але ж Київ! Мій Київ! — лементувала Віра. — За віщо його терзають?

— Саме за те, — казав грайливо Сашко. — Що він ваш. Це вони знають. А для них ви... Знаєте, яка вартість для них ми? Погляньте на купу муравлища... Воно вам скаже.

Сашко любив ставити такі питання і давати на них такі відповіді, це його коник, тож то Віра любила ц слухати і так вони, день-у-день — Сашко говорив. Вір слухала і непомітно вливалася в течію його мислення...

Йшла і минала міцна, тверда, дерзька зима, а з початком наступного літа розпочався той виїзд до Райху. Зпершу молоді люди... Хлопці й дівчата... З наміром не вертатися. Тож то згодом їх вже вербували…. А ще згодом їх хапали і під вартою, вантажними вагонам вивозили.

Сашка виразно розмивали роздуми, Віра це бачила і також догадувалась, що в нього на думці. Київ, як стій, порожнів — виїзди, вивози, Бабин Яр, у повітрі відчувалась трагі-елегія, ніби воно й мирно, у музеї на Олександрівській мистецька виставка, в розмінованій опер готовлять "Запорожця", але разом, в атмосфері заносить на бурю. Київляни це чують, знають, розуміють, їх випробовання, можливо, щойно починаються, а Віра з матір’ю, які, за старою звичкою, пробиваються з дня на день, починають також бентежитись. Вони не дуже возяться з газетами, не слухають радіо, але вони знають, що та на тих фронтах діється. Можливо ще "вони" й повернуться, а це значить... Не треба казати... Їх там давно засуджено, зрада родіни, це так зрозуміло і тут хіба живцем в землю.

Це вони знають, а разом, мов би не знають. В людині, при кожній погоді, десь там глибоко, як не живе, то все таки тліє, іскра надії. А може воно... А хіба за що... Гарячим залізом випалюють в тобі твою надію, а вона живе. Приходять одні — живе, приходять другі — живе... Людина, як не кажіть, за винятком хіба блощиць, найживучіша твар на землі і ніяка чума, навіть марксизм, її не видушить.

Це, Віра пригадує, філософія Сашка, він був тут з ними завжди, мати навіть забула, що він "інтелігент", а Віра таки з ним та з ним і нема ради. Їй не відомо чом той хлопчисько аж так ними зайнявся, але хай... Молодь. Такого не збагнеш. У них там своє. Життя є життя.

Та ось почалась мова про той виїзд. І куди? До того ж Райху. Віра, було, зчинила рейвах, ні до якого Райху вона не їде, але Сашко вів своє, ніби пояснював таблицю множення, коли два рази — два, буде чотири. — Бачили ви... (вони все ще на "ви") ту там, на Володимирівській, крамницю nur für Deutsche? Чи знаєте, що ми для них лиш Eingeborenen? А чи знаєте, чому в Києві перестали ходити трамваї? Або чому заводять для на лиш чотири кляси освіти? Вірочко. Це мова африканських колоній. Ті мудрі люди, затіяли зробити з нас Niemandsland, назвати його Ost, поділити на лятифундії і роздати на власність своїм заслуженим ген разом з нами. Чи ви на таке годитесь?

Віра тоді вибухала, її очі блищали. — Тоді чому ми тут? А не з тими, що проти них?

Сашко відповідав методично: — З тими, що, викинули вас дитиною з вашої хати? Що забрали вашого батька? Що вбили голодом мільйони ваших близьких? Що залишили пам’ятку Сибіру? І дуже можливо, — речнив далі Сашко, — вони ще вернуться. А як вернуться, чи уявляєте, що вони з нами зроблять? Тож шукатимуть козла відпущення, тож помста — основа їх моралі.

Віра дослівно не мала на це слова. — Тоді, значить що? Тікати? — виривалось у неї питання.

— Значить — тікати, — з посмішкою, ніби це дотеп, казав Сашко.

— Тікати?! — перелякано казала Віра, уста її здрігалися. — Куди скажете тікати?

— Я вам казав... Може забули. У всесвіті все кудись і від чогось тікає, — тоном жарту, говорив Сашко.

— Здається, ви нічого не мали б проти, бути, скажемо, співачкою і чарувати серця світу вашим малиновим голосом. А чи знаєте ви, що, наприклад, у Відні — найкращі вчителі цього бравурного мистецтва? От ми до них і втечемо.

(Продовження на наступній сторінці)