«Втеча від себе» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Втеча від себе»

A- A+ A A1 A2 A3

Маємо вістку також про Василя, він працює у якомусь воєнному інституті, робить важливу роботу. Дядько Андрій з Ольгою перебував в Уфі, тепер на фронті, виступає по радіо. Про дядька Петра і дядька Софрона, нема відомостей. Побоюємось, що Петро не живе. А Катерина Львівна виринула в Харкові, вона ж виїжджала і, мабуть, не доїхала за призначенням.

А Тебе, донечко, хорони Боже! З Різдвом Христовим та Новим роком. Обіймаємо, пригортаємо, цілуємо. Всі ми тут разом Твої рідні! І за всіх них. Твоя мама —— Мар’яна Мороз".

Для Віри це був удар, радісний, але удар. Головне батько. Невже він все ще існує? Як виглядає? Чи дуже старий? Як його здоров’я? В уяві виступає минуле, пригадує, пригадує. А також тітка Татяна, її було заборонено, таємнича легенда, а диви — дійсність. Несподіванки, самі несподіванки і питання. Віра ними перенята, Емма це також помітила.

— З тобою щось не гаразд? — питала Емма.

— О, всячина, — відповідала Віра.

— Щось про Сашка? — не відставала Емма.

— Дістала лист з дому. Від мами.

— Щось недоброго?

Слово-по-слову, Емма цікава і Вірині таємниці вийшли назверх. Її хотілося мати довірену душу. — Але ж Еммо! Дорогенька! Під страхом смерти! Благаю! Нікому ні слова! Обіцяй! Присягни!

— Але ж чому? Але ж чому? — питала сливе перелякана Емма.

— Ні, ні, ні! Присягни! Ні слова! Це лиш тобі. Колись скажу більше.

— Добре. Гаразд. Мовчатиму! — казала Емма, хоч не розуміла чому. Їй би хотілося розповісти про це кожному стрічному, така сенсація. Далебі дивні ті русен. Бояться власної тіні.

Вони домовились, запала змова, в родині Ганса будні, спокій, лад, але не так воно в світі. "Тюрінґер Цайтунґ", радіо-приймач тільки й знають, що десь там бої. Під Сталінградом, під Москвою, під Кавказом. Хижа зима, зморні простори, атаки за атаками. У Лібії також не переливки, англійці, як чути, вперлися, копкі піски, гаряче сонце, панцері грузнуть. Schlecht, verflucht schlecht.

Воно то й може "шлехт", але дівчата є дівчатами, них свої інтереси, а тому війна-війною, а свято-святом. Тож надходять Weihnachten, кому Сталінград, а кому ос Ваймар, дівчата ведуть на нього рейди за рейдами, але теперішній Ваймар також під знаком Сталінграду, бувало в цю пору, все там барвіло, кричало, благало — лиш купуй, лиш бери, свіже, живе, манливе. Тож то тепер порожнеча, мрачність, "бецуґшайни", обмеженість, а ї би хотілось, і під ялинку, і для себе, і для дому, бо яка це, скажіть, ялинка без подарунків, або що це мені за свято без нової суконки? Приходиться вдаватись нелегальщини, у одних завалялось кусень доброго сатину, в інших — доброї шинки, маленький гокус-покус і справа в решеті.

Не легко, дуже не легко, це їм давалося, але давалося і в остаточному, Віра, наприклад, стає власницею суконки, за зразками останньої, хай навіть позаторічної, моди, гаряче-соняшного сатину, що їй до дідька личило. Політику обійдено, закони злегковажено, партію обдурено, "Ост" зігноровано, але ж це свято, а Емма, як приклад жіночости, мусіла звести всі противенства до розумного ладу. В боротьбі за існування, суконка для дівчини те саме, що танк для вояка.

Додаймо до цього насолоду процедури творення сукні. Це містерія. Вівтарі, фіміями, весталки. Глибини їх покоїв заповнені чаклунством. І нарешті Віра на верхів’я блаженства. Коли її струнка, гнучка постать, оповита гарячо-соняшним сатином, появилась в трельяжному дзеркалі, їй хотілося від захоплення викрикнути, щоб всі ц чули і раділи з нею. Спонтанно, як дві пташки, що зриваються летіти, дівчата кидаються в обійми зі сльозам радости, що їм пощастило доконати.

Але це не була єдина радість їх передсвяття. Цим днями Віра одержала неймовірного листа. "Дорога моя дочурко! — писалося там великим, виразним, прямим почерком. — Багато літ минуло, як ми з Тобою бачились. Ти вже, можливо, мене й забула. Ніяке диво. Нас було поставлено в такі умови, що можна було забути і самого себе. І не було шансів, що ми їх видержимо. Але ось чудо, я живу, нарешті вдома, в Каневі. Думаю робити старання, щоб повернути і Тебе до нас, мені інколи вдавалося досягнути недосяжного. Біля мене Твоя мама, бабуня, дідуньо, ми про Тебе говоримо. Тебе вітаємо з Новим роком, новим щастям, новими надіями. Єдиним мої бажанням тепер, Тебе бачити. Сподіваюся скорої відповіді, Твій батько, Іван Мороз".

Мій ти Боже! Шок. Батько! Віра побігла до Емми.

—— Еммо! Пише мій батько! — вже з порога викрикнула Віра. — Дивись! Послухай! — І вона, все, слово-в-слово, переказала Еммі. Віра сиділа на краю малого фотелика, тримала в обох руках лист, а по її щоках стікали сльози. Емма підступила до неї, гладила рукою її волосся, вони так деякий час заніміло мовчали, опісля Віра встала, вибачилась і відійшла до своєї комірки.

Віра хотіла одразу писати відповідь батькові, але скільки вона не намагалась, не могла знайти вгодного вислову. Не так, все не так, не досить... Треба краще, сильніше, тепліше. "Дорогий"... Ні, ні, ні. "Любий, милий"...Завагалась — тату чи батьку... Може татусю, таточку... Зупинилась на батьку. Так найсильніше. "Дорогий, дорогий! Нарешті Ти знайшовся. Тішуся, боюся, вірю і разом не вірю. Чи не є це ще один недобрий жарт. Питаєш, чи я Тебе забула. Як би могла? Пам’ять про Тебе у на була великою таємницею і, як всі таємниці, хоронилася в найглибших глибинах душі нашої. Ми не мали прав про Тебе говорити, але ми могли про Тебе думати, мріяти, вірити. А це те найсвятіше... Може одного разу всі люди це зрозуміють.

Я тепер у такому ж становищі, як свого часу Ти був на півночі. Вільна-невільна. Моє оточення нагадує щось з того, що було на хуторі мого діда, про якого мені Ти колись говорив. Сумую за нашими краєвидами, за Києвом, за Дніпром, за всіма вами, але не сумую за порядками, що там існують.

Коли б так справді побачитись! Як і коли, але може... може... Може нам пощастить. Поки що намагаюсь розшукати адресу тітки Татяни, вона десь в цьому просторі... А там... Побачимо! Бабі, дідові, мамі — усім і усім, а Тобі найбільше — привіти й привіти. Обіймаю й цілую! Міцно цілую! І багато добра! І багато здоров’я! З Новим, новісеньким, дай Боже, щасливим Новим роком! Ваша і Твоя — віра".

А чи добре? А чи досить? А чи все? Не добре, не досить і не все, але скільки хватило духу. Писати про "все" тепер заборонено. Але серце вилити дозволено. Яка б справді радість — побачитись. І, можливо, це станеться, перший крок зроблено.

А також, цими днями, сталося тут ще щось важливе.

Напередодні Різдва, у четвер, в будинку Врінґлєрів, рух і руху. Від раннього ранку громотять сходи, вверх і вниз, вверх і вниз, стукіт і грюкіт, чистилось, прибиралось, пеклось і варилось. О годині першій і хвилин тридцять, швидким потягом Ляйпціґ-Ваймар, прибуває син господаря дому цього, Еріх Врінґлєр. Ганс з Клярою і Еммо поїхав за ним бричкою до Ваймару. Чекання напружене і велике.

І не лишень в будинку Врінґлєрів... Чисельна рідня, дядьки та тітки, та всілякі кузени, а то й просто сусіди в безнастанній ажитації. Перед тим викликали Ганса до громадського будинку до телефону, прийшло дві телеграми, навідався місцевий пастор, прибігав сільський начальник. Сливе ціла громада брала в цьому активну участь, приходив бо з фронту не який перший-ліпший воячисько, яких тепер досить і досить, а одинокий в селі офіцер, лейтенант, герой "Залізного хреста", якого викликали до Головної Кватири фюрера, а це значило багато... Про що писала також "Тюрінґер Цайтунг"... І всі мали нагоду про це читати.

І коли, біля години третьої, Ганс, вже разом зі сином, прибув з Ваймару, перед брамою їх дому чекала чимала юрба, на брамі лопотів з вітром транспарент, — "Вітаємо нашого героя!" і звисав великий, червоний, зі свастикою, прапор. Гостя зустріли оплесками, окриками і промовою бюрґермайстра, ліва його рука була на перев’язці, голова замотана бандажем, але взагалі, виглядав він браво, новенька уніформа, під коміром прикметний значок "Залізного хреста".

Того ж таки вечора, всі вікна будинку Врінґлєрів ясно освітлені, у великій гостинній розсяяна ялинка, по середині великий стіл, за столом багато людей. Їли, пили, гомоніли. Еріх на почесному місці, всі очі звернені на нього.

Розуміється, що ані Віра, ані Ян в цій такій урочистості участи не брали, Віра помагала на кухні, Ян порався з кіньми, але десь згодом, біля години десятої, до кухні вбігла розрум’янена і щаслива Емма, у своїй найкращій, рожевій суконці. — Віро, одягайся! Зробимо концерт! Для Еріха! Раз-два! Раз-два!

Віра зніяковіла, їй аж ніяк не хотілося бути до того причетною, але як відмовити Еммі. Вневдовзі на ній її нова, чарівна сукня, бронзово-темні коси старанно розчесані, очі поняті сяйвом, ціла постать красою. І коли вона, разом з Еммою, зійшла вниз та вступила до ясно освітленої, повної веселого люду, гостинної, очі всіх підкреслено звернулись до неї. — Це наша Віра! —— проголосила Емма з ноткою театральности. Еріх, що сидів вже на канапі поруч з гарненькою панною і курив цигарку, виразно був вражений, на обличчях решти гостей здивовання. Віра виглядала зніяковіло, але не розгублено, на привітання кивнула головою, Еріха помітила лишень мигцем, мовчазно відійшла вбік, де стояло піяніно.

Більшість з присутніх знали Віру, але ніхто з них не бачив її такою. Навіть домашні, за винятком Емми, були знесподівлені. Чулися зауваження: — Вона гарна... Диви-диви!... Яка суконка... Ані Еріх, ані панна, що з ним сиділа, своїх думок не виявляли. Еріх гарний, міцний, рівний ніс, сині очі... Сидів спокійно, дивився рівно, вира поважний. Стара Матільда, що виконувала ролю прислуги, бурчала щось під ніс, Ганс вдоволено посміхався, Кляра не знає на яку стати, а Емма... Сяяла! На верху щастя, підбігла до матері, щось їй настирливо шепнула і зверталася до присутніх: — Увага, увага! Розпочинаємо концерт.

(Продовження на наступній сторінці)