«Втеча від себе» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Втеча від себе»

A- A+ A A1 A2 A3

Віра ніяк не могла збагнути, чому саме той Сашко так особливо її вирізнив серед багатьох, багатьох інших. Нема-нема і ось знов є і завжди підкреслено, з позою, з виразом. То він приносив особливі, мало відомі, збірники поезії, то показував журнали з пишними ілюстраціями найновіших мод однаково, як малярства, так і жіночих капелюхів. Любив завдавати нахабні питання... Чи читала вона, наприклад, Гемінґвея? Джойса? Кафку? Віра ніяковіє, нічого такого вона не читала, ані навіть не чула, їй соромно признатися, бо у того вигляд, що названі ним імена — абсолют. Коли ти їх не чула, ти ігнорант, сто літ за поступом.

І говорив Сашко з Вірою, як це не дивно, по українськи. Хто в Києві, приватно, на вулиці, між людьми на таке відважиться? І він же, видно виразно, не українського накорення. І з цього приводу, Віра пригадує, між ним виникла така пікіровка: — Хіба ви українець, що говорите цією мовою? — питала іронічно Віра. —• Ні, — відповідав Сашко ноншалантно. — То чому ви... — Говорите на цій мові? — перебивав він її в тому ж тоні і одраз відповідав: — Бо я українець. — Віру це баламутить і він це бачить. — Ви напевно єврей, — находить вона вихід з положення. — Ні, не єврей, —— перечить він з легко посмішкою. — Вибачте. Я помилилася, — казала Віра з виразом полегші. — Ви не помилилися. Я таки жид, — говорив він з тією самою посмішкою, у якій годі розрізнити кпини від радости. Віра заскочена, вона розсміялася. — То це ж все одно, — казала вона. — Не з точки філології, шановна Морозівно. Дозвольте мені зватися у мові, яку я визнав своєю. Чужі мене не обходять. По англійськи мене звали б джю. І я не перечу.

Питання вичерпане і більше до нього не верталися, Віра не брала цього поважно, Сашко для неї випадковість, за межою її розуміння, хоча інколи це вражало. Взяти б хоча такий випадок: 1939 рік, осінь, протягнута братня рука, визволення Западної. Київці кидаються в то прорив масою і вертаються навантажені хто чим тільки потрапив. На Вірочці елегантний, ясно-червоного кольору светерик, чорна, сатинова спідничка, делікатного фасону черевички. За милю видно їх походження і Віра переконана, що такий естет, як Сашко, який завжди одягнений за модою його Заходу, належно це оцінить. Але при першій з ним зустрічі, що вона бачить? Що це він вигадав? Провокативно-полотняна з червоним косничком сорочка, вилинялі коверкотові, неглажені штани, високі, мазані дьогтем чоботи. І замість розхвалити її "европейськість", вона побачила в його гострих очах бистрість іронії. — Сашко, Сашко! Я вас не пізнаю, — викрикнула кокетливо Віра. — А я вас пізнаю: дочка репресованого ворога народу, небога орденоносного письменника СССР у буржуазних крадених лахах, — висловивсь він з демонстративною безпосередністю.

Це був шок. Віра зразок збентеження. —• Ви мене ображаєте! Я нічого не крала! — викрикнула вона знов, але вже без кокетства. — Я не сказав ви, — відповів той спокійно. — Для вашого дядька вдячна тема: "Світова революція чи дрібноміщанство". Не кажу крадіж. Такий епітет їх не проймає, а дрібноміщанство все ще в зневазі,— говорив він незучаснено. — То по вашому, ми злодії!.— викрикувала далі Віра. — Гірше. Лиш їх руки і ноги — буркнув Сашко.

Цього було більше, ніж досить, щоб він, хто зна де опинився, на щастя їх ніхто не чув збоку, тож то Віра хоч і дуже сердилась, доносити не збиралась, лишень гнівалась, а також думала, а по часі, навіть відгнівалась, ї той задавака чимсь імпонував, мабуть незвичністю і це вирізняло його від решти інших, з якими вона зустрічалась.

От хоч би ті його розмовоньки. Пригадує ту його казку про народ, що цілу свою історію тікає від себе і не може втекти, з мрією про рай, раз у небі, раз на землі, завжди з вигнанням. Райські люди грішили, приходив з огненним мечем і титулом архистратиг Божий післанець і їх виганяв. Це повторялось... І останнім таким післанцем... Знаєте хто? З титулом — ге-не-ра-лі-сімус.

— Ви божевільний! — викрикнула Віра.

— Не заперечую, — говорив він зниженим, масляним тоном. —— Ми всі божевільні. Чи ви знаєте де ваш батько? Чи ви можете про нього щось говорити? Бодай з вашою мамою? А чи знаєте чому це діється? — Віра, звичайно лиш витріщить свої гарні очі і мовчить. А Сашко вед своє; — Будують рай. Не перешкоджайте. А що до вигнання... Хто про це думає? Лиш бояться. Жити в раю і жити в божевільні те саме •— замкнуті обрії, на вікна ґрати і нема гріха, а людина на це голодна, це стає ідеалом, гріх і простір її мрія. Все рветься у простір... З-пі каменя рветься трава, дитина тікає від матері, листя розлітається з дерева, нарешті, зорі, сонця, системи, галактики. Все тікає. І все від себе. У простір, у далеч, у безвість.

Отакий був той Сашко, отаке він торочив, а Віра слухає, переймається. І забуває його таки прикрі випадки.

Ось хоч би ще один такий, пригадує, випадок, у травні наступного року, коли вона скінчила консерваторію і вперше виступила зі самостійним концертом в клюбі ,.Більшовик". Вона старанно, за всіми правилами вокалістики, виконує кілька оперних арій, її сплескують, підносять квіти, вітають з успіхом, але їй чомусь конче хочеться почути, що скаже на це Сашко... А той лиш висловивсь: — О, як на клюб "Більшовик" — вистачить.

Віра почервоніла близько до сліз і лишень зазначила, що після цього не буде настоювати на дальше з ним знайомство. — Дуже шкода, — відповів він на це і зник з обрію і то на довго. Про неї писали районові газети в суперлятивах, але Сашкове зауваження муляло дошкульно і годі сказати чому. І хоча він сам зник, але його зауваження не хотіло зникати, пристало, мов смола, і переслідувало її примарно, особливо ночами, коли вона не могла заснути, передумувала свої успіхи, будучи переконаною, що вона направду великий талант, як це в її роду принято, де буяли самі таланти — дядько Андрій великий письменник, дядько Петро великий художник, її батько великий "ворог народу", дядько Софрон великий пролетар. Є ще десь там... Тсс! За кордоном... Про яку всі мовчали і разом всі думали... Велика тітка, лікарка... Яка присилала матері харчі й медикаменти. Отже, родин великих... А той нахаба... Хоча в дійсності, що він для неї? Чому стільки нервів? Навіть мати помітила. — То твій Сашко — "інтеліґент"! — вирвалось у неї. Найбільша образа епохи. Була така каста, — індивіди, що все знали краще, майстрі революцій, перші її жертви, обов’язкові її поборники. Так думали про них статечні люди, так думала і мати Віри, яка мала вже тієї революції по саме горло і ненавиділа все, що з нею ототожнювалось. Для її дочки, це аж ніяк не по дорозі, ти, дитино сама по собі, в повітрі, як ластівка, що літає й щебече. Природа тобі підкаже, що воно і як воно у нашому світі.

Так воно й сталося, лишень дуже по своєму. У вересні, сорок першого року, до Києва "прийшли німці" і все полетіло шкереберть.

Сашко тоді знов, як мара, виступив з небуття. Побачила його і зойкнула; — Але ж, Сашко!? — Цим хотіла сказати, що для нього тепер тут не місце, а він, у темній, як на баль, краватці, чистий комірець, у очах посмішка.

— Ви, бачу, злякалися. Я той самий, — казав він ноншалантно, ніби це мова про його краватку, а не про його бути чи не бути. І до цього додав; — Вірочко. Життя вчило мене тисячі років, я вийшов з Біблії, моя кров насичена електронами уваги, небезпека — перша моя сестра, знаю її природу і тут, Вірочко, нема вибору. Моїх батька й матір забрали марксисти, мені погрожують нацисти і щ мені лишається — степ, вольна воля, є така нація, якої Біблія — степ, також тисячеліття, ті там могили її ієрогліфи, пригадуєте — ,.високії ті могили, де лягло спочити козацькеє біле тіло". Га? Є такі люди. І я знайшов між ними і собі місце. Я переніс своє шатро до них. І це записано у моєму пашпорті. І чуюся безпечно.

Віра дивувалася, а він дивився на неї, як на дитину, яка не розуміє, але й розуміє і, видно здалека, що у неї на думці, щось її особисте, що влилося у саму її кров і кружляє по жилах, як огонь. Хотіла б спитати, але ж це не час. — А ви, здається, все ще в гніві, — заговорив він знегодя. — Забудьте. Я був тоді сердитий. Ви співали чудово.

А тепер? Вже не сердитий?... Хотіла спитати Віра.

•— Лишімо "тепер", — казав він, коли вона його все так спитала. — Кожне "тепер" приходить і відходить, приходить "опісля". Пригадуєте, нашу розмову про рай? Проломлено його двері. Мені обридли угодники Кремля, смердять здохлі догми, двадцять п’ять років "Дем’янова уха" — їж, або куля в потилицю.

Віра це дуже слухала, але не дуже розуміла, загостра тема, разючі символи, до такого не звикли її вуха, щ перед тижнем від такого могли потрястися земля і померкнути сонце, але сьогодні це вже банальність. Йшли, між іншим, руїнами, де ще вчора стояв Хрещатик, міст від години п’ятої вечора до години п’ятої ранку, клалося в домовину і закривалось вічком, западала тиша й темрява, яку інколи, там то там, стьогали постріли, або розпачливі окрики.

Віра з матір’ю Мар’яною, жила у старій, облущені будові ХVІ-го століття, званій КОБУЧ, залишок від зруйнованого Михайлівського манастиря, що до війни правила за студентський гуртожиток, тож то тепер — звалище бездомности, між яким опинились і ці двоє, недавно мешканці Хрещатика, що зірвався в повітря з єдиним щастям, що їм вдалося вирватись з того мало не голими, але живими. Їх келія — три на п’ять метрів простору, товстючі стіни, склеплена стеля, глибокі вікна, прогнила підлога і ніяких меблів, ніяких речей, ніяких харчів. У довгих, мрачних коридорах, вештались загадкові постаті, раз-ураз зчинялися рейвахи. Мати Вірина відходила на село за харчами. Віра лишалась самою, поява Сашка, була для неї збавленням, янголом-хоронителем.

(Продовження на наступній сторінці)