— Розуміємо, любимо, бо, як там не кажи, він був опорою на якій тримався весь наш родовід... Він продовження батька, а батько це нюклеус нашої живучости. Нас розгромлено. Так. Ми потрапили в атмосферу плянети особливої нищівности, але Іван та Андрій, про себе замовчують — випекли там своє тавро, якого не зможе затерти навіть рафінованість такого принизливого об’єкту, як москаль. Ця перфідія змогла вижити Троцького, Сталіна, але з Іваном чи Андрієм їй не по силі. Рано чи пізно, це буде видно, — говорила переконано Татяна.
— Можливо, вони йому для чогось потрібні, — говорив Нестор. — До пори, до часу.
— Можливо... Але я вам скажу — було вже досить часу, щоб цю субстанцію перевірити, тут наскочила коса на камінь, розуміється, в різному сенсі їх гарту і коли не та їх стратегічна й аритметична перевага — невідомо ще, хто б тут торжествував, — говорила Татяна.
Нестор ставив нові і нові об’єкти зацікавлень, Татяна давала на них вияснення, їх мова, здавалось, не може скінчитися, але ось і Тавбах. Старовинні будови, черепичні дахи... Он той граничний камінь, на якому Нестор знайшов Віру, збоку в ровах все ще валялися шолом й газові маски військової сили Третього Райху, яким ніхто не цікавився, тягнулися, переважно до заходу, навантажені хто чим, люди, зеленіла долина Ільму.
Зустріч Татяни з Іваном сталася нагло, підходили до громадського будинку, де видавались харчові картки Нестор побачив Івана в його бухенвальдській робі, коли той виходив на вулицю зі жмутом тих папірців в руці.
— Ось він і є! — озвався на це Нестор.
— Де він, де він? — заговорила Татяна.
— Той в тій зебряній шкурі, — говорив Нестор.
— Мій ти Боже! — вирвалось у Татяни. — Іване!
Іван, видно, почув і, можливо, пізнав голос, бо різко оглянувся, зупинився, хвилину застиг від здивовання рушив назустріч прожогом. Татяна зірвалась й побігла. Зударились в тісних обіймах і двого, мовчазно не могли розірватися. Проходили здивовані люди, захоплено стовбичив Нестор, а вони душилися в екстазі власного унесення відірвані від усіх і всього. Тетяна отямилась першою, дивилась на брата пристрасно, по її щоках стікали сльози, Іван гойдався, ніби на плавучій крижині. — А все таки, як і був! •— нарешті вирвалось у неї.
— Та і ти... Та і ти... Коли це ми востаннє? — бурмотів Іван.
— Ой, давно! Ой, давно! Чи не був це Великдень? Дев’ятнадцятого ...
Татяна все дивилася і все не вірила, таке неймовірне, "такий, як і був", а пізнати годі, по ньому пройшли колонами роки, їх чоботи залишили сліди, він стоптаний, затоптаний, міцний кістяк обтягнутий твердою обволокою на двох міцних підпорах.
А все таки це Іван. Простягни лиш руку. Доторкнись. Чверть століття їх ділив смерти рівний простір, але ось сталося. На цій ось рівній дорозі. Сонце і люди, птаство.
— Ну, а де ж Микола? — намагався отямитись Іван.
— Удома. Він ще не зна... З дочкою.
— У тебе дочка?
— Мар’яна. У пам’ять твоєї. Чотирнадцять років.
— Нарешті, нарешті... Ну і от... А тепер? Хіба до мене? — тупцяв незграбно Іван і, щойно тепер, помітив Нестора. — Несторе Павловичу! За вами слово! То ви, виходить, знайомі.
— Розуміється. Давні, — казав Нестор. — Святкуємо. Шкода, що не маємо оркестри. Прошу до нас! — тон настрою говорив Нестор.
Пропозиція прийнята, Іван заявив, що у нього в’язка харчових карток, Татяна заявилась, як сила фінансова, з провіянтом пішло гойно, магічна Іванова піжама, відкривала найтвердіші серця бауверів, чудодійно з’явились прекрасні тюрінгські "шінкен", однаково, як "на картки" так і без них, за пів сотні окупаційних марок вичарувано пляшку самогонної яблунівки, перейдено від Нестора з Іриною на помешкання Івана, а там, господиня дому, як довідалась про що мова, запропонувала навіть свою чистеньку, давно не вживану, їдальню з креденсами та іншими приналежностями таких місць, а це значило полірований стіл, біла, як перший сніг, скатертина, м’які стільці, старовинні, з діда й прадіда, кришталь й порцеляна.
Іван на таке лиш закліпав очима, після його бухенвальдів, це справжній шок, товариство важно розсілось, наливались і підносились чарки ,,за зустріч", не обійшлось без спічу Нестора, патетично-зворушливого з особливим підкресленням приречености такого моменту, після чого полились повінню запити, згадки, розважання, Іванів лінивий язик вийшов з норми. — Питаєш, що я робив, — відповідав він на запит сестри, — робив багато, а наслідок оця блюза, — вказав він на своє одіння. —•Божевільний час. Що можеш досягти в будинку божевільних, мене впхнуто туди, як дурного барана, вернув гори, засипав багна, тяв тайгу, прокладав рейки, а знаєш, сестро, для кого? Для гада, який садовив мене "на стул", сім днів не дав спати, обернув у метелика. Уяви, твій брати пурхає метеликом. А чи пригадуєш нашу Наталку? Її батька комсомольці тягнули за ноги і били дрюками, а доки той не дав дуба. А її, в телячих вагонах, вивезли до Зиранії, а чи повіриш, що вона тепер депутат Верховного совєту від тієї землі. А чи пригадуєш нашого Мишка? Що "кров на всіх фронтах за власть совєтів, проливав", що казав було; Іване! Для таких як ти одно лиш місце в савєцком союзє — Сибір. Дак його також вивезли до Зиранії за саботаж і зриви в колгоспі ім. Леніна, а опісля розстріляли в таборі, де я верховодив. Або, чи пригадуєш такого всеросійського ліберала, який сварився з царем за допущення безцензурно писань Леніна, непоправного супероптиміста графа Демідова? Якого ліквідували також і також у моєму таборі. чи знаєш за що? За троцкізм. Троцький одного раз в його маєтку грав проферанса і забрав всі його коні. Отаке то, сестро. Брали і брали, не було таких, що не брали — Троцький не Троцький, Бухарин не Бухарин. Я переконаний, що не помри завчасно сам той лисий — забрали б і його і також за троцкізм. То ж і мене за це потягли, як тільки зробив своє, бо троцкізм став центром центрів тієї бісовщини, декому не хотілося, щоб у майбутніх маніфестаціях на Червоній площі, на першому пляні несено подобіє Мефістофеля з довгим носом та еспанською борідкою, замість узьколобого, з довгим носом, павіяна з люлькою.
Питаєш, що з Андрієм? Єдиний з нас, що упреподобився. Заховався у тінь страху, або флегму цинізму, що внутрішньо стати нічим, а зовнішньо манекеном обчіпленим бляшками. Давненько ми з ним не бачились, він, було, приїжджав мене навідати в Ухт-Печорську, щоб написати "Кров Девону", але коли, за Єжова, мене зняли то запроторили до Володимирської, відтоді, ми один для одного перестали існувати. Я лиш інколи, з глибини тюремщини міг чути по радіо його голос, що закликав громадян померти "за родіну, за Сталіна". Почалась ,,атєчественная", яка мене фактично звільнила, бо познадобились інтенданти, за мною водилась організаторська слава, ну й мобілізнули... Що й завело мене до Бухенвальду... Та це вже з іншої опери, залишимо його на по-друге.
Ну, а Сопрон, а Петро? Цих запуржило, занесло, запозасипало. Думаю, що з Петра не багато зісталося, він, було, перенісся з бульвару Шевченка на Хрещатик, а Хрещатик зірвали. А портрети, що давали йому ордени, пішли на злом — кому потрібні тепер подобизни Будьонного чи Ягоди.
То ж то Сопрон... Танечко! Чи не був це примірник гідний палати лордів. Скільки то загинуло з ним доброго, керенківського демократизму, Учредительного Собранія з князем Львовим на чолі. Пригадуєш, скільки зіпсув він нам крови тими соціялізмами, але коли б ти бачила його за батька народного, Сталіна рідного, ти ахнула. Сів. Як згнилий мухомор. І зник. Десь за Тобольськом, за Омськом... Його загриз його ж соціялізм на корню — царство йому небесне, — розбалагурився Іван, підливав собі і іншим до чарки з виразним наміром, бодай раз в життю, наговоритися по самі вуха.
Татяна додавала наснаги, питання сипались і сипались, то ж цікаво, то ж лице в лице з правдою, до якої не було доступу. А Іван, хоч і намагався бути Іваном, сирі недоступною фортецею мовчання, на цей раз розкис, розм’як, розповзся. — Питаєш — Канів? Хутір? — продовжував він трагіпрезирливо. — Будинок на Полтавській... Пригадуєш? Запав по коліна. Старики також. Не можу сказати, як там тепер... Їх було троє... Щасливі, що залишили їм той курник, величний Микола Степанович борюкається з якоюсь недугою в горлі, Марія Олександрівна живе "до революції" й "по революції", як там воно по-по революції і "великій отєчественній", сказати не нам, але напевно це ще один універсальний голод.
А щодо хутора... Полюшко-поле... Розгром докорінний... Ані натяку. Але скажу вам одверто і не знаю чому: сентименти я стратив, але коли побачив те місце — вірте-невірте, завиляв хвостом, як голодний Бровко на вигляд кістки. Це і довело мене до Бухенвальду... Через це і понесло мене до того ляндвірта, сучого сина, здається, я вже вам про це говорив, — звернувся він д Нестора, — але ось сестра і їй треба це знати. Я щось трохи, від минулого полону, розмовляв їх мовою, навіть повчав Андрія їх культурою. Мишко вигнав мене сере ночі, як лисого дідька з моєї власної хати, обернув на прокаженого і як, було, не повірити, що такий фон Носке, який звільнив нас від мишок, не поможе мені знов стати людиною. Я приніс тому смердячому Носке, плян мого поля — ось, мовляв, ті десятинки, вісімдесят, як. шрот і належали вони мені. Їх відібрали від мене комуністи, ви, як антикомуністи — поверніть це вкрадене, від діда прадіда, я господар, люблю і знаю це діло.
Фон Носке дивиться на мене і сміється. Я, каже він, не знаю, ні вас, ні вашого діда, ні того поля, я його не відбирав, ми боремось не з вами, а з владою, яка є власником всього разом з вами самими, зломим ту владу все, що її, буде наше. Ми не харитативна установа, не збираємось роздавати комусь, що наше.
(Продовження на наступній сторінці)