І лейтенант промовив: — Камараден! Останній мі приказ; звільняю вас з-під моєї команди. Рішає кожний за себе. — його голос позбавлений сили, звучить, мов б з підземелля. І після цього, кожний в тих шоломах, мов би повис в повітрі... І не знає, куди падати. Перше щ — втеча від себе. Позбутися шолому, маски, відзнак. зникнути. Зайти до он тієї хати, скинути мундир, напнути щось мирне, схопити лопату і кинутись в поле, до ріллі, до гною... Розчинитися, змішатися, перестати бути. Але як? Село не зможе всіх їх поглинути. Лейтенант вступає до найближчої хати, натрапляє на старшого чолов’ягу в робочому комбінезоні, втискає до заялозеної його кишені свого заялозеного Мавзера. — Візьміть! Заховайте! Пригодиться! — Сказав, повернувся і вийшов. Його голос дрожав, його вигляд рана. На дворі підняв вгору руку і пішов просто на танки. За ним, у тій же позі, рушило його вояцтво. Багато очей проводило їх у ту путь, у багатьох стояли сльози, згустки болю, суміш розпачу.
Село, як завжди село, як всі його минулі століття, лишень тепер це батерея набита струмами гніву, образи, болю, страху — ті там танки, молоді в шоломах хлопці — спокійні, мовчазні, здається, байдужі, дивляться на село, на піднесені руки солдат, незучаснено моригають ґуму і, можливо, думають: дивні ті німці... Змусили нас покинути Тексас, Войомінґ, прийти сюди і витоптувати тут пшеницю. На який біс ви нам здалися? У нас кока-кола, футбол, Гарри Купер.
А село насупроти могло мати також свою думку: чого шукаєте тут, ковбої Канзасу, на землі Меровінгів, де від віків, будувалась культура найвищих стилів? Що можете тут знайти, нащадки вигнанців, авантурників, гангстерів, де родилась свідомість, сформувались ідеї, закладались основи цивілізації континенту.
Можливо, можливо, хто зна... Хоча ця мова, цих противенств не тривала довго. Над селом, мало не торкаючись його дахів, прошугнув довгокрилий розвідник враз танки, гейби сполохані динозаври, рушили зі свої місць і посунулись вниз до дороги. Ще кілька хвили і вони вайлувато з ляском втискалися до вузьких вуличок села наповняючи його чадом бензинового перегару. Село раптом роздвоїлось, одна його частина заніміла і зникла за мурами, тож то друга хвильнула на вулицю. "Ост"-и, поляки, зчинився гармідер, зривались погрозливі оклики, появилась гармоніка, алярмуюче закувікали свині, панікально закудкудахкали кури, у "Ґастгаузі" вдарено польку.
Тож то тубільче населення враз зникло, його не видно, мури будинків стоять німо, все згорнулось у відсутність. На вулицях стояли танки, їх обслуга дістала нічліг у приватних будинках, надходила перша, мирна в цьому просторі ніч.
Нестор Сидорук, на цьому бурхливому тлі, мав лиш одну думку: як йому довідатись, що сталося з тією жінкою, яку він, минулої ночі, залишив в шпиталі Ам Кіршберґ. Він обіцяв її відвідати, лишень дорога в той бік сливе непрохідна. Американські джіпи, юрби веселих, не конче тверезих гульвіс, одначе, другого дня, отак з полудня, за ним вступив Ганс. За брамою чекала бричка і вони поїхали. Місто Ваймар годі пізнати. Рейвах, гармідер, каруселя, всі мови Европи, біля деяких магазині метушня, довкруги, як бачить око, празників-празник.
Ганс з Нестором переїхали центр міста, побіля Ринку, площі Гердера, вулиці Ваґнера. Грузи, звалища. При денному світлі зникала їх містерійність, а виринала їх трагіка. Поблідла й зменшилась романтика і самого шпиталю, що виглядав за ночі, як зачарований замок, його брудно-жовті мури подряпано, його парк здовбано... Але було тут спокійно, по своєму мирно.
У шпиталі одразу сказали, що Віра родила, порід був тяжкий, народження не вижило. Запобігти цьому не було спроможности, роділя забагато пережила, порід був передчасний. Тепер вона дуже слаба, її можна бачити, але не довго. Вона потребує спокою й відпочинку. На Нестора дивилися, як на жертву трагедії і висловлювали йому співчуття.
Відвідини були короткі, у одній з палат другого поверху, стояло багато ліжок і на одному з них, прикрита білою прикривкою, лежала Віра. Бліда, великі очі, посинілі уста. Намагалась посміхнутися. Нестор заговорив по українськи; — Привіт, Вірочко! Не хвилюйтесь. Все буд добре. У місті американці. — Віра ледве помітно посміхнулася й перевела погляд на Ганса. — Добре, Віро! Добре. Все гарно. Як тільки будеш в силі — приходь назад. Нічим не турбуйся. Всі тебе згадують і всі переживають... І будуть раді тебе бачити... І передають тобі привіт, а тут маєш гостинця, — бурмотів повільно Ганс своїм тюрінгським діялектом і положив біля Віри загорнутий у білий папір, пакунок. — Дякую, — було першим словом Віри. Але враз її обличчя затьмарилось, ніби на неї найшла хмарина, вона споважніла, очі стали відсутніми. Нестор спішив на виручку, почав про весну, сонце, нову владу, але Віра, здавалось, його не слухала й виглядала незучаснено. Її гості не розуміли, що з нею. На щастя увійшла сестра і сказала, що візиті кінець. Коли прощалися, Віра, ніби прокинулась, намагалась посміхнутися. — Завтра я буду знов, — казав Нестор, а відходячи, запитав сестру, як довго такий її стан може тривати. Напевно довший час, казала сестра. Вона дуже ослаблена.
Удома, в Тавбасі, двері невеличкої кімнати Сидоруків, сливе не зачинялися, приходили і приходили... Втікачі, остовці, вільні робітники, незнані і знані з різни теренів землі української. Забагато чуток, замало відомостей, наради і пляни. Всі стривожені. Питання, що далі, "вертатися" чи "не вертатися", "видадуть", чи "не видадуть"? Що станеться з тими, що вернуться, або з тими, що не вернуться? Куди вертатися і куди не вертатися? Відмінялось й відмінялось слово "родіна", але чи є то Київ та Львів, а чи Воркута та Колима? Хто дасть відповідь? Питання вирване з глибини безсилля й розпачу. Все зірване, все міняється.
У Ваймарі Український Комітет Допомоги змінився також…. І то значно... Його приміщення, за одну ніч, з однієї кімнати, змінилось на десять кімнат, у двох поверхах будинку бувшої канцелярії партії наці, вулиця Гітлера номер 7, Нестора заочно обрано в його члени, референтура культури й освіти, здобування приміщень відпало, це вже не актуальне, сирени затихли, на село вже не квапились, у вселюдному муравлищі міста окремі комашки чулись безпечніше.
Під вечір 13-го квітня, радіо аліянтів принесло вість, що минулого дня, визволено табір Бухенвальд, на волю вийшло двадцять одна тисяча пів мертвих істот, прорвалась страшнюща гребля смерти і вся її повінь хильнулась на руїни міста. Вулиці заповнились перістими піжамами, які змішалися з різними відзнаками інших поро невільництва і створили коктейль п’яного гніву нечуваних розмірів готового розчинити в собі все, що лиш траплялося на його дорозі.
У неділю, 15-го квітня, від самого рання, Нестор, у себе дома, приймав відвідувачів і між тим, несподівано з’явився Ганс Врінґлєр, якого Нестор прийняв негайно, вважаючи, що це могло бути пов’язане зі справою Віри. Ганс був надзвичайно стурбований, хотів говорити сам на сам, з чого виявилось щось несамовите. До нього прибув старший чоловік в одязі бухенвальдського в’язня, який назвав себе Боровиком і заявив, що він є батько Віри. І що він хоче її бачити. Що мав на таке Ганс сказати? Людині просто з Бухенвальду? Що його дочка в шпиталі після породу? Він лиш сказав, що вона кудись, для нього невідомо куди, від’їхала, не сказала чи вернеться і, можливо, про це буде знати щось більше український комітет, який цими справами займається. І він дав том адресу Нестора.
Такого ось наговорив вам Ганс, його загоріле, поморщене обличчя само збентеження, у сіро-синіх очах повно турботи, дивився на Нестора благально, ще раз і ще раз намагався з’ясувати справу Віри, просив зрозуміння.
Нестор намагався зрозуміти, не міг зрозуміти, не лиш маленький епізод великого незрозуміння в системі цілости. — Де є той Боровик? — запитав, по хвилині надуми, Нестор.
— Він там у мене, — відповів Ганс.
— Скажіть йому, хай зайде до мене, — сказав Нестор злагідненим тоном.
— Але ж я йому там наговорив, — почав було Ганс.
— Тримайтесь свого далі. Згодом виясниться, — казав спокійно Нестор.
Ганс відійшов, Нестор скінчив приймання відвідувачів, був сам, Ірина була занята внизу в кухні, коли це д дверей постукано і увійшов знов Ганс, але не сам. За ним стояв дебелий, старшого віку, свіжо-голений і стрижений з худим, витягнутим лицем, у пасьмужистому одязі чоловічисько не дуже привітливого виразу. — Ось... Прошу... Знайомтесь... Це пан... — почав, було, Ганс.
— Мене звати Боровик, — перебив Ганса той, — прийшов я до вас ...
— Прошу далі... Сідайте, пане Боровик, — перебив його також Нестор. — Ось хіба тут, — вказав на свою постіль. — і куріть, — вказав він на пачку американських цигарок, що лежала на столику. — І скажіть; д ми з вами могли бачитись? — запитав Нестор українською мовою... Дивився на гостя допитливо з легко усмішкою, мов на знайомого, якого десь і колись він мусів знати.
Боровик сів, дивився на Нестора здивовано, не знав що казати. —• Де ми могли бачитись — питаєте? Не думаю, що ми десь бачились, —— відповів Боровик з ноткою нехіті.
— Сідайте, пане Врінґлєр, — звернувся Нестор до Ганса.
— А може б я... відійшов? — обережно відповів Ганс.
— Добре, пане Врінґлєр. Дякую. Побачимось завтра, — казав Нестор.
Ганс сказав до побачення і вийшов.
— Знаєте, пане Боровик, — казав Нестор до свого гостя, — де ми могли бачитись, вірніше, де я міг бачити вас? Таке містечко Люнденбург, уряд праці, після бомбардування ...
Боровик підняв голову. — Можливо. Я там бував. Але я вас не бачив, — казав він злагідненим тоном.
(Продовження на наступній сторінці)