Що я тому падлюці міг сказати? Нічого не міг я йому сказати. Його армії стояли на всі сторони світу, а стояв перед ним у зашмарованій ватянці, як ідіот, пере пірамідою і вимагав повернути мені щось відібране від мене п’ятнадцять років тому.
Фон Носке розумів мене гаразд, він знав про що ту мова, вдавав навіть добродія, підніс навіть чарку горілки. Він був не лишень ляндвірт, але й філософ, який скажете, німець не є філософом, ми з ним розмовились і між тим, він почав мову, що ми, мовляв, як він казав "русен"не змогли як слід цю землю загосподарити, як це прийнято в Европі і, що вони, як він казав, "дойче", прийшли сюди це направити. Це мене, розуміється, зірвало, я почав, було, перечити, хоча в думці я з ним годився. Ми таки не вміли, як слід, вижити нашу добру земельку і наше гарне сонце, але це справа інша. Мене загвоздило те його "направити". Я почав, що, мовляв, ми тут тисячі років, які є такі є і були, кажу, тут не одні, що хотіли це направляти, але їх забрав чорт разом з їх розумами, а ті що були — були і є, і будуть далі, тепер, кажу, земля так крутиться, що можна стратити орієнтацію, ще побачимо, ви, кажу, щось маєте — ми, кажу, щось маємо, маєте, наприклад, філософів, не маєте політиків, маєте стратегів, не маєте метеорологів, хіба це політика зарватися з цілим світом, скажемо, за расу, або завести армію під Москву і там замерзнути в болоті, хіба метеорологи не знають, що під Москвою холодно, а політики забули, що там один месьє в еполетах напустив в штани, бо йому замерз нічний горщик?
Така мова, не конче, фон Носке смакувала, він це слухав та слухав, очі блищать, лице червоніє і враз зірвався: менш! — крикнув він і вдарив навіть кулачком по столі. Ферфлюхт нохмаль! Не вам, каже, нас вчити. Чи ви забули, де наші армії? А я йому просто в лице: тому ваш там, бо наші їх пустили. З надією, що ви їх зрозумієте. Але ви не зрозуміли і тепер вони повернулися. І ви побачите.
Така мова... Дивуюся, як він не тріснув. І що я вийшов з того цілим. До того, я мав необережність признатися, що маю дочку в "ост"-ах і хотів би її звідти витягти. Носке з цього скористав, змінив враз мову, виявив надмірне бажання мені помогти, зробив мені перепустку до Райху, але таку, що в Кракові мене зняли з потягу і замість звільнити дочку я сам закабалився. І ось я тут. Просю покорно.
На цьому Іван обірвав мову, хвилинку запала тиша, всі слухали його з відкритим ротом, сам він сидів на головному місці, виглядав, як втілення гніву, обережно підливав чарки собі й іншим, обережно випивав, поволі закушував. Пальці його рук довгі, костисті, висохлі, лице покреслене рисами часу, поняте втомою, недбало, на цей раз, голене... Чуприна, прибита сивиною, все ще коротко стрижена... Випитий алькоголь діяв, але в п’яність не брав. Скорше — зворушення, піднесення, збурення.
Запала, як сказано, тиша, на устах кожного те саме питання: ну, а що ж далі? Слово, одначе, за Нестором, бо це він майстер таких питань і почав він на пальчиках, здалека, мовляв, все це було, все пережите, не було воно радісне, але все таки це вже історія. Ми зараз тут. На роздоріжжю. Винятково знаменний час. Европу перемішано. Ми прийшли до Европи, Европа прийшла до нас. З цього родиться щось нове...
— Кажете, щось нове? — не витерпів Іван. — Ніяк вам щось, а стара байка про того самого бичка. Москва жене її повною парою у самі її центри! — мало не викрикнув Іван. •— Яке там перемішання?
— А як ви назвете цю нашу зустріч? У цій хаті, — питав Нестор.
— Великим свинством я це назву, — чітко, підкреслено відповів Іван. — Та ваша Европа опаскудилась тому ми тут.
— Але в цьому, ви погодитесь, певний зміст сучасної дійсности. Зафатальне це свинство, — перечив обережно Нестор.
— А все таки свинство, — не здавався Іван.
— Ну, але... Свинство-несвинство — сталося. А що далі? Куди, скажете, далі? За вами, Іване Григоровичу, великий, дорого куплений досвід. Що ви думаєте? Що пропонуєте нам? —• казав Нестор з наміром вивести розмову на конкретні тори.
Іван відповів не одразу, він думає і, здається, з чимсь борюкається, його очі стурбовані, тоді коли всі решта насторожені і скеровані на нього. На це він з притиском, задирливо відповів: — Я вертаюсь! Назад! — і гляну на всіх, мов би кинув рукавичку визову.
Відповідь прозвучала справді вражаюче і хоча висловлена не голосно, видалась криком. Тому й те збурення. Татяну особливо зірвало. Нестор витягнув шию, мов би хотів краще всіх бачити, Ірина, звичайно невтральна, зробила великі очі.
— Ти це, Іване, поважно? — питала Татяна, мов б це мав бути поганий жарт.
— Я, сестро, нічого не роблю не поважно. Це в моїй вдачі, — відповів Іван з ноткою іронічної категоричности.
— Для нас це шок. Але, можливо, Іван Григорович має на це свої причини. Так би мовити, з нутра, — роздумливо казав Нестор з бажанням втримати рівновагу мови.
— Він думає, що його вивезе та його блюза, — вставила Татяна і смикнула Івана за рукав.
— З ніякого нутра, ніяка блюза, солодкі мої друзі— казав Іван з ноткою добродушної зверхности, — я лиш не люблю тікати — раз, не маю куди тікати — два, не хочу тікати —• три. І в додатку — ненавиджу втікання взагалі.
Зірвався шторм, Татяна забула, що це перша зустріч з братом за ціле чверть століття. — Можливо, для тебе, Іване, це зветься тікання, для нас це боротьба. Нікуди ми не тікаємо. Ми ж на фронті. Тут, там, скрізь. Організації, партії, уряд. А прийде час — вернемось.
Іван нервово заторкнутий, але намагався говорити спокійно. Глянув на Нестора. — Це може ви є той уряд? — питав він глумливо, маючи на увазі комітет у Ваймарі. У відповідь Нестор зневажливо посміхнувся, але не сказав нічого. Іван вів своє: — Дозвольте довести до вашого відома, пане міністре, що вони там будують глобальну імперію і ваші тут уряди для них лиш трішки смороду. Бачили, що зробили вони з міністерствами різних балтійців? А це лиш початок. Це саме чекає і пишних французів і навіть гордих брітів. Французька ССР, Великобритійська ССР ...
— Тобі це імпонує, — перебила його Татяна.
— Не говорю до тебе, говорю до міністра, що він скаже, — продовжував Іван задирливо.
— Ось що скажу, — озвався Нестор помітно заторкнутий, ігноруючи Іванове зухвальство, — що хоча ви не любите тікати, але ви тікаєте. Від себе самого, від вашої сестри, вашого брата... Вашої покійної матері, замученого батька. Кажете — будують імперію. Що ви в тій імперії? Папірець для підтирання? І за цю так почесну функцію, ви вирікаєтесь себе. Ви ж розумієте, що вони зроблять з вами, коли ви вернетесь
Івана вдарено просто по його ідеалах, він враз зупинився, мов перегінний кінь, якого різко шарпнули за повід. Той чортів папірець. Бути начальником Ухт-Печорська — папірець? Міністром Києва —— папірець? Ореол Андрія — папірець? Газети, опера, бульвар Шевченка... Папірець?
Івана зірвало, але він мовчить, для того лобатого нахаби це папірець, зрештою... Зрештою... Які тут аргументи. Сам знає, що коли він появиться на вулиці Києва, він негайно обернеться в папірець, яка там ще мова, це істина, такі в тій імперії вулиці, істоти, що по них ходять, вирвані самі з себе, закам’янілі імітації, допасовані до вимог глобальних виробу СССР. Іван це знає, а тому мовчить.
Нестор, Татяна й Ірина бачать, що Іван мовчить, але вони його чують. Його мовчанка мекання ягняти, яке згубилось від матері і виглядало в тій його кацетній шкурі битим, загнаним, зачовганим єством не дивлячись на весь його богатирський зріст. Так і є. Він дійшов до самого краю. Всі його дороги зійшлись клином. Куди лиш не глянь.
— Нічого! Вилізем! — враз озвався Іван і вдарив кулаком по столі.
— Вилізем! — підхопив Нестор.
— Вилізем! — приєдналась Татяна.
Не озвалась лишень Ірина, але всі вони разом, мов на команду, підняли недопиті чарки. — За вилізем! — проголосила Татяна, випила чарку, кинулась до Івана, міцно його обняла, а той, мов ведмідь, заричав щось нерозбірне, незграбно обняв сестру, душив її по звіринному.
А гостина йшла далі, перейшли на мирність, Іван намагався звести розмову на Віру, Нестор обережно перечив, а коли розходились, годинник на вежі кірхи вибивав дванадцяту.
Татяна зісталась на ніч у брата, Нестор з Іриною відійшли до себе... Була гожа ніч, зорі запевняли гарну погоду, з протилежного схилу долини без перерви неслися туркоти машин Америки.
IX
У вівторок, дня наступного, Нестор знов у ,Ваймарі, йшли з Іваном й Татяною, їх супроводило чимало всілякого "ост"-у — впотілі, обвантажені, стривожені, їх червоні на грудях ознаки свідчили, що їх маршрут — "родіна". Коли підходили до мурів з брамою "Смерть фашизму", їх обличчя різко мінялися. З понурих ставали радісні, з мовчазних крикливі, до брами входили парадним кроком, за брамою зчинялись ура. Іван, Татяна, Нестор, це бачили, минали мовчазно, обличчя Іванове непроникнима маска, на устах Татяни докірлива іронія, у Нестора лишень зацікавлення.
(Продовження на наступній сторінці)