— Бачив... Розмовляв, — казав Нестор захоплено.
— Як він виглядає? Де він був? Що він про мене думає? —— посипались запити.
— Виглядає добре, хоче вас бачити... А де був? На ньому бухенвальдська блюза, —— відповів Нестор.
— О, мій ти Боже! — вирвалось у Віри. — Бідний батько! Бідний мій батько! — Вона заплющила очі, а по часі вибухово спитала: — А що буде тепер? Що маю сказати? Для нього це ніж в серце.
— Знаєте, Вірочко, — говорив дуже лагідно Нестор — є таке добре слово спокій. І давайте, ми до нього звернемось. Не забуваймо нашого часу, наших умов. Зрештою, ваш батько, як ніхто інший, це до подробиць знає.
Віра це слухала уважно, її великі очі здавалось, щ збільшились. — Я такий боягуз, —— вирвалось у неї. — Я такий мерзенний боягуз, всього боюся. Дуже вас прошу: не лишайте мене саму, з вами мені безпечно, знаю, що маєте багато іншого, але я вас прошу.
— Шановний, боягузе! Запевняю: ми вас не лишимо.
Там чекають — не дочекаються, —— батько, тітка, швагер, сестра! Ви вдома. — Говорив Нестор тоном жарту.
— Яка тітка? Яка сестра? —— дивується Віра.
— Тітка Таня, її дочка Мар’яна, — вичитував Нестор.
— І вони тут? Яким чином?
— Дуже простим чином. Вони жили в Празі, туди прийшла "родіна" і це все.
— Тітка Таня велике табу. Цікаво до неї торкнутися.
— Торкнетеся, торкнетеся! Гарантую.
— Чи бачились вони вже з батьком? Це ж їх кумир. Дядько Андрій... Вони її збожнювали.
— Ще не бачились, але це вже станеться.
— Батько! Як він виглядає?
— Велетень. Трохи потріпаний... Все щ,е велетень.
— Боже мій, Боже мій! Цього не вискажеш. Ви маєте рацію, ви маєте рацію. Спокій. Колись розкажу. Я вас по батькові?
— Павлович.
— Несторе Павловичу. Я вам невимовно вдячна. І вибачте.
— Е... Сентимент. Трохи незвичний випадок... Ц належить до моїх обов’язків, — казав Нестор, глянув на ручний свій годинник. —— Отже — до побачення.
— Лиш до скорого побачення. До завтра, — казала Віра і простягнула бліду, з довгими пальцями, руку, як він обережно потиснув... І вийшов.
Його черговим завданням є, знайти когось з Водяних, вони, як казали бувають у таких місцях, як "Ратс Келлер", або "Елефант", тому він осідлав велосипеда погнався до центру міста, де то на Ринковій площі, бовванів покреслений, як стара дротована макітра, рисами то самий Келлер, донедавна зразок готичної архітектури оздоба міста, тож то тепер мальовнича руїна і приваба алчущих й жаждущих всілякого втікацтва, між яким український пігмент вирізнявся виразно. Як той келлер умудрявся зберегти подобу ресторану, це, розуміється, тільки його привілей, бо на зовні, здавалось, що це щось непосильне, тому було зворушливо бачити кожного полудня і кожного вечора, чергу зім’ятих постатей, як повільно, але все таки посувалася до тих столиків в глибині цього чародійного підвалля.
На жаль, Водяних тут не виявилось, Нестором поняла впертість і він вирішив заглянути ще й до "Елефанту", що на цьому ж таки майданчику, древня, яєчко-жовтого кольору, споруда, що пам’ятає ще Гете, який, кажуть, любив тут бувати... Два поверхи ренесансового вислову, що їх оминули бомби Америки. Нестор зайняв місце в черзі, бачив знайомих, але не бачив Водяних. Стояти в такій черзі, це стояти поміж народами. Ті там спереду, мабуть подружжя, виразно литовського кореня, а ті ззаду чи не Греція. Ті он кельнери без сумніву італійського штибу, а той кухар, що іноді показується у дверях кухні, напевно чех. Вже при столі, Нестор розмовився з урядовцем міністерства закордонних справ Литви т його красунею жінкою на тему "що нас чекає далі". Вони песимісти. Перспективи мрячні. Европа розвалена. Москва в поході. В загальному, це втеча. Остаточна мета — Америка... Границя, за якою нема далі.
Нестор повний суперечности, але не має відваги цього сказати. Европа? Скажіть точно. Яка? її географія лишається на місці. Але її дух, її стиль... Як центр всі континентів... Це зміниться. Під місяцем нічого вічного. Однак, Европа, як музей... Це колосальне і його не зітреш.
Це лиш думки... Вибачте. Сперечання самого з собою... Гнів безсилля, можливо, зухвальство. Вони переслідують, не дають спокою, одначе тільки думки. Тож то Нестор в течії дії, він квапиться... Швидко їсть, швидко встає, швидко відходить. В комітеті повно люду, все в русі. Зустрів Бутина і першим його слово було: — То ж вас шукає доктор Татяна.
— Де вона тепер? — викрикнув Нестор.
— Можливо внизу, — казав зайнятий якимсь плякатом Бутин.
Нестор кинувся вниз, на дверях однієї з кімнат вже красувався напис творчости Бутина барокковими літерами: "Український Червоний Хрест", за дверима якого, при столику, сиділа знайома молодиця і виписувала посвідки людям з черги, що сягала мало не до виходу.
Тож то за тим ще раз кімната, відчинені двері і в них високого росту, зі загорілим, ластовинястим лицем пан у білому плащі.
— Татяно Григорівно! — викрикнув тріюмфально Нестор.
— Ого-го! Кого я бачу! — зраділа пані в білому плащі — протяжний, соковитий альт, широка усмішка. І радісні, міцні обійми. І багато вигуків. І компліментів. — Ви блискуче виглядаєте! — гомоніла Татяна Григорівна.
— І ви також... Цвітете. Пригадуєте? Скільки розмов.
— Хто б таке забув. Прекрасно. Чудово. Шкода, що відійшов Микола. Він би тішився. Нам казали, що ви тут і ми вас шукали, — говорила Татяна, при тому розбирала скриньку дентистичного приладдя і розкладала його на полиці.
— Маю для вас феноменальну несподіванку, — говорив загадково Нестор.
— Ви мене інтригуєте.
— Справа про такого вашого брата з хутора Морозівка...
— Невже Івана? — вирвалось у Татяни спонтанно.
— Що з ним?
— А що, коли б я так заплескав і викликнув: Іване, Іване, Іване — з’явись! І він з’явився. Що б ви на це?
— Несторе Павловичу! Таким не жартують.
— Ніякий жарт, а твердий факт. Він там у нас. У Тавбаху. Завтра приведу його вам.
Татяна застигла, дивилась на Нестора, очі великі — вірити чи не вірити. — Ніяке завтра, — викрикнула вона. — Сьогодні! Зараз! йду з вами. Чи існує туди якась комунікація?
— На двох один велосипед, — жартував Нестор.
— Неважно. Йдемо. Негайно. — Вона швидко збирала своє приладдя і замикала його до шафи. — Пішли.
Вони вийшли на вулицю, Нестор забрав свого велосипеда, але вів його збоку, йшли через площу Софі в напрямку Бельведерської, минали гурти молоді, деяк з червоними на грудях відзнаками, при вході з Бельведерської, до ліва, великий, попелястого кольору, мур, широка брама, над брамою полотнище з написом "Смерть фашизму!", писано, видно, похапцем червоною барвою, яка дала патьоки, ніби ті літери стікали кров’ю.
Нестор з Татяною все це минали, йшли швидко, перед ними шість кілометрів дороги, розмовляли, тема — Іван. Нестор чув про це багато разів ще в Празі, улюблена її мова — хутір, батько, брати, головне ж Іван. І на цей раз Іван. — Мене просто дивує, як він сюди потрапив, — говорила, справді здивовано, Татяна. — У наші родині не люблять лишати доми добровільно, це здавалось втечею, бувало стільки розмов, головним ментором був, розуміється Андрій, його теорія, що наша народність збереглася тому, що вона осіла, твердо вросла в ґрунт... Бувало, вони стиналися за її залежність від інших і Іван був тієї думки, що незалежність приходить не від лірики поетів, а від мозку і рук господаря. Коли б, казав він, наш Донбас, наш Кривий Ріг, наша пшениця, наш вугіль, наше залізо господарились нашими головами, це і була б незалежність, а Андрій, було, казав: добре, але ти бачиш. Там господарять німці, французи, але мова там Пушкіна. Ти мені завжди з тією мовою, сердився Іван, яка різниця? А така різниця; ти кажеш, що Донбас наш, але коли Іван з-над Дніпра, хоче влізти в справи свого Донбасу, він мусить перевчити свою мову, що його там розуміли. Так само, як німець чи француз.
Ця логіка до Івана якось не доходила, у нього не було до цього амбіції, він жив якимсь своїм "бути" і Андрій, бувало, казав, що це основна причина нашої залежности. А Іван йому: ти ж сам казав, що тому ми на місці. Де всі ті, що пройшли через нас... Згинули, втопилися, а ми є. Є! — кричав Андрій, але як є? До чорта з таки є! Тобі ще мало?, відповідав Іван. Сибір, Кавказ, пів Азії, а коли Андрій починав доводити, що це і як це, Іван слухає, слухає і тільки рикне: ти, Андрію, начитався поетів. Сховайся. Здавалось, вони говорять різними мовами, різних площинах.
Цікаво, як він тепер це бачить, то ж він перейшов й пережив стільки, як ніхто з нас, чи він зрозумів, де він і що він з тим його господарським кредо. Хто там дума про господарство? Голод за голодом, а вони ура! А таких Іванів мільйонами на звалище, — говорила, здавалось, спокійно, але в дійсності, дуже неспокійно Татяна.
— Поки що у нього на думці тільки його дочка, — зазначив на це Нестор.
— Так. Він дуже сімейний. На предиво. У нашому роду це плекалося... Що йому було також забрано... І цікаво, як він тепер зі своєю вдачею... Чи зістанеться тут, а чи захоче вернутися, — говорила Татяна.
— Як же йому вертатися? — резюмував Нестор.
— Він може. — З багатьох причин; він дуже впертий, дуже ненавидить Европу, не зносить емігрантів... Не думає, що в світі є ще місце гідне його уваги, крім Російської імперії... За винятком хіба ще Америки, до якої у нього сентимент і, мабуть, тому, що там ферми й комбайни в господарських руках. А Европа... Він її ненавидить, я би сказала, політично... Що вона добровільно здає свої позиції без ніякої на це потреби. Зрозуміти його не легко, — казала Татяна.
— Але ви його розумієте, — зауважив Нестор.
(Продовження на наступній сторінці)