Зараз при вході Бельведерської, товариство розходиться, Іван з Татяною йдуть далі, у них там зустріч з Миколою Водяним, тож то Нестор, повертає до права, у нього також справи, про які не здає звіту, прямує парком в напрямку Кіршберґ, помітний поспіх, під одним з кущів нариває пучок фіялок і йому приємно, що тут безлюддя, зелені дерева, зелені травники, мигливі шматки неба, сьогодні синього, теплого, спокійного, колись, напевно, це був парк повний маєстату, там то там, позначений клюмбами, покреслений доріжками, оздоблений статуетками, на південному його скраю, під кучерявим горбиком, в тіні маєстатних дубів, притулився затишний, подібний на старий медальйон, будиночок кольору моху, у якому, кажуть, створено Ґетевського "Фавста". Яка іронія. Дивишся, дивуєшся, не віриш. В цьому ідилійному ковчезі, що заплив сюди, здавалось, з океанів вічности, в ореолі мудрости, возсідав на троні слави пантократо європейської мислі і як дивно, що його знайшли тут бомби Америки, які залишили по собі три кратері біля самої, збоку, альтанки, але самого ковчегу не торкнулися.
— Як гарно! Несторе Павловичу! І фіялки! — викрикнула Віра, коли той перед нею з’явився. Вже не лежалаа півсиділа і з книжкою. Схопила фіялки й жадобо втягала в себе їх свіжість. — От, це гарно! Це так гарно! — повторяла й повторяла вона те саме.
— А ви чудова! Хоч би в танець! — захоплювався Нестор її захопленням.
— Дякую. Коли б то в танець... З вами. Але сідайте. Тут, чи ось тут, — визначала вона край ліжка. — Я там у вас?
— Вундербар! Цілу ніч бенкет, ваш батько, ваша тітка та ми з Іриною. І вам напевно гикалося, бо говорилось про вас багато.
— Вони вже знають?
— Лишень, що ви десь зникли... Але появитесь. На це чекається й недочекається, батько рве та мече, звіром таким. Я лиш танцюю гопака довкруги навприсяд.
— Як моя тітка?
— Грандіозно! — Побачите — ахнете.
— Подібна до батька?
— На милю видно.
— Хочу їх бачити. Так смачно їх пропонуєте.
— Сотворіння гідні уваги.
— Цікаво, що ви їх так бачите. Чи ви всіх так бачите?
— Я ентузіяст, зрозуміло, але не всіх. Є також винятки. Щось читаєте?
— Розмовилась зі сестрою про Америку, а та принесла ось "Проминуло з вітром". Що за типаж.
— Бурхлива Скарлет... А той цинік Батлер. Так, це Америка.
— В дитинстві зачитувалась Твейном, проливала сльози над Бічер Стоу. Хотіла б там побувати.
— Може й прийдеться. Фактично, ми під Америкою.
— Ви там ще не були?
— На жаль.
—• Як же це так. Мені здається — ви були скрізь.
— О! Миле переборщення. Трішки Берліну, Риму, Парижа...
— Заздрощу вам. Розкажіть щось про Париж. У мене в Києві був приятель... Він любив це слово.
— Воно варте уваги. Головний бастіон Европи. Мабуть знаєте — Бальзак, Мопасан, Золя. Тепер Сартр, чепурна провінція Москви.
— Що це таке той Сартр? Мій київський приятель раз-у-раз його згадував.
— Плякат Парижа. Моралізуючий буржуа. Зворотний бік Муссоліні. Доктрина, що пропонує замість дисципліни танець святого Віта. Так, принаймні, мені казали, сам я в таких тонкощах незграба, парижани люблять щось задиркувате, а я людина мирна.
— Мій київський приятель його адорує.
— Що це за такий, дозвольте знати, екстравагантний київський приятель? І як він міг появитися в країні соц-реалізму? І де він тепер?
— Звідки він там появився, це і для мене питання, а загубила я його вже тут. Він би міг бути і для вас цікавим.
— Що значить тут? У Ваймарі? Можливо, я вам його також знайду.
— Ні. Це сталося в Ляйпціґу.
— Якщо він живий — знайдеться. Запевняю. До нашого комітету все тягнеться. Як його величати?
— Олександер Рокита.
— Рокита? А ви знаєте, що я десь читав... Ні, ні, ні.
Це не те. Вибачте, — пригадав Нестор спогади одного совєтського політв’язня, слідчий якого мав таке прізвище.
— Дуже цікавий. Сартр, Джойс... Не визнає Толстого.
— І носить бороду.
— Ні. Ще ні.
— Але буде. Без бороди ці індивіди почуваються наго.
— Ви, бачу, їх не дуже милуєте. Здається, Толстой мав також бороду.
— Ні, я нейтральний, борода-неборода, для мене це туманність і справа, мабуть, в тому, що наше покоління намагається вискочити зі своїх штанів вище, ніж може і наслідок жовта пляма.
— О! Аж так. Сашко вважає, що це поступ.
— Це той Рокита? Не лишень він. Перелякані марксизмом буржуа хапаються за що будь. Сталін показав їм їх лице, тоді вони екзистенціаналізувалися. Ваш Сашко, видно, ще не був в Парижі.
— Але ж Париж ще не весь світ, — намагалась Вір перечити, їй хотілося цю розмову продовжити, після Сашка, ніхто з нею так не говорив.
— Мова не про весь світ, — зниженим тоном продовжував Нестор, йому натомість, хотілось з цим скінчити. — Та й Париж не самий Сартр. Там ще височіє могикан муссолінізму месьє де Ґоль. Але дух, але дух. Сартр та Пікассо, та Кашен. Але, Вірочко! Куди нас занесло?
То ж мене там чекають, — спохватився Нестор.
— Несторе Павловичу! Я ще нічого не сказала про себе.
— То кажіть, то кажіть.
— Ви, бачу, втікаєте.
— Не я, а час. Вірочко, тікає час.
— Але ви напевно розумієте, що це все для мене значить. Я потрапила у вир, де стратився час. Рятуйте! Перед вами потопаючий.
— Нічого. Перед нами світ. Лиш скорше приходьте до себе... І скорше виходьте. Коли це може статися.
— Завтра, позавтра. Чи батько дуже хвилюється.
— Дуже. Але слухайтесь лікаря. Там треба здоров’я. Чи вас відвідують?
— Був Ганс, Емма. Але вас це не звільняє. Чекаю на фіялки. Я ще нічого не сказала про себе. Ви мене не знаєте, може я монстр, а ви танцюєте. То коли? Завтра? — Вона протягнула делікатну, бліду руку, Нестор її делікатно потиснув. — Так домовлено? — запитала вона на прощання. — Аж поки ми звідсіль не вийдемо, — відповів він і залишив лікарню.
Він робив це трохи з поспіхом, мов би від чогось тікав, йому здавалось, що його пацієнтка незвично вражлива, сильно повзбуджена, в хоровитому стані духа, це передумова для різних несподіванок її поведінки. Єдине, що його рятувало від паніки, це свідомість, що його самаританська місія доходить кінця, залишається ї тільки звести і на тому фініта. Непокоїла Іванова справа, але це їх особисте, до чого йому не слід втручатися. При найближчій зустрічі з Вірою він це вирішить. Дякую.
Хоча в дійсності... При обіді в "Елефант"-і, Нестор, хоч-не-хоч, ще раз і ще раз, повертається в думці до того самого. Стільки довкруги диво-дивного, питання ,,родіни" набирає фатальности, відбуваються процеси вирішального значення, ці ось довкруги людські істоти їх наслідки... Вирвані, викинуті, їх дух збентежено, їх сумління ранено, їх надії знівечено... Ними терзає комплекс роздвоєння, суґестія вини, параліч страху, туга минулого. Раса найтривкіших домосідів, тисячелітнього закорінення, найдіткливішої вражливости змін часу і простору, пі ногами історії, ніби листя зірване вітрами осени під ногами перехожих.
І між цим також Морози. Чи не найхарактерніший фрагмент расової мозаїки нації найвартнішого вибору. Рідкісний, все ще живий, відбиток з прадавнього її минулого з надщербленими його краями.
А в тому також Віра — молода жінка, не конче буденного крою, кинута на поспас стихіям. Її істота це кунсткамера, вкритих курявою віків істин, пізнання яких могло б спричинити відсвіження тих ферментів, з яких твориться вино духа, а тим самим народу. Її зацікавлення вражають і вдаряють, і повз них не можна пройти байдуже.
Отакі ось міркування, для Нестора Сидорука, це хліб щоденний, він має ще й уряд, а в тому урядовий стіл, але його уряд не за столом. Це скорше рятівничий пост потопаючих, лябораторія дослідництва, катедра проповідництва. Візьмім для прикладу таку ось штуку: на вулицях людей ловлять, ніби мустангів у преріях та пакують за дроти "родіни", а в уряді Нестора, п’ятеро голодних поетів, ведуть раду, як їм видати журнал літератури культури в стилі модерн за зразками Парижа. Чи вони забули премудре ,,коли говорить зброя — мовчать музи"? Ні. Але для них є гаслом "і в огні її окраденую збудять", а це значить, куй залізо, коли є огонь, бо огненність є їх кліматом. І поки вони там сперечаються за сюрреалізм, дадаїзм, акмеїзм, там унизу цієї ж будови, у кабінеті докторки Татяни Водяної відбувається така сцена: колишній командир повстанських частин Переяславщини під стягами армії Української Народної Республіки і колишній управитель Ухт-Печорського ГУЛАГ-а та в’язень чисельних допрів з-під прапору Союза Совєтських Соціялістичних Республік мають зустріч. Побачивши Миколу Водяного, Іван Мороз, мов би злякався, мов би він торкнувся проводу високого напруження, але він миттю отямився і щоб віддячитись за таку слабість, підняв праву руку на подобу римського сенатора і викрикнув: — Слава, батьку отамане! — Щоб не лишитись в боргу, Водяний гаркнув: — Ура, товаріщу начальніку! — І поки вони душилися у ведмежих обіймах, біля них все завмерло. Татяна, і так висока, спялась на пальці, кількох пацієнтів її почекальні забули свої болі і обернулись у вислів радости.
— Давненько, давненько не бачились! — говорив Водяний, потискав обидві Іванові руки і сяяв, як дзеркало, на яке падало сонце.
— А ти все в отаманах. Похвально! — бубонів Іван.
— А ти, бачу, тріюмф і трофей великих аліянтів! — вторував Водяний.
Рухнули спогади, кожний з них "побував", що й казати, і в наслідку резолюція: вимарш на село Трьобдорф, сім кілометрів на південь до ставки пана отамані і гідно з парадами, цю пропам’ятну дію відзначити. Кликали також Нестора, але той — вибачте. У нього засідання.
(Продовження на наступній сторінці)