— Я був у тій довгій черзі... Ви увійшли з тією жінкою, о, бачите. Я пам’ятаю. Я трохи забоббнний. наші часи чого тільки не бачиш, але це... Можливо, на з вами так суджено. Одначе до діла. Я є представник Українського Допомогового Комітету на цю околицю, чи можу вам служити? — говорив Нестор незалежно й бадьоро.
— Мені сказали, що ви можете знати мою дочку, — відповів Боровик і потягнувся до столу за цигаркою.
— Чи одну вашу, — казав Нестор.
— Той німець каже, що ви знаєте й мою. Пишеться Віра Мороз. Працювала у того самого Врінґліра. Кудись ніби виїхала... Невідомо куди... І не знати чи вернеться. Чи могли б ви щось тут сказати? Для мене це важне.
— Хіба ось таке: здається, я її знаю, вона до нас заходила, не можу сказати, де вона саме тепер, але я переконаний, що вона до нас зголоситься, — казав Нестор з роздумою.
— На чому базується ваше переконання? — питав Боровик.
— Вона, пригадую, хотіла змінити свій статус. Без нас вона цього не зможе зробити, — говорив байдужим тоном Нестор.
— То що ви мені, скажете, робити? — питав невдоволено Боровик.
— Хіба таке: знайти тут біля нас кватиру і чекати.
— Як довго чекати?
— Тепер ніщо не гарантоване.
— Але ж ви кажете — переконані, — говорив Боровик з натиском на останнє слово.
— У наш час... Ви знаєте. Але я думаю. Вона без документу. Ми єдина тут інституція, що може їй помогти.
— Чорт би то все забрав! — з серцем бурчав Боровик, його бліде, мов обтягнуте пергаментом, обличчя повне гніву й недовір’я, воно позначене втомою, щось в тому багато горіло й ще не догоріло. Зрештою, сам то його одяг говорить за себе, Несторові хотілося б про ц довідатись, але, здавалося, що доступ до тих таємниць зареґльовано на багато замків.
Не руш! Не чіпай! Це болить! Я є я, ти є ти і цього досить.
Одначе, той не відмовився зістатись на обід, коли його було запрошено. Обідали тут же при малому столику, говорили про те і се, говорив переважно Нестор, гість був стримано-насторожений, переважно слухав, а, можливо, й не слухав, але слово по слову, його стриманість розпускалася і він устряв навіть в розмову. Помогла Ірина... Сказала, що вона з Києва, що виросла в, Лубнах, назвала прізвища людей, що той міг знати, що вона знає, як там було, що вона пережила і це було запрошення до інтимности. Боровик зрушений зі своєї недосяжности, те її "знає" і те "пережила" їх зближує, воно пашпорт довір’я. Він почав проявляти цікавість, запитав Нестора, звідки він, похвалив їжу, зазначив, що вже давно не ї при столі, а тоді й Нестор розхоробрився і вдарив питання: — Як же ви сюди потрапили?
— Це така історія, — казав той, — що їй не знайти причин. Ви питаєте як, я сам себе питаю як. Може та само, як ті американські танки прийшли до Ваймару. Можливо, це така доба, таке повітря... Хоча там ті знають. То ж робили революцію... — І при цьому Боровик зробив натяк на посмішку від якої несло презирством.
— Думаєте, що все революція? — питав підступно Нестор.
— Від того почалось.
— Але які сили в самій революції? Хто робить вибір? — питав з розпачем Нестор.
— Хам, — відповів спокійно Боровик.
Нестор глянув на нього запитально, що, мовляв, пі тим він розуміє, але Боровик, видно вичерпав це питання. І перейшов рішуче до іншого. — Тепер у мене одно лиш на думці: дочка. Все решта ноль. Кажіть правду; д вона і що з нею? — запитав він тоном інквізитора.
Нестор збентежений. — я вам сказав, — відповів він без вагання.
— Щось дике, — казав Боровик. — Вже три роки ганяюсь. Писав їй, що їду. У мене в Празі сестра.
— У Празі? Кажете у Празі? — схопивсь за це Нестор.
— У Празі. Еміґрантка. З двадцятих років. Хоті зв’язати її з Вірою, — відповів бадьоріше Боровик. — Загубив лиш адресу, — додав по хвилі.
— Може я знаю. Я жив також в Празі. Ми там всі зналися.
— Водяний! — вирік Боровик лиш це слово.
— О! — викрикнув Нестор. — Еврика! Як не знати.
Водяний. Сотник. Микола Іванович. І Татяна Григорівна... Мають дочку Мар’яну. То ви ...
— Мороз, — перебив його Боровик.
— Іван. Весь хутір знаю. Татяна Федорівна все до подробиць розказала. Улюблена її мова. Іван Григорович! От де наш сюрприз!
Іванові Боровикові, тепер Морозові, це виразно подобалось, почуття родинности у нього гостре, залюбки з власного почину, згадав хутір, а там і батька. — Це був Мороз! — казав він з наголосом на "це". — його спалили живим. Наша таки голота. Просто вкинули в огонь нашої хати... Ті самі паскуди, яких він, було, викормлював. А з хутора зробили вигін. Голе місце. Ніодної ніде деревини. А то ж був сад, — говорив і говорив Іван... І так заговорився, що навіть не зчувся, як оповів і свої пригоди за останні ті три роки. Скінчили аж під вечір.
Нестор оселив Івана тут же поблизу, по сусідству з три хати, на цій вулиці, з приміщенням тепер не було труднощів, сам вигляд бухенвальдських шатів відчиняв найкращі покої найтвердіших фрау. А щодо Віри — прийдеться чекати, нема ради, але вона появиться. Вона напевно появиться. Іван, здається, почав також в це вірити.
А Нестора це ще більше зобов’язувало, тепер ця справа — його справа і вже в понеділок, тобто наступного, свіжого ранку, він позичив у свого господаря велосипеда і з бадьорим запалом, погнався зеленою долиною до Ваймару. Мій ти Боже! Що за настрій! Ожили всі руїни. Чотири дні не було вже сирен. А народу! А мов! А Вавилон. В українському комітеті, на тій бувшій Гітлера, в тому бувшому гнізді ен-ес-а-партії, каруселя, проща, на порталом жовто-синій прапор.
Кому це прийшло в голову так гемонсько пожартувати над тією будовою, її вхід нагадував улій бджіл за гарної погоди, входили і виходили мішкуваті чоловік й жінки, на сходах й коридорах ,,Сорочинський ярмарок".
— Єй-же Богу Трохименко! Братику! Скільки літ! — Чи не бува це Горобець з Криворівні? — Чоловіче! Чи тебе бачу? То ж казали... — І так воно все, і так весь день. Зустрічі, та обійми, та чоломкання. І де того, скажете, стільки набралося... А справ, а скільки справ. А куди, а як, а що далі? Питання й питання, самі питання.
І в центрі цього нервово-рухливого, повзнесено-розгубленого руху — Український Допомоговий Комітет. Простора кімната, на стіні ще відтінок від портрету фюрера, на дверях від "секретар ДНСАП", тобто секретаріяту партії наці, а тепер це УДК, на чолі дебела фігур харків’янина Семена Григоровича Гоременка, з титулом голови комітету, посадженого на цей трон організацією, зі скромною назвою, але не скромними амбіціями, "Організована громадськість", очолювана також харків’янином Мусієм Олексієвичем Матюшенком, що свідчило, що ц не лишень втікачі, а також носії і речники певних зобов’язань. Глобальна війна, змагання за примат володарства, переможці й переможені, але ці тут не підлягають цим загальним правилам боротьби, вони займають своє окреме місце на цій арені, вони не здобули ще остаточно перемоги, але вони не є переможеними, бо їх час ще не настав. Океани ворожости, ніким не визнані, залишені самі на себе, але з ними і за ними певність переконання, що він такий одного разу невідмінно настане. Бо вони були, є, і будуть, байдуже де, коли і серед яких обставин. Ось тому вони й тут. Їх організація, серед інших організовань тут заступлених, вирізняється, як формою так змістом, це не лишень організація допомоги втікачам, ц також їх верховний авторитет і моральний уряд, їх жовто-сиіній стяг на фронтоні будови повіває так само незалежно, як і Stars and Stripes маєстатних З’єднаних Стейтів Америки, що є свідченням, що тут править за норму дух, стиль, правопорядок тих самих стейтів.
А щодо Нестора Сидорука... Як бачите... Референ культури. Три кімнати на другому поверсі під його зверхністю. А що це значить? Чому аж стільки уваги і простору цій справі? Яка тут в торбі втікачів культура? Але між цими торбами і торби поетів, письменників, малярів, науковців, акторів... Це така ж бойова фалянга, як і кожна інша формація зброї, в цьому випадку — слова, пера, барви під командою маляра, поета і ветерана армії Української Народної Республіки, який на днях прибув сюди з Праги чеської, хоча родом з Кам’янця Подільського, Василя Бутина.
Українська сила не сміє розгубитися, вона має зосередитись, вона мусить продовжувати те, що почалось та удома.
І Нестор Сидорук весь в тому зосереддженню, його уряд вже в русі, там вже засідання, обговорення, плянування. А між тим, додатково і такі справи, як ось Морозів. Сьогодні йому пощастило особливо... Довідався, щ родина Водяних залишила також Прагу і є вже тут, на селі, недалеко Ваймару, як також і те, що доктор Татяна Водяна, має обняти керівництво амбуляторії комітету нижньому поверсі цього ж будинку.
Га-га-га! Браво-бравісімо! Проблему Морозів майже рішено. Залишається їх тільки звести. Отже — вперед д перемоги!
Нестор не чекає обіду, сідлає велосипеда і найближчими дорогами женеться до Ам Кіршберґ-у, знаходить Віру у значно привабливішому стані, ніж минулого разу, все ще з відтінком хоровитости, але привіталася вже радісно, похвалилася, що їсть і спить задовільно, почувається не все ще певно, але в дорозі до певности.
У розмові, оминали її клопоти, говорили про весну, настрої, комітет і тільки згодом, зберігаючи обережність, ніби між іншим, жартівливим тоном, Нестор зробив натяк, що коли вона вийде, на неї там чекає приємна несподіванка. Затьмарені очі Віри блиснули огником. — Еріх?! — майже шепотом, запитала вона.
Нестор лишень заперечливо похитнув головою. Огник у Віриних очах причахнув. — А що? — питала вона, хвилинку запнулася і враз запитала; — Батько! — В її голосі відчулось збентеження.
— Лишень не хвилюйтесь, все добре, все дуже добре — спішив на виручку Нестор.
— Ви його бачили? — питала напружено, очі нервово тремтіли.
(Продовження на наступній сторінці)