Вас, очевидно, дивує моє останнє слово. Постараюсь його виправдати і пояснити. Що Лєнін переможе, це твердий факт. Його мету ми прекрасно знаємо. Операція, якій він хоче піддати сто тридцять мільйонів живих людей, створить, очевидно, атмосферу найжорстокішого спротиву. Це те саме, що витворює кожний живий організм, коли в його функції втручаються сторонні, зайві чинники. Тоді розвивається гарячка, починається боротьба тілець крові, і організм або одужує, або вмирає. В даному випадку Лєнін створить систему влади, щоби подолати спротив збунтованого сліпця — народу. Мужика вженуть назад у рабство, з якого не так давно виволік його Олександер II. Він, розуміється, не дістане ніякої землі у власність, як сподівається, бо це перечить основній доктрині революційного вчення.
Справа в тому, що робити революцію і будувати господарство — зовсім різні заняття. І вимагають вони, зрозуміло, не тільки різного людського матеріалу, але зовсім різного духового наставлення в цілому. Революція — це не функція розуму, а функція чуття, причому, чуття людини, яка не може надавати ніякого значення матеріалізації своєї діючої енергії. Революція — сліпа, позбавлена логіки енергія, що в основному змагає осягнути максимум ефекту емоціонального порядку. Ідеї, що "присвічують" цій стихії, — це тільки етикетки "ґасударствєнной монополії" на пляшці горілки найвищого ступеня. І не ті етикетки, а зміст посудини впливатиме на остаточний вислід діяння. Отже, наша всеросійська революція буде найбезглуздішою з усіх революцій історії, бо базується вона на найжадібнішому до таких ефектів типові. Вона тепер щойно мобілізує свої рушійні сили. І, набравши розгону, вона разом з Миколою II, якого, очевидно, мусить усунути зі свого шляху, як основну перешкоду, вимете з обсягу свого простору все, що здібне матеріалізувати видимість на ціле століття наперед.
Передовсім вона піде війною проти господарників і економістів (маю на увазі практиків), проти інженерів, лікарів, учених, мистців і інтелігенції вищого творчого рівня, наставлення і стилю. Наступить. неймовірна деградація — дозвольте, що так висловлюсь — духової раси. У висліді це дасть насамперед голод. Звичайний голод. Не стане кусня хліба, і це перейде в перманенцію[32]. І це не значить, що земля перестане давати плід або не буде чорних рук, що потраплять відповідно її обробити. Тільки на північному полюсі або пустині Сагарі може наступити голод, як наслідок браку поживи. В решті випадків — це тільки наслідок певної настроєності того людського матеріалу, що зумовлює явище. Ви, як господар, напевне, не раз спостерігали, що на матеріальний стан людини не завжди впливала кількість матеріальних можливостей і навіть не кількість ужитої фізичної енергії, а якість духової суті даного людського типу. Революція внаслідок певних законів, а особливо революція нашого стилю, знищить до самого кореня якраз позитивний під цим поглядом людський тип. А ми знаємо: щоб виплекати потрібну расу собаки, потрібно сто років еволюції. Коли ж це буде стосуватись людини, часу треба в п’ять разів більше.
І другим, після голоду, наслідком цього явища наступить повільне, але послідовне відмирання зросту людини й суспільства. Підемо не вгору, а вниз. Розіб’ємо гарні речі і не буде нам їх шкода. Позбавимось почуття і вимог естетики. Підтримання функцій біологічних буде основним нашим завданням. В мові Леніна це означатиме "пролетаризація", а мовою людською це буде всього-навсього зведення всіх і всього до найнижчого позему, з якого не буде легко піднятися з багатьох причин, а першою з них буде страх, щоб життя не вернулось до своїх дійсних законів — конкуренції зростання. Все, що підніматиметься скорше і вище, і все, що не захоче "чекати" на "загальний рівень", буде негайно стяте ножицями пильної рівняльної сили. У висліді, суспільство обернеться на одноцілу, одноманітну, чорну масу. Це буде не народ, а чернь. Від низу аж до "верху", бо в дійсності не буде "верху", а буде тільки низ. А те, що опиниться "вгорі", буде тільки екстрактнизинності.
Загально можна думати, що Ленін, духовий творець цієї системи, який в основному намагається перефразовувати Маркса, пристосовуючи його лише, як він каже, до специфічних російських умов, робить усе це, бувши позбавлений свідомості, які саме наслідки його твір за собою залишить. Я думаю, Іване Григоровичу, що це не зовсім так. Я знаю Леніна. Знаю його особисто і знаю його писання. Це людина винятково гнучкого, всестороннього і навіть, я сказав би, далекозорого мислення. Я вже цитував вам його слова, і це не зовсім порожні звуки. За Марксом революція ніяк не сміє залишитися в межах якоїсь одної держави чи народу. Вона мусить обняти цілу планету. Вони її свідомо називають "міравим пажаром". Природа революції приблизно така: вона динамічна в зростанні просторовому і пасивна в зростанні часу, її понесуть і ствердять ноги, руки, фанатизм і брак аналізи, але вона не видержить ніякої конкуренції логічного і спокійного діяння творчої мислі. І коли Ленін потребує накинути революцію Росії, він використовує наш "пролетаріат", але коли Маркс буде далі жадати акції, в світовому масштабі, тоді мало буде нашого природного пролетаріату. Тоді треба буде його створити штучно. Треба буде закласти фабрику пролетаріату, і нею має бути наша нещасна батьківщина. Стояти ж на місці революція не має права!
— Ви мені даруйте за вибух мого патріотизму, але я дивлюся вперед на двадцять-тридцять років і бачу, що це саме загубить Росію. Не вірю й ніколи не повірю, щоби світ захотів так умерти, як умираємо ми. В катівнях, у льохах, у ямах, по двадцять тисяч, з кулею в потилиці. Це було б дійсно негідним тих, що мають музику Бетговена і геометрію Евкліда. Немає найменшого сумніву, що ми спровокуємо світ до грандіозної акції, у висліді якої настане розпад імперії, що творилася протягом тисячі років.
Мені тепер інколи кажуть, що я був лібералом, що водився з революціонерами, що я помагав революції. Нерозумні! Я намагався піймати сутність справи. Але хто, крім мене, це розумів? Вони старанно готовили ґрунт для революції, і от сьогодні бушує п’яний матрос і лисий дворянин.
Вам, Іване Григоровичу, напевно, кажуть: — їдіть на Дін! Захищайтесь! Мій он зять уже майже на фронті. Ви тільки погляньте, як елегантно тримає він свою шаблю. Ну, що ж! Не можу перечити.
І не слід. Він іде виконувати до кінця обов’язки жерця догорілого жертовника. Але захищатись треба було не тепер і не так. Це могли ми робити двадцять-тридцять років тому. Я пробував боротися з глупотою моєї кляси, але це було так само даремно, як ловити хмару. Я намагався втягти інтелігенцію в конструктивну роботу. Я хотів доказати, що не всі графи псярі й дегенерати. Я хотів сказати Горькому, що ваш батько мільйон разів перевищує його філософствуючих босяків. Я хотів підказати Толстому, що князь Андрей може бути потрібною людиною. І коли б іще жив Достоєвський чи Гоголь, я б і їх притягнув до своєї лісничівки, щоб показати, що у нас нема місця для епілепсії і що в Україні живуть не самі шалапути, а що ми хочемо і вміємо творити здорову, квітучу й співаючу культурну верству творчих людей.
Але ті люди — як з одного табору, так і з другого — дивились на мої наміри, як дивиться баран на нові, для нього незрозумілі, ворота. І сьогодні одні з них атакують, а інші йдуть на Дін робити жалюгідні спроби рятувати справу, що протягом ста років валилась, а на наших очах довалюється. Тепер їм Дін поможе, як мертвому кадило. Тепер єдиною надією для рятування справи є час. Треба змусити революцію саму себе зужити, а тоді почати наново. Я не йду на Дін. Тут застане мене Чека. Буду робити всі спроби пережити цей час на місці, бо більше, ніж жити, хочу бути свідком — хто кого переможе: доктрина життя чи життя доктрину? Я все-таки вірю в життя!
На цьому граф скінчив. Іван був, мов стятий громом. Він ще ніде й ні від кого не чув такої суворої логічної мислі. Він вірив у почуті слова, бо йому здавалось, що тепер йому зовсім легко дивитись на світ, — він бачить його, мов крізь шибу вікна. За час розмови більшість присутніх десь зникла, бо не хотіла їм перешкоджати. В залі гриміла оркестра, і по всіх кутках танцювали.
— Я вам схвильовано дякую, графе, — сказав Іван і міцно потиснув графові руку. — Ви для мене відкрили наш світ. Я подібні думки не раз намагався зібрати докупи, але мені це ніколи не вдавалося. Я не міг у них як слід розібратись.
— О! Іване Григоровичу! — сказав на це граф.
— Поживемо — побачимо. Ми ще повинні з вами випити. На столі стояли пляшки, закуски. Іван і граф налили і випили. І саме в цей час Іван довідався, що "зникли" Андрій і Мар’яна. Про це, жартуючи, повідомив Петро.
— Як зникли? Куди поїхали? То ще приїдуть! — захвилювався Іван. Глянув на годинник. — Фу, ти! Друга година. Даруйте, графе, я трохи занедбав обов’язки! — і Іван відійшов.
— Ти, мабуть, спав, — сказав Петро. Іван на це не відповів, був стурбований. — Ах, яка досада!
Іван вийшов надвір, розпитував знайомих. Ольга майже тремтіла і, коли про це оповідала, в її очах бриніли сльози.
— Ніколи, ніколи не дарую цього Мар’яні. І як вона могла? Іван знаходить Сопрона, обидва сідають у другі морозівські сани і їдуть кудись у темноту. Всіма напрямками з невидимих просторів сипався сніг.
На питання Івана (який, до речі, і сам усе знав): "Де ти в дідька пропадав", — заспаний Андрій відповів: — Був у петлюрівців.
— У петлюрівців? — в Івана на устах появляється іронічна складка.
— От уяви.
— Та уявляю. І що ж це були за петлюрівці?
— Дуже цікаві люди, — незалежно сказав Андрій. Іван подивився на нього недовірливо.
— Що? — підняв Андрій голос — Не віриш? Ти цього, Іване, не розумієш. А я розумію. Я йду з ними!
— Куди йдеш з ними? — холодним тоном спитав Іван.
— Я йду! На фронт! — нервово казав Андрій. Іванів тон впливав на нього депримуюче.
(Продовження на наступній сторінці)