Мар’яна сяюча і щаслива. Дійсно, час їхати. Зчиняється буря протестів. Ще раз за столом, ще чарка з отцем, паніматкою, з сотником, обійми й цілунки, і коли Андрій з Мар’яною опинились надворі, було вже сіро і все вкривав сніг, мов товста перина, їх проводять цілою юрбою. Андрій і Мар’яна всілись, загорнулись бараницею, замахали руками і з місця погнали коні у чвал.
Мокрі, п’яні, засипані снігом, в’їхали під ґанок Лоханських. По місті все ще вештаються люди, інколи вирветься уривок співу, звуки падають м’яко, мов у вату.
Андрій поміг Мар’яні висісти і рушив далі. Нема вже потреби заїжджати до школи. Гнав просто до мосту, коні метко бігли, хотілось пролетіти цей простір непомітно.
Дома всі, за винятком Корнія, спали. Андрій без мови передав Корнієві коні, на ходу скинув свою шубу, дорвався до своєї канапи в холодній вітальні, вкрився батьковим кожухом і відразу міцно заснув.
Спав догори, не зовсім роздягнутий, невигідно, часом хропів. Таким знайшли його геть пізніше; коли Андрій відкрив очі, побачив перед собою Таню.
— Андрію! Бійся Бога! Де ти пропав?
— Що?
— Коли ти приїхав? І де подівся Іван?
— Іван? — вирвалось в Андрія, і він зірвався на ноги. Дивився на всі боки, чогось біля себе шукав. — Фу! Болить голова! Чи не маєш чогось такого напитись?
Було перед обідом, перейшли до кімнати Тані, Івана й Сопрона бракувало. Вони поїхали шукати Андрія й Мар’яну і ще не вернулись.
— Оце так-так! — навинувся Петро.
"Відкіля це ти узявся?
Де так довго пропадав?
Хоч би Бога побояяааався!" — заспівав він арію з "Запорожця".
X
Все сталося через графа. Іван, як відомо, мав намір зовсім інакше провести цей вечір. Винятково до цього готувався і наперед насолоджувався в уяві танцем з Мар’яною. І от навинувся граф, а до всього оте переповнення. Розмова зі старим, якого всі поважали не тільки як знаного магната Російської імперії, але також як передову інтелігентну людину, видалась Іванові цікавою і навіть потрібною. Він хотів знати, що думають люди тієї верстви, проти якої в першу чергу направлене вістря теперішніх велетенських подій. Що думає столиця, що думають люди, які ще не так давно тримали в своїх руках стерно імперії?
Граф був також зацікавлений розмовою з Іваном. Мав з ним чимало спільного, був тієї ж самої думки, що соціальну проблему народу повинні рішати не соціологи і вже ніяк не з закордону, а практики, господарі, люди, що вміють творити реальні вартості і що виросли з рідного ґрунту. Морозів знав він ще з-перед війни, знав їх цілу історію, слідкував за їх зростом і тому саме брав їх як приклад зростання цілої нації.
Тому саме граф, незважаючи на винятковий час, на свято і на втому, розгорнув з Іваном довгу розмову.
— Все, що я передбачав — сталося, — казав він. — На мою думку, революція в Росії не була неминучим явищем, і її легко, легше, ніж деінде, можна було оминути. Ми могли заощадити собі цю трагічну операцію, з якої ледве чи вийдемо живими.
Для того, щоб розуміти причини нашої революції, треба було слідкувати уважно за думками її творців, передовсім за думками головного її оформлювача і натхненника — Леніна. По-моєму, писання Леніна, всі ті його "Искры", "Зари" і т. д. ніяк не треба було робити нелегальними, а навпаки: давати читати їх, думати над ними і негайно робити конкретні протизаходи на місцях, щоби зло не давало овочів. Так воно робилося скрізь, де люди думали реальними категоріями. І говорю я тепер не тільки за нашу, чи краще, мою суспільну верству, а за весь наш різнонаціональний народ у всіх його прошарках.
Шкода тільки, що так, як я, думаючих, серед правлячих верств нашої держави були дослівно одиниці, і ті одиниці не могли мати ніякого впливу на розвиток подій. Доля Російської імперії уперлася в непроломну твердість духової порожнечі нашої інтелігенції. Люди, що стояли на чолі, включно з государем імператором, були порожні в найістотніших центрах, звідки родиться творча мисль. За винятком нечисленних одиниць, наша, особливо політична, еліта була рішуче бездарною.
Не можу сказати, щоб більше обдарованими були "генії", що ту революцію з такою винятковою впертістю викликали. Це були пагони з того самого духового пня, і засоби їх були ті самі, тільки з протилежного боку. Я перечитував тих "геніїв" від дошки до дошки, мав у своїй бібліотеці всі їх женевські і взагалі закордонні видання, і ні одна їх фраза не викликала у мене сумніву щодо того, що ці люди хочуть рішити справу в цілому. Не творчість, не розум — демагогія, діалектика, утопія.
Ленін, коли візьмемо цю, так би мовити, провідну звізду революції, смакував демонічне і садистичне вичуття розправи над своєю жертвою. І для того, щоб всадити в серце жертви ніж, не було засобів негідних. Він думав тільки, як її вбити.
Отже, два полюси — ворожі й непримиренні. І коли б, припустімо, закони Божі були керовані цією засадою. наша планета не прожила б ані одної секунди.
Я ж натомість і дуже невеличка кількість провідної російської інтелігенції заступали думку, що тільки міцна, здорова духово, творча, формуюча і позитивно думаюча російська людина може створити справжні і тривалі передумови життя і розвитку господарського та соціального. Ще покійний Столипін частинно так думав. Був таким один із князів Строганових. Були мільйони таких, як ваш родитель, Григор Іванович. Це люди, що не впивалися химерами, а творили клітини реального, заповняли форму змістом, тримали російський корабель у рівновазі.
Але російські правлячі верстви на чолі з імператором думали зовсім інакше. Вірніше — вони не думали ніяк. Вони існували за інерцією і тішилися формулою Божого помазанництва. Доктрина царствуючого дому щодо своїх підданих не мінялася цілими століттями. Тяжко було розрізнити Миколу І від Миколи II. Гидко було дивитись на людей, що, по суті, не варті були тієї назви, що вважали себе Богом обраними вершити судьбу мільйонів і які раз на рік беззубими ротами просюсюкували якусь фразу свого соціального світогляду, що виглядала приблизно так: "нєльзя давать народу чувствовать, что он народ. Чєм он тємнєє, тем он пакорнєє". І це, пробачте мені, соціальне гівно робило цілу погоду нашої самодержавної історії.
Були у нас, Іване Григоровичу, сили скріпляючі й сили розслаблюючі, але одні творили хронічний закреп, інші — хронічну бігунку. А організм держави хворів.
І розуміється, що тепер переможуть крайності. Одна з тих крайностей. І, мабуть, та розслаблююча. Ленін жадає переорганізації Росії, але його армії веде Троцький, що є експонатом світового революціонізму. І для світової революції вони рішили безжалісно, з холодним розрахунком використати спину темного російського мужика і не менш темного російського інтелігента. І тепер та вимріяна світова революція почалася. Вже 1902 року в Штутґарті була видана брошура Леніна, де він виразно казав, що "русскому пролєтаріяту прєдстоят іспитанія єщє нєізмєрімо болєє тяжкіє, прєдстоіт борьба с чудовіщем, по сравнєнію с каторим ісключітєльний закон в констітуціонной странє кажется настоящім пігмеєм".
"Історія, — каже він далі, — поставіла тєпєрь перед намі бліжайшую задачу, которая являєтся наіболєє революціонной із всєх бліжайшіх задач пролєтаріята какой би то ні било другой страни. Осуществлєніє етой задачі, разрушеніє самава маґучєво аплота не только європейской, но также (можем ми сказать тєпєрь) і азіатской реакції сдєлало би русскій пролєтаріят авангардом мєждународнава революціоннава пролєтаріата. І ми, — каже він на закінчення думки, — вправє рассчітивать, что дабйомся етава пачотнава званія, заслуженнаво уже нашімі предшествєннікамі, революціонерам! 70-х ґадов, єслі ми сумєєм воодушевіть наше в тисячу раз болєє шірокоє і ґлубокое двіженіє, такой же беззавєтной рєшімостью і енергієй".
Ви, Іване Григоровичу, здивовані, що я затямив собі ці слова. І не тільки ці. Я їх більше таких затямив, бо мені було і є цілком ясним, що "разрушеніє самава маґучєво аплота" почалось, що відбуватиметься воно коштом нашої крові і майна, і я абсолютно переконаний, що це принесе нам нечувані своїм катастрофальним характером наслідки. І скажу, чому переконаний: Росія господарськи і соціально — порожнє місце. Кажуть — ми велетень на глиняних ногах, а я кажу — ми Ґоліяф, поражений туберкульозою. Маємо ще первобутньо думаючу людину, і Ленін, за Марксом, каже, що ми повинні цій первобутній людині відняти єдину її надію зростання — її приватну власність. Це потягне за собою першу катастрофу внутрішнього порядку. Почнеться велика, перманентна господарська криза, що потягне за собою катастрофу порядку зовнішнього; але поки те все буде, переможе все-таки Ленін.
І хочу сказати, чому все-таки переможе Ленін. Тому якраз переможе Ленін, бо він у цей час має і буде мати найбільше сировини. Він має на своєму боці найрадикальніші елементи людства, а ті, як відомо, завжди копчать у собі найбільше вибухової енергії. Царську Росію розсаджували свої люди під музику міжнародного плебейства з усіх верств і станів. Натомість Росію ленінську підтримають не тільки вроджені і нащадні пролетарі, але, супроти власних інтересів, її підтримають і мільйонери Америки, пересичені буржуа Парижу, зхимеровані масони і всі, що люблять дотеп смерті, всі садисти і циніки, а з протиріччя навіть вороги марксизму. Через Троцького, з яким Ленін свідомо поєднався, незважаючи на розбіжності, він дістане підтримку всього революційного світу, а там досить тієї олії, що завжди підситить всяке і кожне революційне горіння.
А Лєнін — це поєднання російської безмежності з азійською хитрістю і виключністю. Він вміє і потрапить використати так само слабість світу, як і слабість власного народу. І з цього одного разу вийде дуже великий блеф.
(Продовження на наступній сторінці)