— Я не думав, що і в двадцять років можуть бути дітваки, — тим саме тоном докинув Іван.
— Ти, Іване, кажу тобі ще раз, цього не розумієш! Це ніяке дітвацтво.
— Роби, як знаєш! Твоє діло. Що ж торкається мене — я тобі це рішуче забороняю. Навіть думати! Ти віриш, що щось з того буде?
— Так! — пристрасно викрикнув Андрій. — Я вірю, Іване!
— Це значить: ти хочеш з ними розбити Росію і відірвати від неї Україну?
— Не я хочу! Росії вже нема! — підносить тон Андрій.
— Звідки це знаєш? — спокійно, рівно веде своє Іван.
— Цього не треба знати. Це видно. Зрештою, це речі ірраціональні.
— Що саме тут ірраціональне?
— А те, що Україна, хочемо ми чи не хочемо, буде!
— Ти так думаєш?
— Не я… Я вже тобі сказав: так думає закономірність буття. Росія сама цього хоче. Вона і тільки вона пхала і пхає нас на розрив.
— Не люблю парадоксів. Кажу тобі востаннє: мусиш скінчити гімназію! Не дозволю, щоб ти пішов у світ недоуком! А тоді роби, що знаєш.
Це було сказано так виразно, що Андрій замовк першим. Іван вийшов і не залишив за собою ніяких сумнівів. Андрій напружено думав, важив, сперечався сам з собою. Ні. Він сам не вірить, що така купка людей розвалить Росію. Він сам не вірить, що Росія віддасть без бою рідну йому землю. І разом погляд духа і серця летить у далеке майбутнє і бачить виразно яскраву, мов сонце, мету. Так. Прийде час і все буде! Треба почати бій! Тепер з парою людей, малою групою, купкою зухвальців, з романтиками в шароварах, спочатку за Січ Запорізьку разом з Тарасом Бульбою, слідами Хмельницького, у глиб і в шир, а потім вперед!
Андрій ці речі бачить, вони для нього реальні і навіть зовсім намацальні. Хоча він добре знає, що це не буде зараз. Він живе минулим і майбутнім. Те, що діється тепер, є прірвою, яку треба засипати, треба перекинути міст, щоби з’єднати кінці історії. Де знайти матеріалу і що це має бути? Війна? Кров? Нерви? Воля? Розум? Андрій перебирає всі елементи, зупиняється при кожному, важить один по одному і каже сам собі: все має бути! Іване! Брате! Все має бути! І після цього Андрій ніби вертається з далекої мандрівки шукання до свого порога, і здається йому, що від цього місця починається перша ява величезної драми кожного буття. Хочеться зачерпнути з цього місця і понести в життя ту міць душі і духу, що ніколи і ні під яким тягарем не ломиться. А решта приложиться рукою щедрості Творця всіх початків, яка ніколи ще не оминула тих, що заслужили.
У Морозів починається велике розвантаження. Відколюється з родини брила за брилою, ніби від розсадженої скелі уламки каменю. І кожна частина кудись котиться.
Сопрона тягне простір, бо там десь те місце, що йому належить. Петро з родиною вертається до Києва. Всі щось тихо в собі переживають. Старий Григор, можливо, найтихше, бо він не каже ані єдиного слова. Він тільки іноді в розмові філософує: — У государстві первою клітиною, як не кажіть, є сім’я. — А на підтвердження цього Василько буйно заявляє, що Михайло може зістатись на хуторі, що вони можуть ходити і тут до школи, а на весну він їде з ним до Києва.
— В кожному разі, — каже Таня, — свята мусимо перебути разом.
На це Сопрон відповідає, що не можна гаяти часу, бо він сподівається гіршого, і тому вечорами ціла родина сходиться в їдальні; на столі розложена карта імперії, і Сопрон, Іван, Петро та Андрій старанно студіюють шляхи, що ведуть за Урал. Міркують також, як тепер краще дістатися до Києва. Щось там уже казали, що на лінії Київ — Фастів висаджено всі мости.
Ці останні дні перед від’їздом Сопрон проводить якось дивно. Він часто кудись зникає і не каже нікому, куди. Він лише виходить у садок, переходить город і йде в поле — отак просто, в напрямку Гісина, через горб. Там він, незважаючи на вітер і на холод, зупиняється і довго стовбичить, ніби приблудний. Довкруги все вкрите товстою верствою снігу, але це не хвилює Сопрона. Він втягає в себе повітря, що пливе над землею з боку Гісина, слухає, як у Гісині шумлять росохаті сосни, дивиться на захід, на південь, на всі чотири боки світу і бачить поверхню снігу, на якій отам, за лугом, зводяться горби, вкриті лісами, а під ними Дніпро, якого тепер не видно, а здовж луги і кущі, а вправо чорніє хутір. Господи Боже! Як тільки подумаєш і як тільки глянеш! Скільки того всього мудрого і потрібного на цій великій, святій землі. Не стає ні думок, ні слів, ні образів, і вся повнота чуття сходить на одно сильне, що виривається з самого нутра, зітхання.
Сопрон — муж плечистий і сильний, і коли вертається при смерку на подвір я, він щось насвистує, особливо коли поблизу хтось вештається. Він ще заходить сюди і туди, заглядає до клуні чи до свининця, і особливо тягнуть його ті речі, які він знає ще з дитинства.
А ввечері в їдальні він зухвало розважає: — Е! Сибіру бояться ті, що там не були. А я вам скажу: не будь Сибіру, що варта ціла Росія?
Всі з ним погоджуються, а старий Григор, як і завжди, твердить те саме — Сибір! Це добрий шматок землі. Нічого не скажеш. Але до Сибіру треба хазяїна.
Розмовляють і розмовляють, і аж вкінці Сопрон так якось, ніби сам до себе, каже: — Нічого. Я от поживу в тому Сибірі, зароблю трохи грошенят, а там заберу свою численну зграйку і махну сюди.
Таня підтримує його всією своєю щирою сестриною душею.
— І мудро зробиш.
А Андрій ні з сього ні з того починає: Нема на світі України, Немає другого Дніпра.
— Е! — махає рукою Сопрон. — Сентименти!
Його підтримує Іван: — Коли б усі наші люди трималися Дніпра, бідно ми виглядали б.
— Бідно то бідно, — каже між іншим Петро, — але кожна істота на землі має точку тяжіння. Одну тільки точку. Погляньте на птахів.
— Точка тяжіння — одно, а радіус діяння — інше, — каже на це Іван.
— Згода! — каже Петро і жартівливо затягає: Де згода в сімействі,
Де мир і тишина.
Всі цей мотив знають, тому всі, навіть старий Григор, підхоплюють його. Іван з Сопроном баси, Андрій снажиться тенором, жінки і менші хлопці беруть вищим тоном. Виходить пісня, що тягне за собою інші мотиви.
На закінчення старий каже: — Так. Все це гарно. А чи ти, Сопроне, все вже як слід обдумав з тим від’їздом?
— Тату! — каже рішуче Сопрон. — Нічого не поможе.
— Та я тільки так… Щоб усе було, як кажуть, добре. Вибачай! Ці дні особливо швидко летять. Від’їзд відкладається, дні йдуть, але ось приходить один, наказує: не можна далі відкласти. З самого досвітку всі в родині на ногах. Напередодні безліч пеклося і смажилося. Зараз усе в русі, ніби виїжджає ціла родина. Двоє запряжок коней чекають. Коні на цей раз вичищені, сани уважно вимощені, Дмитро святочно одягнений. До Ліпляви проводять Сопрона всі, за винятком старого, а Іван їде далі, аж до Піщаної та Супої. Сопрон одягається, йому все виривається з рук, нічого не може знайти. Таня йому помагає, бо треба тепло одягнутися. Нарешті треба спішитися, бо ось уже дніє, години тікають, а дорога до Золотоноші далека. І вже в останню хвилину Іван рішає сам відвезти Сопрона аж до Золотоноші. Дмитро може не їхати. Сопрон нічого на це не каже.
— Але ж, Таню! Я цього всього не двигну, — протестує Сопрон, коли бачить, що він має везти з собою.
— Двигнеш, Сопроне. Це для Настусі. А це для Володі від Андрія. А це Катерина шле Саші. А це знов для Феді. Це тут для Гриші. А тут від мене маленькій Марусі. А це від батька… Ну? Пам’ятай, що ми тут дома.
Сопрон безрадно дивиться на сестру, похитує головою, знизує плечима. Дещо спізнено сини рушили з двору. На господарці лишається Григор з Дмитром. Прощання було коротке.
— Сину! Благословляю! Тебе, Настусю, всіх діток. Як могтимеш — приїжджай! Дорога далека. — Старому стиснуло в горлі, він швидко махнув рукою. — Їдьте! Вже їдьте!
А Сопрон обняв старого і не випускає.
— Їдь уже! Їдь! — каже швидко старий, повернувся і чимдуж подибав до хати. Двоє саней рушили і залишили глибокий слід на снігу, що випав з ночі. А старий зайшов до кімнати Івана і довго дивився з вікна, аж поки сани не обернулись у дві малі точки на обрії. Потім старий пішов до себе, взяв з полиці своє засмальцоване Євангеліє і прочитав кілька перших, що впали в око, глав від Іоана. З його очей весь цей час течуть сльози, він з ними бореться, аж поки не відложив книги і не проговорив уголос: — Слабий уже я став!
Але це було тільки тут, серед цих вузьких, закоптілих стін, на яких висіло в куті три ікони з лампадкою. Тут, у цьому малому просторі, перед цими іконами, перед тапчаном з твердим солом’яником, перед старосвітським, з грушового дерева, столом, перед небарвленою лавицею, старий Григор не мав потреби соромитись. Тут він сам з собою. Це його місце. Його тут не бачать зайві очі, і ніхто не може після сказати, що старий якось не так ступив чи сказав не те слово. Тут він той самий Григор, якого знали колись, коли то він носив ще крисатого бриля з соломи і широкі, матнисті штани з білого доморобного полотна. Він тут зовсім той самий, тільки волосся стало довшим і побіліло, тільки зір його вже не такий ясний та бистрий. Але душа така ж ясна і проста, як тоді, сорок років перед цим.
Всі знають, що старий Мороз — "чоловік твердий, що має характер", і таким він і був. Мінявся, як переступав поріг своєї комірки. Ще в кухні, навіть перед старою Омелянчихою, старий не відважувався на таке геройство, як бути "м’яким". Але ця кімната одразу на нього впливала. Книги, стіни, предмети. А головне — самота, що помагає йому бути твердим і міцним. Не любить, щоб інші зазирали до таємних місць його душі.
(Продовження на наступній сторінці)