— Влєво! — кричить ззаду голос, і Андрій відразу повертає. Глибока, завалена снігом дорога, що біжить десь туди, на вогники.
— Стой! — чують знов по короткому часі. — Хто іде?
— Свої!
— Гасло?
— Підкова.
— Перевесло, — чути відповідь. — Кого везете?
— Нєізвєсно. Кажуть — свої. Відправ до сотника.
Фігури ззаду змінились, поїхали далі. Назустріч більшились вогники, силились крики, вилізли з темноти перші купи хат, вкриті білими, пухкими шапками. Вулиця м’яка, широка і людна.
— Направо! — командує голос, і коні звертають направо.
— Мар’яно! То це ж садиба отця Леоніда! — гукає Андрій, і з темноти відразу виступили обриси церкви. Заїхали до двору, збоку будинок, вікна ясно горять, в одному палає ялинка, і звідти чути спів.
Андрій одразу стрибає, замотує віжки за скорса саней і широким розмашним кроком у довгій шубі крокує до входу будинку. Мар’яна лишається сидіти. За Андрієм ледве встигає озброєна фігура. В кухні дихнуло на Андрія теплом і згаром самогону. На широких столах — величезний гармидер. Пляшки, миски, і все те почате, і все те чекає. Довколо молоді, веселі і розспівані люди.
Андрій угнався в цю гущу, почував себе як дома, першу-ліпшу людину спитав про отця Леоніда, зробив кілька рішучих, широких кроків і вступив до заваленого одягами та зброєю передпокою. По короткому часі з дверей вийшов духовник — високий, тонкий, молодий, з рудуватою борідкою, в сірому підряснику, а за ним — молодий добродій у френчі.
— Кого маю шану вітати? — заговорив панотець.
— Мороз! — коротко сказав Андрій. — Андрій Мороз!
— А! Син Григора! Дуже, дуже радий! Яким таким чудом! Прошу далі, роздягайтеся! — зрадів панотець, і очі його сміялися.
— Та от ми заарештовані, — сказав півжартом Андрій.
— Як? І ким? — затурбувався панотець і повернувся до військового. В цей саме час з кухні вийшов вояк.
— Пане сотнику! Голошу слухняно, що наша застава затримала сани, що їхали з Канева по вказаному тракту! — звернувся він відразу до добродія у військовому френчі.
— Вільно! — сказав добродій до вояка і звернувся до Андрія: — Ви тутешній?
— Розуміється! Це свій чоловік, — негайно відповів отець Леонід.
— Ви вільні! — кинув сотник. — Справа вияснена, — сказав він воякові. Той віддав пошану, повернувся і вийшов.
— А тепер знайомтесь, — каже отець. Леонід до добродія у френчі і Андрія.
— Сотник Перезвін! — сказав швидко сотник. Андрій ще раз назвав себе.
— Української армії? — запитав Андрій.
— Української Народної Республіки, — зазначив сотник.
— Отже, я мав честь уперше бути заарештованим людьми армії Української Народної Республіки, — сміється Андрій.
— Ми обсадили шлях Канів — Степанівці, бо маємо відомості, що нам загрожують добровільці. Їх там у вас досить?
— Більше, ніж досить, але вони вам не можуть загрожувати. Вони п’яні.
Всі сміються. У вітальні швидко збираються… Паніматка, її дочка, молоді і старші гості. Видобули з саней півмокру і півтеплу Мар’яну, ввели її під руки, мов архиєрея, і коли вона розгорнула хутро, здивовання було велике. Вона була у зім’ятій. але пишній баловій сукні. Захоплення переходить в овації. Андрія й Мар’яну негайно впихають в їдальню, і даремні всі його скиглі на пізній час, на коні, на погоду. Вони опинились у самому центрі бою, і на них загрозливо дивились гирла пляшкових батерій, наповнених барвистими і зовсім чистими рідинами. А для більшого враження негайно появились миси, повні найрізноманітніших дарів приходства.
— Пане сотнику! То й ви з нами! Раз ви нас сюди закликали — покутуйте!
— От тобі проїхались, — казала Мар’яна. — Паніматко! Дай, Боже!
— На здоров’я! На здоров’я!
— Впораємось, — каже сотник.
— За здоров’я ваших орловців!
— Яких-таких орловців, дозвольте спитати?
— З Арла! У них орловська мова.
— Нічого. Історія все перемеле!
— Правильно. Значить, за історію!
Сотник має, видно, і так досить, але чує виразний виклик, а капітулювати негаразд. Випили ще і ще. Розмова швидко розгортається. Мар’яна оповідає, як то по них строчили з кулемета, і при тому регоче.
— Це вперше в моєму житті, — казала Мар’яна, — а серце моє застукало, а душа — в п’ятки, а сани догори ногами!
— Інакше ви не були б у нас! — казала паніматка.
Всі добрі, щирі, свої, підсідають і підливають, і все "дай, Боже", — випивають самі і просять випити всіх.
Андрієві здавалося, що за цей час він через темноту і сніг пролетів великий простір і попав на іншу планету. До сотника він так і сказав: — Скажіть мені, звідки власне ви тут взялися?
Сотник, мабуть, не зовсім його зрозумів і дивився великими і нерухомими очима.
— З душі, — раптом вирвалось у нього напівжартом.
— А де ви набрали тих людей?
— Ех, ви! Нетямущий. Що я вам — довідкове бюро? Андрій робився п’яним, і голоси проходили до нього, ніби крізь туман. Слова виривались окремо і, здається, без змісту. Сотник був також п’яний.
— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?
— Я вас не розумію.
— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?
— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.
Гей, долиною, гей! Широкою
Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!
Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!
Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?
— Розумію!
— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.
Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.
— Чого так дивишся? — каже сотник.
— Дивлюсь!
— Дивуєшся?
Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.
— Так ще по одній, сотнику? Сотник мовчки взяв чарку.
— Ну, що ж. Скоро знову фронт, а поки можна — можна! Дай, Боже! — сказав сотник. Обидва випили.
— Не раджу, козаче, багато дивуватись, — казав далі сотник. — Нема з чого.
— Ооо! — вирвалось в Андрія.
— Вояк має право на власне життя? Скажеш — ні?
— Це ясно. Неясно тільки, чому воно не так.
— А я тобі от скажу. Я скажу. Я вже такі справи перевірив. Людина є найбільша суча дочка з усіх тварів на землі. Це забріхана по вуха каналія, що без всякого сумління, як найбільша курва, зловживає тим, що вона має язик, розум і силу. Ми, — вдарив по столі сотник так, що всі на нього поглянули, — маємо право… Ми роджені тут! Скажете — ні? Ми народжені на цій ось землі. І от ми не маємо тут права казати, що ми хочемо. Понятно? До нас приходить отака каналія — звідти-оо і командує. Сволота! — повільно, з заціпленими зубами витиснув сотник це слово. І відразу добавив: — Нам кажуть: імперія! А як так, то дозвольте: за що ж ви нас не визнаєте за людей? Спитайте там отого, що стоїть на варті. Він вам скаже, за що він там стоїть! Він уже не висловить те по-людськи. Його скалічили, як каплуна, але його душа, кажу тобі, ясна, як сльоза. І він знає, за що. Недавно, — каже далі сотник, а голос його набирає соковитості, — підходить до мене старенький єзуїт у вигляді священика і солодким голоском питає: скажіте, пажалуста. От ви за Україну… А чи существуєт на українском язикє Геометрія? А я отак подивився на нього і кажу: — Нєт! Нє существуєт! — Так зачєм же кров пролівать? — питає той. А я йому кажу: — От якраз за те, батюшка! Він вилупив очі. — Нє панімаєтє, батюшка? А нада, щоб ви панімалі! Мій батюшка скрутився, як вуж. Зрозумів! Я йому розмазав, як на лопаті. Я йому розжував і в рот вложив. — Та воно панятно, каже потім. — На малороссійськом язикє можна було хіба з кухаркою лаяться. — Ото-то, кажу!
У другій кімнаті тим часом бринькали гітари і шумів танець. Сотник раптом устав, ударив по плечі Андрія:
— Йдемо! Затанцюємо!
Андрій звівся на ноги, був вищий за сотника, чув, що поміст під ним колишеться, обняв сотника за плечі, і вони перейшли туди, де грали. Сотник заговорив по-російськи: — Панове! Ми от з цим молодим чоловіком задумали протанцювати. Вдарте нам якогось нашого!
Дві гітари забренькали гопака. Андрій і сотник, спочатку разом, а потім окремо, пішли в присяди. Не можна довго втримати таке темпо, але до танку відразу включилась Мар’яна. Збилось коло. Андрій швидко відпав. Він тяжко сапав, і з чола його лився піт. За ним відпав сотник. Мар’яна танцювала далі, до неї долучився незнайомий молодий чоловік, що також з місця пішов у присяди. Мар’яна відпала. З кола вирвалася ще одна панна. Молодий чоловік відпав, і його місце заступив інший. І так ішло, крутилося, бриніли гітари, і дійшло до отця Леоніда, що викликав своїми присядками бурю оплесків. До нього долучився ще раз Андрій та сотник, і ці вже примусили гітари замовкнути.
— Отак танцює Україна! — прохрипів залитий потом сотник. Всі шуміли, як море. Андрій обтирає рукавом чоло, підходить до Мар’яни.
— Ідемо! Вже світає. Нас там уб’ють!
(Продовження на наступній сторінці)