За той час Таня дбає, щоб була готова їдальня. Всі знають, що "батько від вчорашнього ранку постять", що "у них не було в роті й рісочки", бо голодну кутю вони святкують, "як Бог приказав". І тому, як тільки старий приходить з двору, в їдальні все на своєму місці. Він з усіма цілується, відкидає поли сурдута і сідає на місце. Всі мовчки також сідають і починають, як годиться справжнім християнам, з молитви. Далі на черзі чарка горілки.
— Дай нам, Боже, діти, щоб і за рік діждати! — підносить старий свою чарку, але не п’є, а тільки пригублює. Не гаразд натщесерце брати таке до уст.
А решта, за винятком Василька та Михайла, випиває, як слід, до дна. А потому краяна, холодна ковбаса з зернами гірчиці, шинка з хроном, свіжа кишка, начинена крупою з кров’ю, і голубці з пшоном та шкварками. Молоді, кислі огірки та мариновані опеньки творять до всього додаток.
Чарка тягне чарку. Петро, наприклад, ніколи не зупиняється на першій. Він уже звик так робити, друга і навіть третя — це якраз його міра, а після того вже щоки його пускають свіжу, міцну барву, а очі горять лукаво й весело. Іван повторює все за Петром, бо вважає, що це звичка, гідна порядного мужа. Тільки Андрій та решта родини зупиняєються на першій, бо на стіл приходить справжній червоний борщ, а борщ відкриває справжній обід.
Від борщу починають розв’язуватись і крутитись язики. Василько пищить, як то вони "йшли рядами" на чолі з Афогеном Васильовичем, як то їм було весело, а котрийсь там з хлопців виробляв всілякі "псікуси", за що Афоген Васильович післав його додому. Михайло бовтає під столом ногами, Катерина Львівна робить йому даремні зауваги, а на другому кінці столу старий допиває нарешті свою чарку, що відразу "вступає йому до голови", і при тому згадує: — Не пам’ятаю, якого це було року… Здається, 1899 чи 1900 до нас на Водохрещі завітав з Києва… — Мова про якусь важливу особу з орденами й титулами — просто нечувана річ, — "грап" чи щось отаке. — Але як він від нас, — закінчує старий, — виїхав, цього вже ні я, ні, мабуть, він не можемо сказати. — І цим старий хоче ствердити, що всі ці добрі речі на столі для нього ніяка новинка і що поводились вони так само тоді, як і тепер, — подібно до того, як тік і тече Дніпро до Чорного моря, а земля літає довкруги сонця і не може порушити визначеної дороги.
Настрій у всіх чарівний, солодкий і густий, мов патока. Всі ситі. До цього долучається небо, ніби і воно співдіє з землею в цей освячений дніпровою водою час. В усі південні вікна ллється сяйво сонця. і від того робиться ясніше не лише в кімнатах, а і в кожному закутку, де було темно.
Чекали на гостей з наміром зробити прогулянку. Це вже справа Андрійова, і він планує. На обід нікого не сподівалися, але за пару годин по обіді у двір в’їхали морозівські санки і з ніх вистрибнули панни Мар’яна з Ольгою. Назустріч їм через кухню вибігли на двір Іван і Таня, а Андрій зустрів гостей уже в кухні.
Починається буря привітань і цілунків. Мар’яна й Ольга в найкращому настрої. Григор спитав, як батьки.
— Вони вже засвятковані до краю. Батько ледве живе, охрип від політики, сьогодні якась без кінця і краю дискусія з генералом Малиновським.
Зустрівшись з Андрієм, Ольга кинула: — Гнівіюсь! Андрій на це відповів: — Ах!
— Ніяке "ах", а гніваюсь.
— Надіюсь, не безнадійно.
— Сподіваюсь.
— Від нас чи вищої сили?
— Від тебе.
— Постараюсь з усіх моїх сил прихилити вашу поблажливість.
— Це ще побачимо. Я тепер насторожена. З Мар’яною не говорила цілий тиждень.
— Себто? Відколи?
— Від того дня. Ти знаєш.
— Ніяк не можу збагнути, від якого це дня?
— Хай буде — від тієї ночі.
— То це не тиждень, а всього п’ять днів.
— Такого жартами не замажеш. У-у, яка я була злюча. Вертаюсь, дивлюся, шукаю, питаю. Ніхто й нічого… Все мовчить. Мені той вечір весь був чорний. Противні офіцери, обтоптані ноги, убрання стало ганчір’ям, додому йшла пішки, поночі і сама. Дома ревла, як пароплав.
Він взяв її легесенько за лікоть.
— Вибач. Так воно, Ольго, сталося. І зовсім, зовсім випадково.
— А Мар’яна просмикнулась раненько до кімнати, як злодій. Я готова була її бити.
— Ти?
— А щоб ти думав.
— Ніколи не повірю.
— О! Ти мене ще не знаєш. Я люта і бистра. Ти знаєш, що я вже була… Я вчора… ворожила. І мені випало, як я задумала. І тому я приїхала. А це правда, що там на вас стріляли?
— Так нам здавалось.
— І були то дійсно петлюрівці?
— Певно.
— Ти мусиш мені все розказати. Але все! Мар’яні я не вірю. Вона мовчить. А я їй сказала: знаєш, кажу, Мар’яно, як ти собі хочеш, а я всі твої думки бачу наскрізь. В отця Леоніда є дочка. Це моя товаришка по народній школі. А що це був за такий пан сотник?
— Це був мій предок. Пан курінний отаман. Ти знаєш, що це значить — випити з людиною, що вийшла просто зі сторінок історії? І знаєш, що він мені сказав? Що він походить з Москви. Я, каже, народився в Москві, але батько мій походить десь звідсіль — і він показав не окреслено. І чорт знає, що, власне, зо мною сталося, каже він. Як тільки, каже, попав на Україну — кінець.
— Мар’яна каже, що й ти хочеш іти в петлюрівці.
— Цими днями я йду, але знаєш куди?
— О!
— До школи.
— До школи?
— Мушу все-таки скінчити гімназію.
— А я б на твоєму місці пішла б у петлюрівці.
— Не вийде. І так три роки втратив.
— Вух, який з тебе завзятущий Мороз вийшов.
Ольга помітно зм’якла. Вона все ще насторожена, одначе її добра, пряма вдача при зустрічі з увагою Андрія одразу виявляє себе. Всі зібралися в кабінеті Івана. Звідти виривався сміх Петра, поклики Мар’яни, потім спів усіх. Андрій і Ольга прилучились до гурту, але Андрій відразу вийшов, бо має багато полагодити. Готують двоє саней для проїздки до скелі "Шепоти" над Дніпром.
— Панове, — казав Андрій. — Все готове! Але я сьогодні, щоб загладити свою вину і щоб на мене не було нарікань з боку моїх шановних братів і всіх прочих сестер, їду сам, наперед.
— І я з тобою! — вирвалась Ольга.
Піднявся шум. Всі протестують. Як так і чому так? Але Андрій біжить із хати, за ним біжить Ольга, за ними решта. Андрій сідає в свої санки, бере Ольгу і з місця у чвал. Решта публіки лишається, всі змушені сідати в другі сани. Це їх затримало. Сідали, як хто міг, було тісно, всі нарікають.
— Це від Андрія, скажу вам, висловлюючись дипломатично, порядне свинство, — казав Петро. — Він хоче бути оригінальним, — докинув спокійно Іван. Мар’яна і Катерина Львівна обмежились мовчанкою. Всілись, рушили, Іван поганяє. Поїхали по слідах перших саней — просто через луги до Дніпра.
Починає поволі темніти. Андрій з Ольгою різали цілину снігу, оминали льодові поля, перетинали струмки і стежки. Зупинилися аж над Дніпром, серед кущів верболозу, вільшини і посохлого очерету. Над ними розложисто розгортали віти старі осокори, перед ними замерзлий і вкритий снігом рукав Дніпра, що відділяє великий Канівський острів зі знаною скелею.
Ольга захоплена.
— Андрію! Чудово! — вона глянула на нього, що спокійно і рівно сидів, тримав віжки і дивився перед собою. — Андрію… Я…
Андрій поміг їй. Він обережно обняв її, глянув їй у вічі, хвилина великої тиші. Вона обняла його, і їх уста з’єднали те, що так гостро їх хвилювало.
— Це тобі за все! За те, що ти такий! Що ти мене зрадив! Що ти мене мучиш! — шептала Ольга. З неї виривались ті шепоти, ніби іскри вогню, що десь там у ній горів.
— Люблю тебе, Олю! — вирвалось так само в Андрія, і ці їх такі звичайні слова відкривали їм брами величного світу пізнання.
Коні стояли спокійно, вгорі шуміли віти осокорів, з другого боку Дніпра доносився стишений шум лісу, що в цьому місці доходив до самої ріки. Старі вікові дуби і поодинокі сосни стояли між гранітними виступами, виповненими мастким чорноземом, який, здається, десь там, на горі, має свій початок і, перелившись через край гранітного берега, стікає окремими струмками до Дніпра.
— Тихо! Слухай! Обоє слухають.
— Чуєш? — питає Андрій.
— Що там, Андрію? — питає Ольга.
— Не чуєш? Вслухайся краще!
— Ой! — вирвалось в Ольги. — Чую! Лю-лю-лю-лю!..
— Це, Ольго, скеля шепоту, її особливо добре чути влітку.
— Ми конче мусимо з тобою прийти сюди влітку, — каже захоплено Ольга.
— Влітку сюди можна дістатися тільки човном. Під нами отут багно, а тут ось острівець, на якому ростуть осокори.
Здалека чути, як їдуть другі сани.
— А! От вони! — гукає Петро. Всі вийшли на сніг, і стало гамірно.
— Ооо! Тут зовсім добре! — гукала Мар’яна. — Як ця місцевість зветься?
З другого боку їй відповів Андрій: — Шепіт.
— А! Це є той славний Шепіт? А мене дивувало, чого Андрій потягнув нас у ці хащавини.
Петро пропонує розложити багаття, і всі погодилися. Назбирали сухого хабаззя, протоптали місце в снігу, вогонь запалав. Було вже майже темно, і сяйво від багаття освічувало всім обличчя, творило особливий настрій. Чулось у цьому щось старе, і Андрій декламував початок "Слова о полку", а як скінчив, усі йому плескали.
— Ще щось, Андрію! Під настрій! — просила Мар’яна. До неї долучились інші.
— Тихо! — урочисто і повільно сказав Андрій. — Слухайте, слухайте!
Розливаються лунко шепоти,
Підіймаються звої туманів,
Виступають лавами мамути
І чекають своїх отаманів.
Сови свищуть музику ярую,
Бронтозаври громочуть хвостами
— І проходить ходою млявою
Похід велетів поміж кущами.
А по чорному небі летіли
Огнекрилі зграї драконів,
На поляні в тумані чапіли
(Продовження на наступній сторінці)