Андрій бере пару коней, стрясає бараницю, поправляє кінську збрую. Мар’яна сідає, Андрій старанно загортає її ноги, сідає сам і їдуть.
— Куди? — питає Андрій.
— До лісу, — підказує Мар’яна.
Андрій мовчки міркує по-своєму. У лісі тепер зовсім темно. Їдуть. Спочатку поволі й обережно. Місцями сани роблять затоки. Виплутуються догори хвилястими, вузькими вуличками. У вікнах скрізь огні, горять ялинки, чути співи. Вузькими хідниками проходять натовпи веселих людей. Відчувається сила й розмах свята.
Ідуть поволі під гору. Глибока, засипана снігом дорога, справа й зліва городи, паркани, великі, старі дерева. Далі на узгір’ї поля, одна дорога вправо, одна вліво. Беруть управо. Сніг ліпить в обличчя, і відчувається опір вітру. Довкруги ватово м’яко. Чисте, майже тепле повітря, зосереджено пружна тиша — небо й земля, а між ними своєрідне анданте великої симфонії вічності.
Густа і чорна порожнеча оповиває ледве помітні обриси саней і коней, що все кудись у глибину тікають і не можна їх догнати. Андрій має дивний, чадний настрій. В голові біжать уривки недобрих, часом тривожних, часом зухвалих думок. Спереду тьма, ззаду чад і непевність, до всього Ольга з її дивним настроєм — і це разом впливає на настрій Андрія. А до всього та тривога. І що це має бути? На душу налягає тяжкий невидимий тягар.
— Мар’яно Миколаївно? Чи їдемо далі? — питає Андрій, і голос його у цій сніговійній тиші звучить, як крик.
— Далі, Андрію! — каже весело Мар’яна. — Я щойно входжу в смак.
— Вичуваєте, який тут інший світ?
— І як тут краще!
— На самому дні ночі, у царстві Кощея.
— У вас тривожний настрій?
— Так, Мар’яно. Але це пройде. Зол глагол на ви лжучі…
— Що це значить?
— Нічого, тільки моя зухвалість. Мені здається, Мар’яно, що я маю право нарікати.
— На кого?
— На все довкруги. І навіть на Бога.
— О!
— Нас ліплено з не зовсім доброї глини.
— Коли ми це знаємо, то вже це є багато.
Андрій на хвилинку замовк. Мар’яна чекала. Коні тікали у тьму. Падали клапті снігу.
— Коли я була малою, — почала Мар’яна, — мені не раз хотілося якраз так, як тепер, кудись і з кимсь тікати.
— У казку?
— Можливо.
— І люди завжди це роблять. Революція наша — це втеча в казку. І ви, напевно, вже тоді, малою, помітили: щодалі ви зайшли в казку, то більше було розчарування.
Перекидалися думками, і від цього робилось добре. Андрій має намір доїхати до лісу і вернутися. Мар’яна міркувала, що їдуть вони до лісничівки. І раптом Андрій затримав коні й замовк.
— Що сталось, Андрію? — спитала Мар’яна і ближче до нього притиснулась.
— Нічого не чуєте?
— Тільки ваш голос.
— Вслухайтесь у простір. Хвилина глибокої тиші.
— Здається, стріляють, — вирвалось у Мар’яни. — Що це може бути?
— Дев’ятнадцятий рік, Мар’яно. Люди бавляться, як можуть і як уміють.
— Кажуть, що на хуторах завелись бандити, — тривожним тоном казала Мар’яна. — А куди ми їдемо?
— Просто на ліс.
— О!
— Там, Мар’яно, на семи дубах сидить Соловей Розбійник.
— А що це за вогні зліва?
— Це Костянець.
— Андрію, не жартуйте. А що це знов?
— Це вже строчать з кулемета.
І, дійсно, в цей час з долини почулось кілька коротких серій.
Андрій мовчки, повільно почав повертати коні. Мар’яна затихла. І раптом сани почали нахилятись, Андрій натиснув управо, але коні кудись загрузли, і почувся викрик Мар’яни: — Ой!
Андрій опинився в глибокому снігу.
— Мар’яно! — викрикнув він і швидко зірвався на ноги.
— Я тут, — почув він голос з темноти.
Андрій ступив на голос, наткнувся на сани, що лежали догори полозками; внизу в снігу щось чорно борхалось.
— Нічого не сталось?
Андрій кинувся помагати Мар’яні, його ноги грузли в снігу, скрізь однаково біло, не можна розібрати, де вони знаходяться. А знизу знов почулось кілька кулеметних серій.
— Вам нічого не сталось? — допитується Андрій.
— Нічого, нічого! Але скорше їдьмо звідсіль, — казала Мар’яна.
Андрій кинувся до коней, що, поплутані, спокійно стояли на косогорі якогось провалля. Андрій почав швидко відчіплювати посторонки і, сховзаючись по косогорі, вивів коней на рівне.
— Мар’яно? Можна вас попросити сюди? — казав Андрій, тримаючи коні. Мар’яна видряпалася з провалля.
— А де ж, Андрію, сани?
— А от ви подержте, будь ласка, оці наші баскі коні, а я швидко пошукаю.
— А вони не кусаються?
— Нічого не бійтесь. Це діти. І Андрій розплився в темноті.
Сани лежали догори полозками. Андрій їх швидко зводить, обслідує місце, обмацує сніг, чи нічого не згубили, пробує самотужки витягти сани на дорогу, але це неможливо.
— Нічого! — кричить Андрій. — Іван Царевич віз царівну і зазнав катастрофи.
Бере від Мар’яни коні, чіпляє посторонки до кінця дишля і — вйо! Коні потягнули, і сани були на рівному.
— Готово! — сказав Андрій. — Ви ще живі, Мар’яно?
— Жива, жива! Але скорше тікаймо, бо стріляють.
Андрій приводить усе до порядку, на хвилинку кидає Мар’яну з кіньми і біжить шукати дорогу. Вернувся, всівся, взяв батога, і рушили знов.
Весь час падає сніг. Коли Андрій і Мар’яна були зайняті, сніг на них розтавав, і їх одяги стали мокрими. Подушка сидіння й бараниця набралися снігу, їхали поволі, бо Андрій уже стратив певність. Дідько його знає, що тут за дорога. Мар’яна розважала:
— Нічого. Зараз будемо дома. Поїдемо просто до нас, вип’ємо доброго, гарячого чаю, а тоді — на бал.
Це ще добре, що коні нічим не переймаються. Добрі, тяжкуваті, морозівські коні їдуть, дорога, здається, йде вниз — і раптом з темноти почулось різке: — Стой! Хто там.
Голос сирий і хрипкий, ніби з кадуба. Темнота густа, і далі вергає снігом.
— Що за дідько. — виривається в Андрія.
Мар’яна заніміла, серце її швидко б’ється. Андрій зводиться на ноги, хвилинку напружено вдивляється в темноту, нічого не бачить і не чує.
— Свої! — крикнув він протяжно.
— Стой! Бо стріляю! — чути знову голос.
— Андрію, Андрію! Сядь! Вони можуть стріляти! — каже швидко Мар’яна, а уста її сохнуть від хвилювання.
— Стою! — крикнув Андрій.
— Под’єзжай! — чує з темноти, і Андрій поволі рушив далі. З темноти виринуло дві невиразні фігури зі зброєю. Вони вайлувато, провалюючись у сніг, бігли до саней.
— Хто такий. — ще раз крикнула одна з фігур.
— Свої, свої! — з Канева, — по можливості спокійно говорив Андрій.
— Куда єдєш? — питає сирий голос.
— До Канева, — відповідає Андрій.
— Что врьош? Развє ето направлєніє на Канєв? — хрипить голос.
— А куди?
— Ліповєц, — кидає одна з фігур.
— Значить, ми збились. Ми їхали на Канів, — каже далі Андрій.
— Ладна! Разбєрьом. Тєпєрь паєдєш с намі! — каже голос, і обидві фігури, не питаючись, вскакують ззаду до саней. — Паняй! Прямо!
Андрій пробує перечити, заявляє, що він тутешній, що йому треба швидше додому, бо вже пізно.
— Там увідім! Ґані! — чує він одну і ту саму відповідь. Андрій жене коні, ідуть швидше, сани гойдаються на вибоях, всі мовчать. Андрієві дуже хочеться довідатись, що це за люди і куди вони його провадять. Він пробує говорити, шукає потрібні слова, питає щось Мар’яну, чи ще жива, чи гарний Новий рік. Фігури ззаду зовсім мовчазні. Вони не реагують на ніякі звуки.
— Чи не варто б нам заспівати? — жартом питає Андрій взагалі.
— Пой! — чує Андрій голос ззаду. Гей, хто в лісі озовися!
Хто за лісом, обізвися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку — не журися! — затягнув Андрій зухвало, з усієї сили. В його голосі звучали ноти визиву цій темноті. Хотів її закричати і сказати, що для нього все це смішне.
Ге… долиною, гей, широкою
Козаки йдуть! Пісня багато сказала. Передовсім Мар’яна зненацька вичула, як її змаліла душа знов швидко шириться, їй хочеться підтримати Андрія, але вона не знає цієї пісні. Зате ті, що сиділи ззаду, несподівано підтримали його, і вийшов майже хор.
Сирі і тверді звуки злились у щось одно, і це всіх з’єднало.
— Браво! — викрикнув Андрій. — То ви прекрасно співаєте!
— А що б ти думав, — озвався той самий голос, але вже трохи не той.
— А звідки походите, якщо дозволено спитати? — чіпляється за їх мову Андрій.
— Та сцюдова! — бовкнув голос.
— З якої, питаю, губернії? — провадить своє Андрій.
— Зо всяких губерней, братику! З Украйни!
— Ах, тааак! Украйна! То ви такі! А от по вашій мові такого не зовсім чути.
— А яка така разніца, питаю? — бурчить той самий голос.
— Різниця є, — каже поважно Андрій, — якщо ви направду з України.
— Не вєріш? Ех, ти чуділо! Ми, брат, як хоч, за Украйну кров ллємо! — озвався другий голос.
— То, може, ви з Петлюрою.
— От нам цікаво буде бачити, з ким то ти.
— А що ж це ви не говорите хрещеною та козацькою, як має бути? — жартує далі Андрій, але раптом чує на це не зовсім лагідне вуркотіння, ніби воно виходить з пащеки ведмедя, що дістав у ногу скабку.
— А от, як хочеш, дядюшка, то ми й тебе обернемо в хрещену мову, — чує з-за спини Андрій. Вичув з тону, що суперечка зайва. Вдарив по конях, а думка рветься в даль і шир, у невловиме. Що за простір виринає, і що за темні діри, і куди те все женеться?
Зліва заблищали вогні, почулися співи і крики. І темнота, і вогники, мов цвяхи, і співи, чи краще, крики творять свою, цілком окрему мову часу, що вривається в усі щілини душі і там лишається шматками пекучого полум’я.
(Продовження на наступній сторінці)