По сніданку всі гості роз’їхались. Глибока, раптова тиша запанувала в домі Лоханських. Ольга гнівається і замкнулась у дівочій. Батьки пішли відпочивати. Все, що було на столі, так і зісталось стояти, а над усім хитались розводи пахучого тютюнового диму.
IX
У місті своєрідний приглушений настрій — якась затихлість, як перед великою бурею. На вулицях мало людей. Інколи промчить згори вниз, до мосту, чітким трапом пара коней, запряжених у санки. Від першої до четвертої у залі вищої початкової школи — ялинка для дітей. По Київській заходили малята з оберемками подарунків. Після того відразу почали чепурити залю для вечора. Появилась армія учнів старших кляс, і все взялося за роботу. Всім хотілося, щоб цей вечір вийшов, як говориться, на славу, щоб усі знали, як потрапить блищати Канівська школа. Знайшлися свої декоратори, архітекти, художники. Нанесено гори оздоб. Афоген Васильович запросив Петра Мороза, щоб той зайшов оглянути декорування.
На стінах появились рушники з півниками, паперові волошки, галузки, барвисті прапорчики. Петро поблажливо посміхається, а шкільні художники, з затаєним віддихом, не живі і не мертві, чекають вироку.
— Добре, — сказав Петро і обвів поглядом чергу портретів на чолі з Пушкіном. Погляд його зупинився на центральному місці. Там у препишних рушниках висів нахилено портрет похмурого мужа у смушевій шапці. Під ним великими, вражаюче химерними завоями барока, виписано: "В своїй хаті — своя правда і сила, і воля".
— Що сіє значить? — питає Петро учнів. — Це ви самі?
— Ні. Афоген Васильович сказав, — дістав негайну відповідь.
— Ну? — питає Афоген Васильович Петра, коли той оглянув декорування.
— По-моєму, правильно, — сказав Петро, і очі його лукаво посміхалися. Афоген Васильович має насуплені брови.
Зала невелика. Розіслано двісті запрошень. Класи й коридори обернулись у фойє та буфети. Лавиці вигнані на подвір’я, і їх вкриває сніжок, що саме почав падати.
Але ялинковий комітет не передбачав, що до цього часу населення міста раптово збільшиться і що нові мешканці також люблять на Новий рік бавитись. Уже перед восьмою всі місця, без уваги на запрошення, старанно виповнені. Дві оркестри не мають де повернутися. Про танці нема чого й думати. Світла яскраво розсвічені, але загальне враження — ніби на великій станції перед відходом поїзда.
Буфети вщерть заплавлені, сяють золотом погони, багато з їх власників уже веселі. Грона красунь усіх столиць заповнили всі місця, і канівські дами опинились у зовсім невигідних позиціях. Вони скупчувались по кутах, і вирази їх рожевих личок та відблиск їх світлих очей не обіцяли нічого привабливого.
Але бал все-таки почався. В повітрі розмашно загойдалися традиційні "Дунайські хвилі". Столичні туалети, погони, фраки й смокінги хильнули в залу. Створилося кілька кругів, що ворушилися вправо, вліво і на місці, а над всією тією рухливою масою загойдались барвисті балончики, завюрчали в різних напрямках смужки серпантину.
Морози прибули на годину пізніше. Заїжджали до Лоханських. Дівчата довго, уважно чепурилися. Всі чекали цього вечора чогось надзвичайного. Іван появився знов у фраку, Мар’яна — в препишній туалеті; Ольга сердилась на Андрія, одначе і вона цілі три години вбила на своє прибирання, і коли появилась перед людьми, Андрій мало не дістав заверту голови. Талія, бюст, ціла фігура, волосся над бровами стрішкою, очі вибушно жадібні, великі, циганські сережки.
Тільки Андрій досить звичайний, у своєму звичайному святочному одязі і, в порівнянні з іншими, зовсім буденний. До всього був байдужий і мовчазний. Ольга зустріла його блискавками, але це не порушило його олімпійського, дещо штучного маєстату.
Коли двома підводами під’їхали Морози, весь будинок горів огнями, з усіх вікон разом зі світлом виривалися звуки оркестри, спів циганських романсів, мигали голови і фігури. У вузькому коридорі тяжко протиснутись. Багато незнайомих, розсміяних облич обох статей. Всі курять, і їх поводження нічим не гамується. Молоді офіцери безцеремонно зазирають до очей панночок; один з таких зазирнув до очей Ольги, на що дістав негайно відповідь: — Нахаба!
— Нє тронь, Сєрьожа! Ето здєшняя! — почула вона репліку, але не оглянулась. Все це відразу вплинуло на настрій новоприбулих.
Шукали когось зі своїх і якогось місця. їм прийшов на допомогу Афоген Васильович, що запросив усіх до свого директорського кабінету, що вже встиг обернутися у невеликий, приємний салончик з м’якими меблями, столами і навіть буфетом. Тут уже царювала частина родини Морозів, а між ними також граф Демідов зі своєю родиною.
Присутність графа викликала у новоприбулих здивовання.
— А! Це і є Іван Григорович? Дуже, дуже приємно! Прошу знайомитись..
І граф представив свою дружину, сина н невістку. Вітаючися з Андрієм, граф уважно подивився в його очі.
— Дуже радий. Наймолодший Мороз? Браво!
Пляшки були розкорковані, і всі мали настрій. У центрі граф.
— Хоч як це дивно, — казав він, — а я ще не переживав такого веселого Нового року. Було. Багато було. Мені вже ось, хвалити Бога, шостий десяток… Доводилось дещо бачити. Мав нагоду проводити цей день у всіх столицях світу, навіть у Каїрі, але так тепло, щиро і хвилююче, як проводжу я цей рік тут, у вашому прекрасному Каневі, — так, повірте мені, ще ніде не було. Маю свої посілості на Ікві, на Волзі, на Онезі, однак тут, на нашому древньому Дніпрі, — неповторно! Чую, панове, себе молодим. А що ваш батько? — поставив нагло питання Іванові і висловив його по-українськи.
— Дякую, графе! — сказав швидко Іван. — Поки що все в найкращому порядку.
— Прекрасний ваш старий! — казав граф переконано. — Такі люди могли б щось зробити, коли б їм не перешкоджати. А ви давно дома?
— Ось третій місяць, графе, — казав досить офіційно Іван.
— І що ж? Глупо виглядає наша прекрасна Росія. Ні?
— В кожному разі я був неймовірно заскочений.
— Не тільки ви, Іване Григоровичу. Всі! Мільйони!
— Вибачте, графе і всі дами і панове, — вмішався Афоген Васильович. — Прошу по чарці.
Прохання було почуте, особливо певною частиною товариства, і біля буфету стало тісно. Граф казав: — Між іншим, я дуже прошу, особливо наших молодих приятелів, зовсім не зважати на мою тут присутність і використати час, як цього вимагає ваш заздрості гідний вік. Я не прийшов сюди вам перешкоджати, а щоб з вами й собі помолодіти, якщо нам це вдасться. — І він засміявся.
Але все-таки Андрій чув себе негаразд. Ще неусвідомлене, нове почуття перешкоджає йому бути безпосереднім. Ціле те барвисте, розлепетане і безжурне товариство робить на нього дуже своєрідне, тривожне і одночасно не зовсім добре враження. Почувається ніби відколупленим від цілості. Всі знайшли своє місце. Ольгу запросив до танцю молодий граф, вона згодилась, і ось вони довший час не вертаються. Старші брати зайняті буфетом, Іван графом, навіть Таня знайшла товариство, і був ним, розуміється, капітан Водяний, що все-таки з’явився, незважаючи на погоду. Один Андрій якось не вкладається у цілість і має вигляд ображеного Аполлона.
— Ви щось, Андрію, не в настрої, — звернулась до нього по часі Мар’яна.
Він знизав плечима.
— Як вам, Мар’яно Миколаївно. сказати. Так і ні. Мені, зрештою, все одно, — злукавив Андрій.
— Вас цей вечір не цікавить?
— Навпаки. Це досить виразний шматочок незаперечної драми.
— О! Аж так?
— Даруйте. Я, здається, не той взяв тон.
— Ні, ви маєте рацію. Я тут, уявіть, також не чуюсь добре. Не хотіли б ви проїхатись? — несподівано запропонувала Мар’яна. — Я зараз скажу Іванові.
— З приємністю, Мар’яно Миколаївно. Коні наші все одно стоять. Мар’яна підійшла до Івана, що вже був втягнутий у розмову з графом. Відкликала його і сказала:
— Хочеш, Іване, проїхатись?
— Мар’яночко! Мила! Мені ніяково лишати графа, їдь з Андрієм.
Це вирвалось майже спонтанно, Мар’яна нічого не сказала і, одійшовши, на одну коротку хвилинку вичула якесь вдоволення.
— Андрію! Їдемо! — сказала вона вголос.
В Андрія було одно бажання: далі від цього натовпу, і тому він негайно погодився. Він накинув на плечі Мар’яни її хутро, поволі одягнувся сам, і вони вийшли. В коридорі зустріли Наталю Петрівну, що танцювала з Петром і верталась до товариства.
— Ви куди?
— Проїдемось. Тут така тіснота, — казала Мар’яна.
— Так, нам зіпсули вечір, — докірливо казала Наталя Петрівна. — Але мусимо їх розуміти, їх вигнали з дому.
В коридорі стало ще тісніше, ще більше п’яних. Андрій і Мар’яна з намагою пробиваються до виходу. Андрій дивиться понад головами. Йому все-таки хотілось би побачити Ольгу і, може б, узяти її з собою. Але її не видно.
— Ой! Не так наполегливо, молодий пане!
— Даруйте — прошу люб’язно!
— Нічого, нічого! Топчіться. Новий рік.
— Мадмуазель? Не зволите піти зо мною на вальс? — звертається один до Мар’яни, що також у шинелі.
— Мерсі! Зайнята! — дістає відповідь.
— Какая пишная бронза, — чує Мар’яна за собою.
— Мар’яно! Гляньте! — захоплено сказав Андрій.
Падав густий, лапатий сніг.
— Чудово! Андрію! Це те справжнє! — вирвалось у Мар’яни. З вікон стовпами падало світло і освічувало метушню сніжинок.
Входили і виходили люди. Збоку під деревами стояли візники і приватні підводи. Коні вкриті дергами, час від часу десь заворушаться балабони.
Морозівські сани стояли також тут.
— Дмитре! Де ти? — покликав Андрій, бо все вкрите білою верствою і не можна нічого розпізнати.
— Я тут, Андрію, — чути голос Дмитра, що півлежить на санях, прикритий бараницею.
(Продовження на наступній сторінці)