«Слідами космічної катастрофи» Микола Руденко

Читати онлайн твір Миколи Руденка «Слідами космічної катастрофи»

A- A+ A A1 A2 A3

В тому, що людський мозок здатний на все. досвід історії не дозволяє сумніватися. Людина може створити все, крім земної кулі, на якій вона живе. Людина може зруйнувати все, що піддається руйнуванню. І якщо в принципі можна зруйнувати планету — людський мозок з якимись відхиленнями від норми здатний і на це. Немає жодного предмета, який вона могла б зруйнувати і ще ніколи не руйнувала — або з метою створення, або з метою знищення. В дитинстві — іграшки, в більш зрілому віці — будинки, міста й гори. Все це так само безперервно руйнувалося, як і створювалося. І коли в руках якоїсь однієї людини знаходиться кнопка від життя і смерті земної кулі, людство не може спати спокійно. А коли таких кнопок розкидано по світу сотні або тисячі — як би ми себе не втішали, як би не боялися визнати цю страшну небезпеку, але рано чи пізно може трапитись те, що вже трапилося з нашою сусідкою через дорогу — тобто через орбіту Марса.

Отже, тут незліченна кількість варіантів, які можуть послужити фабулою не дуже оптимістичного й не цілком фантастичного роману.

Це, мабуть, справа рук тих істот, яких породила й наділила розумом щедра мати-планета. Це, очевидно, було самогубство розумного світу— світу, який використав свій розум собі на шкоду. До такого висновку приходиш мимоволі, всупереч власному бажанню і з великою тривогою за майбутнє Землі.

Що ж у такому разі нас може підбадьорити, додати нам сил для боротьби й для життя? Єдине: катастрофа не є неминучою закономірністю, яка випливає із законів розвитку живої матерії. Вона може виникнути лише внаслідок того зв’язку явищ, який діалектика називає випадковим.

5. ЧИ ВІДБИЛАСЯ КАТАСТРОФА НА СОНЯЧНІЙ СИСТЕМІ?

Якщо ми прийшли до висновку, що планета була більша за Землю і, в крайньому разі, не менша, то спробуємо уявити, де містилися ядерні сили і як був спрямований вибух, щоб розібратися в механіці її загибелі. Автор відразу ж мусить застерегти читача, що тут він наважився викласти свою власну гіпотезу.

Припустимо, що це був величезний ядерний вибух у глибинах планети — на зразок тих, які тепер практикуються американцями. Логічно також припустити, що в тривалому суперництві сила вибуху могла бути доведена до катастрофічних розмірів.

Немає сумніву, що подібний вибух міг зірвати з планети величезні ділянки її кори. Космічний холод раптово зустрівся з космічним жаром її надр. Різка зміна навіть більш поміркованих температур викликає руйнівні дії. Розпечений камінь, кинутий у крижану воду, розвалюється на шматки. Крім того, дія самого вибуху повинна була виплеснути в космос значну кількість магми. Магма ця застигла у вигляді бризків незвичайної форми.

Але чи вся маса планети залишилася в тих межах, де ми зараз її спостерігаємо?

Ми вже говорили про розпорошення матерії по сусідніх планетах. Говорили також про те, що вся маса, яка залишилася, дорівнює 0,1 маси Землі. Коли б планета була навіть такою, як Земля, то невже сусідні планети поглинули 0,9 її матерії? В це важко повірити, і саме тому автори гіпотез про її загибель у багато разів зменшують первісну масу.

Станемо на їхню точку зору в тому розумінні, що маса розпорошеної матерії протягом мільйонів років зменшувалася дуже повільно і цього зменшення можна не брати до уваги. І хоча факти (наприклад, вигляд Місяця) суперечать цьому, — припустимо, що це так. Але де ж тоді зникло 0,9 її матерії?..

Може бути два основних варіанти в напрямах сили вибуху: в напрямку руху планети і проти її руху. Варіантів, звичайно, могло бути більше: під тим чи іншим кутом в кожному з цих напрямів. Але розглянемо тільки основні. При цьому умовимося, що вибух у глибоких надрах кори — це могутній удар на всій планетній кулі.

Для ілюстрації наведемо такий приклад. Ми взяли звичайну більярдну кулю і висвердлили в ній заглибину. Потім у цю заглибину поклали заряд, який має вибухнути. Отвір закрили щільно й міцно. Тепер ми з силою покотили кулю по рівній поверхні і зірвали заряд. Природно, після вибуху напрям руху нашої кулі повинен змінитися залежно від того, з якого боку лежав заряд у момент вибуху.

Перший варіант: заряд лежав на тому боці кулі, куди спрямовано її рух. Припустимо 0,3 кулі роздріблено на невеличкі осколки. Куди полетіли осколки? Вони ще з більшою швидкістю, ніж рухалася наша куля, відлетіли в бік її руху. А 0,7 кулі, тобто основна її маса, була загальмована силою вибуху й закрутилася на місці, як дзига.

Другий варіант: заряд лежав з протилежного боку. Тоді 0,3 маси у вигляді дрібних осколків викинуто вибухом проти руху кулі. Далеко назад осколки не могли відлетіти. Зате основна маса дістала додаткове прискорення і полетіла вперед з блискавичною швидкістю...

Звичайно, малоймовірно, щоб заряд у момент вибуху містився саме в точці, яка відповідає лінії руху, — більш імовірно, що заряд буде під якимось кутом до цієї лінії. Це надасть рухові деякого відхилення — куля покотиться вперед не по прямій, а під кутом...

Звісна річ, планета —це не більярдна куля. Вона рухається по своїй орбіті з швидкістю, яка вимірюється десятками кілометрів на секунду. І коли проти її руху спрямувати сильний вибух, який має нібито загальмувати її рух, вона не зупиниться і не закрутиться дзиґою. Вона просто вибухне. І навіть не вибухне — вона розіб’ється об цей велетенський вибух. Якась частина її маси (нехай ті ж 0,3) дістане додаткове прискорення і назавжди вийде за межі Сонячної системи або на її далекі околиці. Решта маси (0,7) буде розкидана вибухом так, як розкидані астероїди і метеорний пил.

Якщо вибух величезної сили спрямувати не проти руху планети, а в напрямі її руху, то буде загальмована й розкидана менша її частина (0,3), а основна маса дістане додаткове прискорення, ступінь якого залежатиме від сили вибуху.

Те, що якась частина матерії ніби гальмується вибухом, допомагає зрозуміти, чому найкрупніші осколки планети схрещують свої орбіти в точці, де мала міститись планета. Осколки схрещують свої орбіти там, де вони були загальмовані вибухом, спрямованим проти їхнього руху, коли вони перебували в складі планети-матерї. Вибух назавжди змінив шляхи їхнього руху. Але в них є одна спільна точка, звідки вони почали свої нові шляхи, — точка схрещення.

Та чи можна припустити, що навіть такій величезній масі (0,7 маси Землі) можна надати прискорення, яке викине її з власної орбіти, й планета піде гуляти невідомими шляхами, лишивши в межах орбіти лише обрубаний вибухом астероїдний хвіст? У попередньому розділі вже говорилося, що вчений із світовим ім’ям В. Г. Фе-сенков припустив можливість такої прогулянки навіть без будь-яких очевидних причин. Інший видатний вчений І. І. Путилін припустив загадкове прискорення в обертанні планети, що, на його думку, призвело до катастрофи.

Поговоримо про маленьку одиницю матерії — атом. Як у випадку з Арізонським кратером і цирками Місяця, так і тут можна твердити — атом відрізняється від Сонячної системи тільки розмірами. (Цілком буквально цього розуміти не можна — кількісні зміни визначають і зміни якісні).

Людям Землі надто важко уявити, що вони живуть лише на електроні, який обертається навколо атомного ядра, — Сонця. Але для всесвіту, навіть для нашої галактики, Сонце разом з усіма планетами є не що інше як атом.

І все ж таки нам набагато легше уявити виліт із атома якогось невидимого електрона, ніж під впливом прискорюючих сил виліт величезної планети з Сонячної системи. Проте матерія живе за своїми власними законами, які не залежать від нашого способу мислення. Вона вимагає, щоб ми своє мислення підпорядковували законам її руху.

Електрон, на якому ми живемо, кохаємо, мріємо, рухається навколо атомного ядра — Сонця — з разючою швидкістю — близько 30 км на секунду. Що б сталося з нашою Землею, коли б ми надали їй додаткового прискорення? її орбіта почала б катастрофічно розширюватись, і Земля все далі й далі відходила б од Сонця. Такі закони руху в атомі, на дитячій каруселі, в Сонячній системі.

Вона відходила б од Сонця по спіралі й неминуче пройшла б повз більшість планет — на тій чи іншій відстані від них. Цей шлях мусив бути спіральним тому, що зустрічні планети й сила сонячного тяжіння гальмували б її виліт.

Так само повинна була окреслити свій спіральний шлях і загибла планета. Вона мусила пройти поблизу інших планет тому, що всі планети рухаються в одній — спільній для них — площині. Слід тільки врахувати поправку на кут її відхилення від цієї площини — екліптики. Кут міг виникнути в результаті того, що спрямування вибуху дещо відрізнялося від напряму, в якому рухалася планета по своїй орбіті. Коли б ця відмінність була надто великою (вибух спрямований перпендикулярно рухові), це призвело б до вибуху всієї планети. Так, наприклад, сильний боковий удар, спрямований перпендикулярно рухові автомашини, призводить до тяжкої аварії, а удар у задній буфер, навіть під деяким кутом, найчастіше закінчується тільки подряпинами. Ми ж тут розглядаємо випадок, коли планета вся цілком не могла бути розірвана за умов, якщо причини вибуху перебували у глибоких шарах її кори.

Отже, шлях планети X серед своїх сестер можна окреслити таким чином (див. мал):

Але що це? Де ж ми знайшли загиблу планету? Невже на орбіті Плутона?

Таке припущення може викликати лише скептичну посмішку. Мовляв, давно доведено, що на орбіті Плутона, крім нього, іншої планети нема і що це припущення ні на чому не грунтується.

(Продовження на наступній сторінці)