«Слідами космічної катастрофи» Микола Руденко

Читати онлайн твір Миколи Руденка «Слідами космічної катастрофи»

A- A+ A A1 A2 A3

Незважаючи на те, що про Тунгуський метеорит дуже багато писали й сперечалися, варто нагадати деякі об’єктивні дані.

Цей гігант впав 30 червня 1908 року в заболоченій тайзі. Його падіння супроводилось громовими ударами, які було чути на тисячу кілометрів довкола. Світло, що виникло при падінні, яскравістю своєю затьмарило Сонце.

Коли болід досяг поверхні Землі, стався вибух такої сили, що сейсмографи у багатьох країнах світу зареєстрували дуже дивний "землетрус".

Дерева на місці вибуху були повалені в радіусі 30 км., а вибухова хвиля двічі обійшла земну кулю.

Метеоритний кратер Чабб (Канада) має в діаметрі 3600 метрів, а інший кратер, Арізонський, — 1200 метрів. Це дозволяє судити про силу вибуху.

Гігантські падіння метеоритів призводили до величезних збурень атмосфери. Спершу повітря з ураганного силою ринуло від епіцентра й, змітаючи все на своєму шляху, відходило на багато кілометрів од воронок. В епіцентрі утворювався розріджений простір. Потім нові повітряні маси з такою ж навальною силою заповнювали ці порожнечі. Виникали вибухові хвилі, які по кілька разів оперезували земну кулю.

Коли згадати, що в початковий період після катастрофи планета наша безперервно обстрілювалася болідами, розміри яких значно перевершували розміри Тунгуського метеорита, то можна собі уявити, як ці космічні "вентилятори" протягом багатьох мільйонів років "регулювали" клімат на планеті.

Одні форми життя повинні були відмирати в зв’язку з несподіваним приходом холоду, інші — тому, що їм було протипоказане зайве тепло.

Хто ж стане сумніватися, що в перші мільйони років після катастрофи на безіменній планеті метеоритів падало на Землю значно більше, ніж тепер? Не можна ж припускати, як це дехто робить, що осколочно-пилова маса, яка залишилась від загиблої планети, є сталою величиною. Адже це суперечить елементарним нормам діалектичної логіки.

А можливо, тропіки під час палеогена, на який припадає 45 з 70 млн. років кайнозойської ери, змогли підійти до лінії Лондон — Саратов тільки тому, що відбувалося тривале, безперервне змішування земної атмосфери? Можливо, що вони тут незаконні гості?

Коли ж почав зменшуватись метеоритний обстріл планети, клімат став наближатися до сучасного. Але процеси ці відбувалися так бурхливо, так активно й різко, що, власне, вони й викликали обледеніння. Це припущення напрошується тому, що льодовиковий період у розвитку Землі належить до останнього мільйона років кайнозойської ери, коли потік метеоритів повинен був піти на спад.

Палеоген (початковий і найтриваліший період кайнозойської ери) межує з крейдяним періодом минулої мезозойської ери. Щоб розв’язати питання про час підіймання тропіків так далеко на північ, треба знову перегорнути сторінки земної кори.

Звичайно ж, у палеогені! Всі корисні копалини кінця попередньої ери в цій частині земної кулі — це переважно крейда. Походження кам’яного вугілля в Донбасі пов’язується з найдавнішими періодами розвитку землі, і, як твердять вчені, воно тут має паралічний (зв’язаний з морськими відкладеннями) характер. Зате неоген (наступні за палеогеном 20-25 млн. років) дав нам величезні запаси нафти в Картіатах, в Австрії, Румунії і Полтавській області.

Це означає, що походження нафти в цих районах пов’язане з початком похолодання і вимирання тропічного світу, на зміну якому приходив світ сучасних тварин і рослин. У крейдяний же період (тобто до катастрофи) клімат міг бути основними своїми рисами подібним до сучасного.

Безумовно, жоден з факторів, що впливали на хід розвитку життя, не можна розглядати у відриві від інших. Проте є фактори основні й другорядні. Очевидно, активний обстріл земної кулі величезними брилами метеоритів і гігантські вибухи, які стрясали планету, не можна в цьому випадку зарахувати до факторів другорядних. Про те, що за тих часів обстріл земної кулі був незрівнянно активнішим, ніж за часів, які добре пам’ятає людство, свідчить величезна кількість цирків на поверхні Місяця.

Своїми обрисами, брустверною формою воронок та іншими ознаками місячні цирки нічим не відрізняються від Арізонського кратера або кратера Чабб. Вони відрізняються тільки розмірами: якщо кратер Чабб, як уже говорилося, має в поперечнику 3 км 600 м, то найбільші цирки Місяця досягають у поперечнику кількох сотень кілометрів. З цього приводу хочеться навести висловлювання одного ледачого гірського мудреця. Гості попросили його показати гори. Після доброго обіду він підвів їх до невеличкого горба і спитав:

— Бачите цей горб?..

— Бачимо.

— Так запам’ятайте ж: великі гори відрізняються від малих тільки розмірами.

Є підстави гадати, що цей ледар був непоганим діалектиком.

Земна атмосфера захищає нас від вторгнення таких величезних тіл, які падали на Місяць. Зараз на всій земній кулі відомо близько 10 метеоритних кратерів. Звичайно ж, це тільки ті кратери, які збереглися від метеоритів, що впали порівняно недавно. Багато мільйонів років тому наша планета зазнала не менш жорстокого бомбардування, ніж Місяць (і, очевидно, ще більшого завдяки великій масі), але процеси вивітрювання згладжували кратери, зрівнюючи їх з навколишньою поверхнею. На Місяці вивітрювання не відбувається, й через те кратери там збереглися у величезній кількості і різних розмірів. Крім цирків, на Місяці збереглися променеподібні утворення навколо них. Вони є нібито рельєфною фотографією вибуху. Очевидно, ці вибухи з такою надзвичайною яскравістю були зафіксовані на місячній поверхні розплавленого, а потім застиглою матерією. Розташування цих "променів" в точності повторює розташування повалених Тунгуським метеоритом дерев. Пояснити появу цих тисячокілометрових "променів" вулканічною діяльністю дуже важко...

Незважаючи на те, що метеоритна теорія походження місячних цирків набула досить широкого визнання, деякі вчені ще й досі не згодні з нею. Мовляв, надто грандіозними повинні бути вибухи, щоб створити кратери діаметром в кілька сотень кілометрів. При цьому забувається, що вибух — це насамперед робота. І, звичайно, щоб здійснити ту саму роботу по викиданню грунту на Землі, треба витратити незмірно більше енергії, ніж потрібно для цього на Місяці. Тут має значення і величезна різниця у вазі кожної окремої частки, і наявність над поверхнею Землі дуже густої атмосфери з великим тиском. Якщо б ми, наприклад, навіть при умові рівнозначної ваги, зробили вибух на дні океану, утворилася б значно менша воронка, ніж од вибуху такої ж потужності на поверхні Землі. Значна кількість енергії була б витрачена на переборення частками грунту опору води, що незмірно більший за опір повітря. Але опір повітря теж величезний.

Помилковий метод надто буквального порівняння земних і місячних кратерів без врахування конкретних умов і породив сумніви у вірогідності метеоритної теорії. На противагу їй виникла теорія, яка твердить, що цирки на Місяці утворилися внаслідок вулканічної діяльності. За цією теорією вони є нібито провалами на місці колись діючих вулканів. Подібні утворення іноді зустрічаються на Землі — так звані кальдери або "великі котли".

Але такі утворення на Землі трапляються не часто: вони зустрічаються куди рідше, ніж звичайні гори.

На Місяці ж гір незрівнянно менше, ніж цирків. Цирки накладаються там на цирки по кілька разів, і це не виняток, — такою є майже вся поверхня Місяця. Якщо вважати, що цирки — це метеоритні кратери, тоді будову місячної поверхні пояснити легко: на вже існуючі кратери падали нові метеорити і, частково засипаючи старі воронки, утворювали нові. Вулканічна теорія на це дуже типове явище відповіді не дає; нічого подібного в кальдерах не спостерігається. Вони існують відокремлено, — як і все, що зустрічається дуже рідко й не є типовим для даних обставин.

Ще важче з точки зору вулканічної теорії пояснити величезні розміри цирків на Місяці: розміри земних кальдер не перевершують 10-15 км у поперечнику. Адже ж ясно: якщо метеоритна діяльність на Землі зустрічає безліч перешкод, відсутніх на Місяці, то вулканічна діяльність таких перешкод не зустрічає.

Зрештою доводиться визнати провідне місце за метеоритною теорією: з її боку — найпереконливіші докази. Тим більше, що вона зводить докупи і пояснює всі розрізнені факти.

Спостерігаючи поверхню Місяця з її тисячами метеоритних кратерів, мимоволі приходиш до висновку: ось він, сумний літопис катастрофи!

Про те, що тепер метеоритів випадає незрівняно менше, що всі великі уламки вже знайшли свої більш-менш сталі орбіти й тому зривається з орбіт тільки астероїдний дріб’язок типу Тунгуського й Сіхоте-Алінського метеоритів, свідчить той факт, що з моменту появи селенографії хоч трохи помітних нових циркоутворень не виявлено.

Але чи означає це, що згадані цирки утворювались протягом мільярдів років, як твердять деякі вчені? Чи означає це, що процес циркоутворення проходив космічно повільно, а не космічно бурхливо?

Той погляд, що місячні цирки є породженням мільярдів років, проник і в 25-й том БСЭ, що вийшов 1954 р. — через 10 років після того, як в Америці вийшла з друку відома робота Ф. Пакета, й через кілька років після того, як в Радянському Союзі були опубліковані роботи Е. К. Герлінга, К. Г. Ріка, Н. А. Заварницького та ін., присвячені аналізові віку метеоритів за допомогою того ж таки методу, правильність якого була підтверджена аналізом віку земних мінералів. У всіх цих роботах вік метеоритів коливався від кількох мільярдів до сотень мільйонів років і, як уже говорилось, один з них показав вік 75 мільйонів років. Ще раз слід нагадати, що вік метеоритів визначається від початку їх охолодження.

(Продовження на наступній сторінці)