«Слідами космічної катастрофи» Микола Руденко

Читати онлайн твір Миколи Руденка «Слідами космічної катастрофи»

A- A+ A A1 A2 A3

Та все-таки придивімось до Плутона: надто підозріла планета! Буває так: прийшов як свідок, а там, дивись, з’ясовується, що саме він і вчинив злочин. Оскільки космічних кодексів ще не існує і юридична практика космосу нам не досить знайома, не будемо поки що відкидати ніяких, навіть найфантастичніших версій.

Так, справді, на орбіті Плутона немає більш нікого. Але що він сам собою являє, якщо слід веде прямо до його дому?..

Насамперед звернімо увагу на форму його орбіти. За якою дивовижною випадковістю всі орбіти інших планет нагадують майже правильне коло, а орбіта Плутона так зім’ята і розтягнена, як буває це лише у відомих нам астероїдів? І чому він, точнісінько так, як більшість астероїдів, здатний лізти в чужий "город" — на орбіту сусідньої планети? Як не дивно, але він в деяких точках підходить до Сонця значно ближче, ніж Нептун.

Та давайте всі його дивні якості перелічимо по порядку:

1. Незвичайна для планети орбіта, яка за своєю формою нагадує орбіти астероїдів.

2. Вона незвичайна ще й тим, що різко відхилена від площини, в якій розміщені всі інші орбіти. Кут відхилення од цієї площини надто великий — понад 17 градусів! Через це Плутон ніде не перетинає орбіту Нептуна — в точках, де орбіти мусили б перетинатися, вони віддалені одна від одної на 3 астрономічних одиниці, що перевершує віддаль загиблої планети від Сонця. Таке відхилення від норм не відповідає жодному правилу і нагадує лише безладно переплутані орбіти астероїдів. Знову якась підозріла спорідненість — в силу анархічного руху!

3. Є один випадок, коли всі астрономи цілком офіційно ставлять Плутон на звільнене місце загиблої планети. Це буває тоді, коли перелічують планети внутрішнього кола. Зовнішнє коло починається з гіганта Юпітера. Всі наступні планети також перевершують масу Землі в десятки разів. І лише бідолаха Плутон, який міститься найдалі і за місцем, яке він посідає, так само повинен бути гігантом, чогось раптом "не доріс". Вважають, що його маса приблизно складає 0,8 маси Землі. За цими ознаками астрономи зараховують його до планет внутрішнього кола, хоч у фізичному розумінні він до них не належить.

4. Плутон має дивовижно низьке альбедо, тобто здатність відбивати сонячні промені. Це перш за все свідчить про те, що на ньому немає нижих ознак атмосфери: чим щільніша атмосфера, тим вища відбивна здатність планети! Так, наприклад, його найближчий сусід Нептун відбиває 73 проценти променів, які йому надсилає Сонце, а Плутон — лише 6 процентів! За умов, коли пін своєю масою майже дорівнює Землі, відсутність атмосфери стає незрозумілою. Крім Плутона, в Сонячній системі є тільки одна планета, на якій немає атмосфери, — це Меркурій. Але ж Меркурій у 20 разів менший за Землю. Навіть один із супутників Юпітера більший за цю крихітну планету.

Чому ж на Плутоні немає атмосфери, тоді як за своєю масою він мусив би неминуче її мати? Адже атмосфера не є якимось особливим дарунком, привнесеним ззовні, а породжена самою планетою. І лише в тому разі, коли маса планети надто мала, молекули газів одриваються від неї і летять в космос. Як же міг Плутон опинитися за межами існуючих у всесвіті законів? Неможливо навіть припустити, що на всіх планетах свого часу відбувалися активні хімічні процеси, які створили атмосферу, а на Плутоні ніколи такі процеси не відбувалися. А якщо й відбувалися, то куди поділася його газова оболонка? Хто його так жорстоко "роздягнув"?..

А можливо, він розгубив її в якихось таємничих мандрах, коли вже перебував V досить зрілому віці і встиг добре охолонути? Можливо, те, що виникає в молодості планети і майже не з’являється в старості, він подарував усім зустрічним на шляху. Тоді, може, Плутон і є тією безіменного планетою, яку марно розшукують осиротілі дочки-осколки на схрещенні своїх плутаних орбіт?

Якщо придивитися до орбіти Плутона, одоазу можна помітити, як тягнеться він до того місця, де мандрують ці скорботні дочки, подібно до того, як вони самі тягнуться до місця катастрофи. Виявляється, у небесних тіл також є туга за батьківщиною.

В орбітах наших штучних супутників спостерігаємо те ж саме: своєю найвишою точкою супутник сягає величезних космічних віддалей, а нижча точка його орбіти, як правило, міститься ближче до Землі — начебто саме нею він прив’язує себе до рідної оселі. Жодного разу штучному супутникові не вдалося набути такої орбіти-кола, яку мають плянети та їхні природні супутники. Так невже ж Плутон можна зарахувати до штучних супутників Сонця, а не до планет, що народились і живуть на своїх власних орбітах?..

Це здається надто фантастичним. Та все ж поглянемо, що скаже з цього приводу вже відоме нам правило Тіціуса — Боде. Ну, звичайно, і тут він є винятком! За Тіціусом — Боде виходить, що на найдальшому кінці Сонячної системи маємо одну зайву штатну одиницю: якщо усунути Нептун, то Плутон опиниться на своєму місці і вкладеться в це правило, а Нептун чомусь виявився присуненим ближче до Сонця. Та зате, коли Плутон наближається до Сонця, він намагається підійти до великого світила навіть ближче, ніж покладистий Нептун.

Складається враження, що вони якось зуміли поділити на двох одну орбіту. Це можна пояснити лише відповідним перерозподілом міжпланетних рівноваг. Факт вражаючий: згідно з правилом, яке добре послужило людству, між Марсом і Юпітером не вистачає однієї планети, а на околицях Сонячної системи одна планета виявилася зайвою! А це ж правило стосовно інших планет діє майже беззастережно...

Таким чином, у цієї досить дивної планети ми налічили п’ять грубих відхилень од норми.

Та якщо припустити, що Плутон — це і є основна маса загиблої планети, тоді стане цілком очевидно: цей "електрон" опинився на крайніх межах, де ледь-ледь діє притягальна сила ядра — Сонця, лише внаслідок величезного вибухового удару, який надав планеті небаченого прискорення. Удар цей нічим іншим не можна пояснити, як титанічним ядерним вибухом. Для цього ядерні сили повинні бути закладені в найглибших прошарках кори планети. Напрям удару був зміщений на 17 градусів щодо площини орбіти, якщо припустити, що за десятки мільйонів років цей кут не змінився.

Безумовно, такс припущення потребує численних доказів. Те, що Плутон є у всьому, — буквально у всьому! — разючим винятком із правил, декому може видатися ще недостатньо переконливим. Якщо така величезна маса, як 0,8 маси Землі, із скаженою швидкістю пролетіла поблизу більшості планет, то повинно ж на цих планетах статися щось помітне? А вони живуть собі, і всі, за винятком Нептуна, перебувають на своїх місцях — в межах правила Тіціуса — Боде. На всі наші докази можна зробити таке заперечення: тоді Плутон, як і малі планети, повинен мати осколочну форму.

Необхідно звернути увагу, що Плутон далі від Сонця, ніж Земля, в тридцять з лишком разів! На такій відстані незначні зміни в його блискові, за допомогою яких і зроблено висновок про осколочну форму астероїдів, навряд чи можуть бути помічені навіть у найпотужніші телескопи. Через це його "анкетні дані" в усіх астрономічних таблицях складаються із суцільних знаків запитання. "Анкети" ж усіх інших планет уже давно заповнені з достатньою точністю.

Якщо його маса (єдина цифра в "анкеті", та ще й з вказівкою на її приблизність) дорівнює приблизно 0,7-0,8 маси Землі, тоді стає цілком логічною і сучасна маса кільця астероїдів разом з планетним пилом — 0.1 маси Землі, тобто майже така, як у Марса. Це означає, що на поглинення іншими планетами і Сонцем (особливо в перший період по катастрофі) припало у два чи три рази більше матерії, ніж є її зараз. Це пояснює, чому метеоритні бомбардування Землі і Місяця у далекі доісторичні часи були набагато інтенсивніші. Це також пояснює і той факт, що пилової матерії в космосі за своєю масою значно більше, ніж крупноосколочної. Природно, що у пилу набагато менше шансів бути захопленим іншими планетами через мізерну масу кожної окремої пилинки. ї якщо осколків зараз менше, ніж пилової маси, то, звичайно, і метеоритні бомбардування мусили стати епізодичним явищем.

Поступово із сфери фантастичних припущень ми повертаємось у сферу фактів. Та поки що всі ці факти є побічними доказами. Ми довели лише те, що Плутон за своїми нахилами (тут це буквально) міг бути злочинцем, якого ми шукаємо. Та ми ще не довели, що він був ним.

Доведеться уточнити, чи вважати загиблу планету злочинцем чи жертвою. Жертвою її можна було б вважати тоді, коли б ми довели, що причина катастрофи закладена не в ній самій, а прийшла з якогось іншого світу. Мати, що народила і виховала вбивць, вважається також злочинницею. Це звинувачення не знімається з неї навіть тоді, коли вона сама гине від руки свого сина. І якби щось подібне сталося з нашою Землею, вона також стала б злочинницею разом із своїм живим світом, який вона створила і який виробив не тільки гуманні, людинолюбні тенденції розуму, але й жорстокі, потворні, злочинні. Розумні істоти інших світів, які, скажімо, давно зуміли усунути подібну небезпеку, навряд чи стали б розглядати, хто був правий, а хто винуватий із мешканців Землі. Загинув розумний світ-значить, винне все людське суспільство.

Але яке їм діло, цим розумним світам, до того, що відбувається в нашій Сонячній системі?..

(Продовження на наступній сторінці)