«Слідами космічної катастрофи» Микола Руденко

Читати онлайн твір Миколи Руденка «Слідами космічної катастрофи»

A- A+ A A1 A2 A3

Діалектичний матеріалізм вчить: "Хоч би як довго тривав час, поки в якій-нєбудь сонячній системі... створились умови для органічного життя, хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути і загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком, ... — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою..."4.

Ця залізна закономірність в розвитку матерії не могла обминути планету, де були всі необхідні умови для виникнення і розвитку органічного життя.

Вік кори цієї планети вказує на те, що в часи, коли життя на Землі тільки зароджувалося, там уже могла існувати цивілізація, яка не поступалася перед нашою. А до моменту загибелі ця цивілізація могла бути старшою за нашу на півтора мільярда років.

3. ЗНОВУ ПРО ТУНГУСЬКИЙ МЕТЕОРИТ

Немає жодної істоти на землі, жодного тіла в космосі, яке було б незалежне від подібних до себе. Якщо це так, то на Землі мають бути ще якісь докази згаданої катастрофи. Але чи є вони?..

Та повернемося до Ф. Панета, який дослідив 51 залізний метеорит, відшукуючи в них продукти розпаду урану й торію. В його руках опинився невеличкий шматочок матерії, що прилетів з космосу. Шматочок цей нічим не відрізнявся від інших. Але вчений став читати невидимі письмена, замкнуті в атомах, і на цих письменах з’явилося число 75 000 000. Чи відразу зрозумів Ф. Панет, що воно означає? Можливо, що й не зрозумів: узагальнення і висновки приходять тоді, коли досліджується не окрема ланка в ланцюгу подій, а весь ланцюг одразу.

Здавалося б, рано робити якісь висновки із знахідки Ф. Панета, — вона існує тільки в одному екземплярі. Обережні люди можуть сказати: треба зачекати, поки в розпорядженні людства з’явиться ще хоча б один такий метеорит. Інші метеорити показують значно більший вік з початку їх охолодження. Але, по-перше, це не є суперечністю: просто інші перебували в більш високих шарах магми, де охолодження почалося раніше. По-друге, людство за всю його історію зібрало тільки півтори тисячі метеоритів. По-третє, далеко не кожний з них має в собі крихітки урану чи торію. З 51 метеорита, які дослідив Ф. Панет, радіоактивні речовини містилися тільки в шістьох. Якщо врахувати все це, то нам довелося б чекати нового залізного гостя із космосу принаймні кілька мільйонів років. Важко не погодитись, що метеорит Ф. Панета встановлює досить істотну часову межу: катастрофа не могла статися раніше, ніж цей шматок матерії із розплавленої маси перетворився на тверде тіло. Верхньої часової межі ми не знаємо, але для нас ясно: катастрофа могла статися або в цей час, або трохи пізніше. Звичайно, наше "трохи" вимірюється мільйонами років...

Тепер одірвемось від зоряного неба, де ще так багато нерозв’язаних загадок і, глянемо на землю. Якщо справді катастрофа сталася приблизно в той час, на який вказує знахідка Ф. Панета, то це повинно відбитись і на розвитку земного життя. Звичайно, було б марно шукати зміщень в орбіті Землі: якщо вони й є, то настільки незначні, що через десятки мільйонів років їх дуже важко виявити.

Але є й інші свідки тих часів — нашарування геологічних ер і епох у земній корі. Безумовно, ера не переходить в еру, як ядра водню переходять в ядра гелію під час вибуху водневої бомби. Стара ера відмирає поступово, іноді майже непомітно для недосвідченого ока. Так, наприклад, перша ера в формуванні життя на землі (архейська) тривала близько мільярда років, а четверта (мезозойська) — 115 мільйонів років...

Звідки ж у палеонтологів з’являється певність, що мезозой, наприклад, триває 115 млн. років, а не 130 або 140?.. Коли б вчені не навчилися читати історію Землі по ледве помітних змінах живого світу, вони не були б ученими, а палеонтологія не була б наукою.

Минають тисячі й мільйони років, поки нова ера остаточно закріплюється в остаточно сформованих типах тваринного й рослинного світу. Але для палеонтолога вона починається значно раніше, — тоді, коли тільки почався процес відмирання старих форм життя і ледь помітний перехід його до нових форм.

Тисячі й мільйони років! Але в земних відкладеннях вони перетворюються на сантиметри й читаються як окремі сторінки загальної книги життя. Із сторінок поступово складається глава, яку палеонтологи називають ерою. Все, що знає палеонтологія про Землю, — а знає вона її на протязі двох мільярдів років, — поділене тільки на п’ять глав. П’ята глава — наша. Ми й зараз іще пишемо її. А можливо, вона вже закінчена, і ми почали нову — космічну. Проте майбутні палеонтологи почнуть шосту главу не з моменту вильоту першого супутника в космос, а значно раніше. Можливо, з тих часів, коли людина вперше відмовилася від бога, повірила у власну могутність і всі "божественні" місії взяла на себе.

Робота палеонтолога нагадує роботу ювеліра. Або ще точніше — роботу фізика, який досліджує безмежно малий світ атома, щоб розгадати таємниці безмежно великого всесвіту.

І ось ми натрапляємо на разючий випадок, коли прочитане фізиком у невидимих світах атома з неймовірною точністю збігається з тим, що вичитали цілі покоління палеонтологів в кам^яних літописах земної кулі! Звідки було знати палеонтологам, які звикли дивитися не в зоряне небо, а в глибини земної кори, що сумлінне збирання фактів, багаторічне їх нагромадження приведе колись до схрещення трьох наук — фізики, астрономії і палеонтології, — і всі три науки, не змоеляючись, змушені будуть підтвердити те ж саме? Одні відкривачі жили багато десятиліть тому, інші живуть сьогодні. Вони розмежовані часом, простором і смертю, яка неминуче стоїть поміж ними. Але не вмирає розум — він продовжує жити й спілкуватися з розумом живих. Не вмирають здобуті наукою факти.

Коли ж ці факти стають в один ряд і людина дістає змогу оглянути їх всі разом, між ними раптом виявляється дивовижний зв’язок, який не може бути випадковим.

Так, покоління палеонтологів, перегортаючи кам’яні сторінки землі, уважно придивляючись до відбитків у відкладеннях, кропітливо вивчаючи найменші зміни в формах колись живої матерії, прочитали майже те саме число — 70 000 000 років.

Вони нічого не могли знати про знахідку Ф. Панета, яка відноситься до середини нашого століття. Вони не припускали й думки про космічну катастрофу, — не так швидко утвердився в науці погляд, що це була катастрофа і що слід повернутися до висновків Ольберса. Та все ж після десятків тисяч спостережень вони прийшла до висновку, що 70 000 000 років тому почали відмирати колишні форми життя і з’являлися нові— внаслідок нових кліматичних умов, які невідхильно насувалися на Землю. І, як свідчить палеонтологія, цього разу заміна живих форм новими на всій земній кулі відбулася дуже бурхливо — внаслідок якогось революційного вибуху.

Так з’явилася п’ята ера в літочисленні Землі, яку вчені назвали кайнозойською, що в перекладі з грецької означає — ера нового життя. Саме в цю еру і з’явилася на землі людина, і навчилася добувати вогонь, і потягнулася до вогню інших космічних світів...

Вік нової ери на диво точно збігається з віком метеорита Ф. Панета. Отже, збігається і час, коли почалися на землі фізико-географічні, і особливо кліматичні зміни.

Можливо, згодом наука одержить у своє розпорядження ще молодший метеорит, ніж метеорит Ф. Панета. Це не віддалить, а лише наблизить час катастрофи із далекого минулого до пізніших часів. Тоді цей зв’язок може виявитись випадковим. Але зараз у нас немає достатніх причин ігнорувати його.

Науці відомі випадки окремих обледенінь і в попередні ери (Північна Америка, Тасманія). Але ніколи ще льодовикові маси не підходили так близько до південних широт, як за свого кульмінаційного періоду кайнозойської ери.

Ще на широті сучасного Саратова хлюпотіли тропічні зливи, ще в Підмосков’ї зеленіли лаври й достигали плоди хлібного дерева, а до них все ближче й ближче підступали холодні вітри з снігопадами й хуртовинами. Бамбук все далі відходив на південь. На Україні гинули величні красуні папороті, а їх заступали дуби, клени, тополі.

Холодні вітри то вгамовувалися на тисячу років, то в наступному тисячолітті накидалися з новою силою і шаленіли над просторами Європи й Азії. Середньорічна температура Європи у ті часи була нижча від теперішньої на 8 градусів. Почали свій наступ льодовики. Роблячи по кілька кроків у століття, вони нарешті досягли тих місць, де ревів на порогах повноводий Дніпро, й на цілі століття приборкали його буйний норов.

Потім знову відступили. Вже можна було подумати, що все закінчилось. Але минули ще століття — і все почалося знову...

Що ж сталося?

Вчені по-різному відповідають на це питання. Одні вважають, що причину обледенінь треба шукати в факторах космічного походження. Інші гадають, що обледеніння породжені гороутворенням: континенти піднімаються, стають вищими і внаслідок цього охолоджуються.

Але чи не варто замислитись ось над чим: могутні ядерні вибухи, які викликають вибухові хвилі величезної сили, у своїй сумі помітно порушують кліматичну рівновагу планети. Японські вчені, наприклад, виступили з колективним протестом з цього приводу. Вказував на це і Фредерік Жоліо-Кюрі. Такі вибухи можуть зрештою порушити звичні шляхи теплих і холодних повітряних течій, викликати змішання повітряних мас і їх фронтів. Разом з тим відбувається перерозподіл температур — у холодніших широтах клімат пом’якшується, а в теплих стає суворішим.

Чи є в нас причини припускати, що в перші й наступні мільйони років після катастрофи Землю нашу стрясали вибухи величезної сили?

(Продовження на наступній сторінці)