«Слідами космічної катастрофи» Микола Руденко

Читати онлайн твір Миколи Руденка «Слідами космічної катастрофи»

A- A+ A A1 A2 A3

Таким чином, всі припущення про зовнішні причини розриву повинні відпасти як неспроможні нічого пояснити. Планета розірвалася в силу якихось внутрішніх причин.

Але чи був це поступовий розлам, чи, може, величезної сили вибух? Якщо це був розлам, тоді вона мала розколотися на кілька великих шматків. В часи Ольберса це ще залишалося не-з’ясованим: в полі зооу були тільки найкрупніші з малих планет. Тривалий час існувала ще одна неясність: яку форму мають малі планети? Якщо вони кулястої форми, то ні про розлам, ні про вибух не може бути й мови.

В міру того як удосконалювалися телескопи, число відкриттів малих планет незмінно збільшувалося. Потім відкриття посипалися, мов із рогу достатку. Щоб навести в цьому "господарстві" якийсь лад, їх почали класифікувати за ознаками, умовившись, що планети одного типу слід називати чоловічими іменами, другого — жіночими. А число відкриттів з року в рік зростало...

І тільки через сто років після відкриття Церв ри вченим вдалося з точністю відповісти на питання, яке їх хвилювало, — про геометричну форму малих планет. Жодна з них не була кулястою, — всі без винятку мали яскраво виражену осколочну форму!..

Тепер налічується понад 3500 малих планет. Це, звичайно, тільки те, що дозволяють побачити найпотужніші телескопи. Довелося відмовитись од назви "малі планети", бо з планетами їх ріднить тільки хімічна структура, спільна для всіх небесних тіл. Вони дістали назву астероїдів (що відповідає слову "планетоїди"). Тепер уже ніхто не сумнівався, що ці небесні тіла є осколками загиблої планети. Крім астероїдів, на їх складних і різноманітних шляхах розсіяна безліч найдрібніших осколків і планетного пилу, загальна маса яких значно перевищує масу самих астероїдів.

Картина стала зрозумілою: відбувся не розкол, а титанічної сили вибух, спрямований з глибин самої планети. Радянський учений І. І.Путилін, якому належить найбільш ґрунтовна праця про походження астероїдів, пише: "Астероїди утворилися з досить великих шматків первісної планети, що розірвалася, і їх частин. Але одночасно з великими шматками при розриві повинні були утворюватись і численні дрібні осколки, аж до найдрібніших часток. Ці дрібні осколки породили метеорити і метеорний пил"1.

Такі дані "судової експертизи", яку ніяк не можна запідозрити в несумлінному ставленні до справи: її робота тривала майже п’ятсот років.

2. ЧИ МОЖНА ПРИПУСТИТИ, ЩО НА ЦІЙ ПЛАНЕТІ ІСНУВАЛО ЖИТТЯ?

Звичайно, можна припускати все що завгодно, — це ні до чого не зобов’язує. Але інша річ робити припущення на основі вірогідних наукових даних. На жаль, астрономія надавала дуже мало уваги вивченню астероїдів. На це скаржиться і видатний радянський вчений І. І. Путилін, який значною мірою заповнив цю прогалину: "В науковій астрономічній літературі, — пише він, — як у вітчизняній, так і в закордонній, бракує книг узагальнюючого характеру, присвячених малим планетам. В той час, як великим планетам, кометам, метеорам і метеоритам присвячено сотні книг всіма мовами світу, малим планетам не приділялося в цьому відношенні майже ніякої уваги".

Після того, як виявилось, що це лише Дрібний щебінь у нашій світобудові, що цим крихтам матерії немає ліку, інтерес до астероїдів згас. Це досить важко пояснити, — адже саме в них закладена разюча таємниця загибелі однієї з наших найближчих сусідок. Здавалося б, людина не може не сходити за ріг, щоб довідатися, від чого згоріла хата у сусіда. Та ще в наш час, коли людська думка уже ширяє за межами видимих галактик. І все ж факти свідчать про те, що астероїдами займається дуже обмежена кількість людей, — як у нас, так і за кордоном, їх, головним чином, "відкривали", і, головним чином, для того, щоб поставити на них свій підпис або вирізьбити ім’я коханої, як це все ще робиться на вершині Ай-Петрі. І справді, серед малих планет ми зустрінемо і Ларису, і Любу, і Ліду, і Риту, і Марину... Список малих планет можна було б повісити в загсі. При цьому "відкривача" не турбувало те, що ім’я коханої він намагається увічнити на рештках трагічно загиблого світу. Про це просто не хотіли думати. Докір стосується не тільки наших астрономів, — зарубіжні діяли так само.

Певно, в недалекому майбутньому наші космонавти зможуть дослідити найкрупніші осколки загиблої планети і з граничною точністю відповісти на запитання — чи існувало на ній органічне життя? Нам же доводиться задовольнятися тим, що піддається попередньому узагальненню.

Найбільш приступними для дослідження є метеорити. Незважаючи на те, що Земля щоденно збільшує вагу за рахунок метеоритів на 10-20 тонн2, зібрано їх з усього світу лише близько півтори тисячі. Це також важко пояснити — саме метеорити є "речовими доказами" космічної трагедії. Вони дозволяють відповісти на багато питань з великою вірогідністю.

Мені доводилося читати, як по нитці, що лишилася на радіаторі автомашини, судові експерти встановили злочинця, який убив людину, як з попелу воскрешають важливі документи... А втім, зараз нема жодної загадкової події, яку не змогла б розкрити судова експертиза. Про це написано сотні книг. Але в той же час нема жодної книги, яка давала б узагальнений аналіз спостережень над метеоритами в зв’язку з загибеллю планети, хоча всі визнають, що метеорити— її осколки. Це свідчить про те, що ми ще дуже мало замислювались над причинами загибелі нашої сусідки. Земні справи цікавили нас куди більше. Вважалося, що загадка ця належить тільки небу, а до Землі аж ніяк не стосується...

І все ж, — хочемо думати про це чи не хочемо, — наспів час, коли людство змушене включити питання про загибель планети в сферу найістотніших земних справ. До цього зобов язує нас грізна небезпека, яка загрожує людству. Можливо те, що сталося понад сімдесят мільйонів років тому, буде наукою для зажерливих лицарів наживи, і вони, зрештою, зрозуміють, до чого може призвести безперервне нагромадження ядерної зброї.

Перш ніж підійти до питання про можливість життя на загиблій планеті, треба хоча б у загальних рисах уявити її. Завдання це вельми важке, але все ж до певної міри його можна розв’язати. Гіпотез такого роду не дуже багато, і всі вони здаються незадовільними. Через якусь дивну неуважність автори гіпотез вважають кількість матерії, яка блукає в Сонячній системі, за реальну масу загиблої планети. У декого з них (наприклад, у С. В. Орлова) маса цієї планети чомусь виходить ще меншою. Не уникнув такого непорозуміння і автор книги, яку доводиться брати за основу, вивчаючи це питання. На стор. 284 І. І. Путилін пише: "На підставі гравітаційних досліджень маса всього кільця (астероїдів і планетного пилу. — М. Р.) була оцінена в 0,1 маси Землі", а на стор. 291 приходить до висновку: "Первісна планета мала масу порядку 0,1 маси Землі", і тому "припускати наявність на первісній планеті якоїсь кількості густої атмосфери і значної кількості води ми не можемо".

Відомо, що Марс також має масу порядку 0,1 маси Землі. Це дало привід І. І. Путиліну висловити несміливе припущення: "Можливо, що на первісній планеті була тільки дуже розріджена атмосфера, схожа на атмосферу Марса".

Дивна річ: мати у своєму розпорядженні дані про те, що маса Землі щоденно збільшується за рахунок метеоритів на 10-20 тонн, і водночас, намагаючись відтворити вигляд загиблої планети, ототожнювати її реальну масу з масою матерії, що залишилася після розриву! Якщо навіть припустити, що метеорити падають тільки на Землю, то й тоді скільки їх увійшло в нашу атмосферу й згоріло в ній протягом десятків мільйонів років! Відомо, що поверхні Землі досягають лише недогарки метеоритів. Так, наприклад, залізний Сіхоте-Алінський метеорит, який упав порівняно недавно (1947 р.), перед входом у земну атмосферу важив не менше 1000 тонн, а досягло Землі лише 100 тонн. При цьому "не менше" аж ніяк не значить, що він не міг важити значно більше. Це "не менше" з’явилося тому, що менша маса не змогла б викликати єдине у своєму роді явище — "залізний метеоритний дощ".

Крім того, чи можна не брати до уваги, що метеорити падали й падають також на Марс і особливо на Юпітер? Адже планети ці розташовані значно ближче до "покійниці", ніж Земля, —вони були її найближчими сусідами. Коли згадати, що маса Юпітера в 318 разів перевершує масу Землі, то стане цілком ясно: цей могутній сусід значно "збагатився" за рахунок загиблої планети.

А скільки їх повинно впасти на Сонце! Сам же І. І. Путилін описує раптове зникнення двох значних астероїдів (Адоніс і Гермес), орбіти яких проходили неподалік від Сонця. Обидва вони були відкриті в 1936-1937 рр. і ніколи більше не з’являлися. З цього приводу автор "Малих планет" робить висновок: "Нема надії побачити їх в майбутньому".

І ось, щоденно спостерігаючи, як матерія, з якої складалася загибла планета, тане буквально на очах, "розтягується" Сонцем і іншими небесними тілами, автори гіпотез, намагаючись створити модель цієї планети, чомусь не припускають, що її маса значно перевершувала масу матерії, яка залишилася. Я вже ие кажу про те, що їхні гіпотези не враховують можливості того, що більша частина матерії потрапила за межі Сонячної системи або на її далекі околиці. Але про це поговоримо далі.

Звичайно ж, планета, яка загинула, була набагато більша за Марс (ще й зараз її осколочні та пилові рештки дорівнюють його масі) і, можливо, перевершувала масу Землі.

(Продовження на наступній сторінці)