«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

— От бачиш, я дратую всіх без винятку, насамперед — тебе.

— А Джефа? — Родіон глянув уїдливо.

На її щоки впали рожеві плями. Але дивилася просто в Родіонове обличчя, на сухі його вилиці, на кошлаті чорні брови, зазирала в глибокі западини очниць і мало не підводилася навшпиньки від щирості.

— Я прошу поставитися до моїх слів серйозно. Я кажу це тобі офіційно як лікар експедиції.

Другий пілот прикрив долонею очі й різко опустив руку, немов стер з обличчя павутиння.

— Пробач, Мар’є. Кажи далі.

Жінка похилила голову, біле волосся завісою зімкнулося над її лобом. Труснула головою, обережно, ніби із заплющеними очима, сіла на стілець, зімкнула і стисла перед собою пальці.

— Родіоне, послухай. Лі хвора. Командир також.

— Хворі... по-справжньому?

— Вони пережили Цереру. Не тільки радіація, а й нервове потрясіння. Принаймні, жодного морально-психологічного тесту на дальні експедиції вони б сьогодні не витримали. За інших умов я б про це не казала. Але антиракета...

— Ти як все це знаєш?

— Ставила досліди. Відповідний набір професійних і побутових запитань, поставлених за певних умов, у певному порядку, — це дуже просто.

— І мене досліджувала? І Джефа?

— Ні! Ви здорові. Сподіваюся, я теж.

— Ти небезпечна істота, люба моя командирша, — Родіон усміхнувся безрадісно. — Про свої спостереження поки що мовчи. Так... Так-так, Артур і сьогодні фактично ухилився від оголошення Загальної ради, а підстави були.

— Ти пам’ятаєш? — Мар’я звела на нього довірливий погляд. — Тоді, після Церери... Він погоджувався з усіма, він без слова прийняв мій вирок на два тижні усунутися від роботи, аби не оголошувати Раду.

— Але чому?

— Перед лицем Загальної ради він — всього лиш один із п’ятьох. Тільки Рада перебирає на себе права командира. Комплекс. Після отого смертельного жаху, коли його покинули на астероїді... Він про те пам’ятає кожним нервом, я знаю. Повір, Родіоне, — це дуже-дуже тяжко — казати таке про свого чоловіка. Але мені буває моторошно.

— Ти б могла приспати хоча б Ліліан, без попередження?

— Досі ми до такого не вдавалися. Я поміркую.

— Гаразд. Дякую, —сказав Родіон. — Знатиму, буду готовий. І... — він торкнувся її плеча. — Будь ласка, не випробовуй мене.

4

Минула доба. Пообідали. Другий пілот був на вахті. Чорний Джеф сидів біля апаратури і вимацував безодню. Рудий Артур вів обчислення.

— То й що ж там чути? — глянув на Джефа. Той скинув навушники, повів білками:

— Що? Кумкають жаби, співають цвіркуни. Шумлять прерії. Всесвіт як Всесвіт.

Рвучко зайшла Лі, оббігла товариство гарячковим поглядом. Голосно і вимогливо гукнула:

— Чуєте всі? Я хочу бачити птаха! Щоб він ходив, крутив головою, потім розкинув крила і полетів. Щоб він опирався крилами на густе синє повітря. Чуєте?!

Відкинулася спиною до стіни і так заклякла. Джеф із тривогою дивився на дружину, шукав нового в її обличчі. Смаглява, вона зблідла і через це здавалася сірою, ніби зовсім вицвіла. Рудий командир скоса глянув на екран і відсторонено сказав:

— Добрячу зброю вміли вони робити...

Лі насмішкувато пирснула. Ледве процідила крізь зуби:

— У нашого командира з’явилася схильність до медитацій. Натомість він мусить вирішувати і диктувати, а ми — виконувати. От і все!

Родіон озирнувся, зачекав, що скаже Артур, і тоді подав голос:

— Командир наказує, а не диктує. Він подає розумні і зрозумілі для всіх накази. Диктатором намагається стати лише той, хто вважає себе найрозумнішим. Але такого переконання доходять тільки прямолінійні, обмежені люди.

Лі різко заперечила:

— Або люди, які не бояться відповідальності! Мар’ю жахало, коли люди казали одне одному прикрощі:

— Лі! Одна людина просто не в силі зробити, що всі!..

— Я за колективну мудрість, — мовив Чорний Джеф. — Тільки не варто забувати, що з десятка дурнів не зробиш одного розумного.

Командир Артур вагомо сказав;

— Чиста правда, Джефе. Але якщо ситуація вимагає насильства, відповідальність бере найсильніший.

Всі голови звернулися до нього. Дружина його Мар’я притисла до грудей стиснуті кулачки. Вона стиха перепитала:

— Насильства? Ти сказав так?..

Другий пілот Родіон хруснув суглобами довгих пальців і примирливо мовив:

— Є випадки, коли насильство можна виправдати. До тих, хто завдає шкоди всім.

— Шкоди — тобто зла, — сказав командир. Його ластовиння швидко темнішало. — А хто знає, де воно — добро, а в чому — зло?

— Насильство особи над собою, людини над людиною — межа аморальності, — дзвінко сказала Мар’я. — Далі вже починається тваринний світ.

Артур іронічно скривився:

— Саме на насильстві споконвіку тримається в світі порядок... і... як його... добро?!

— Ти кажеш про нас? — Мар’я аж підвелася од хвилювання. Вона ніколи не чула від чоловіка таких слів. — Ти кажеш про сучасний світ?

— Я кажу про людей взагалі.

— Але ж це неправда! Люди повинні любити одне одного і всіх людей. Діяльно любити! Творчо любити. В житті і роботі. Оце і є добро.

— Більшість дуже любить, щоб їх любили. — Отут Артур засміявся. — Ти, Мар’є, поглянь на екран. На оту іграшку, що нас переслідує. її зробили люди.

— То були... зовсім не такі люди!

Всі мимоволі глянули на екран. Артур сказав:

— Такі самі. Достобіса наївне ти пташеня, Мар’є.

Антиракета займала центр екрану. Можна було розгледіти корпус, підсвічений далеким Сонцем, білі кружечки локаторів, циліндр боєголівки.

Артур несподівано подав голос:

— Сядь, Мар’є. Слухайте всі четвертий варіант. Ми його застосовуємо, якщо Земля не підкаже нічого кращого. Слухайте.

Його слухали.

— Ми не тільки відправимо на Землю "Нейтрино" з людиною. Ми звільнимо корабель від резервів продовольства, від культурного і спортивного вантажу, від деяких систем життєзабезпечення, від усіх матеріалів, якими зважимося пожертвувати заради порятунку. Це все суттєво зменшить вагу "Сонячного", створить додатковий резерв пального. Тоді спробуємо ще раз.

— Треба рахувати, — сказав Родіон.

— Треба демонтувати установку активації атмосфери, медичну апаратуру...

— Ой-ой-ой! — сказала Мар’я. — Про це й не думай.

— Викинути у простір недоторканні резерви кисню...

— Що-о-о?! — то закричала Лі. — Ти хочеш викинути кисень? Джефе, ти чув, що він собі надумав? Розкажи їм, що зі мною коїться щоночі! — її обличчя зібгав страх. — Краще згоріти від вибуху, ніж задихнутися, як риби на піску! Я дивуюся, чому ти, наш відважний командир, не пропонуєш постинати голови наші й викинути їх у простір — це значно зменшить вагу, бо наші голови завантажені силою всіляких знань, упереджень, спостережень, забобонів! Інтелектом, ідіотизмом, прекрасно-душшям, ідеалами й ідеями, жорстокістю. Спогадами, мертвими надіями, шаржами на любов, відразою, егоїзмом, низькими помислами, марнослав’ям, егоцентризмом! От-от, ти просто егоцентрист, я знаю! Перш, ніж викидати за борт резерви кисню, ви викинете за борт менеї Чув, командире?!

— Якщо ти наполягатимеш. — Артурове обличчя стало бліде, як сметана, ледь-ледь жовтіли розсипи ластовиння. — Якщо ти наполягатимеш, ми це зробимо.

Джеф сказав гучно і м’яко:

— Лі, заспокойся і не кажи таких речей.

— Добре. Добре. Я негайно замовкну. — Вона часто дихала. — Вважайте мене божевільною.

Швидко вийшла. Джеф підвівся, щоб піти слідом за дружиною, але Мар’я спинила його поглядом: "Не треба, краще я..." — і вислизнула з Центрального.

Чорний Джеф поклав голову на підпотиличник крісла і заплющив очі.

У той день вони зависли супутником навкруг Церери, і тоді Артур зловжив командирською владою: оголосив, що на планетку висадяться планетолог Ліліан і — він сам, командир "Сонячного"! Джеф здивувався. Родіон насупився. Командир мусив залишатися на кораблі.

Із "Сонячного" було добре видно, як сяяла маленька ракета "Нейтрино" на базальтовому кряжі, у тьмяному світлі зблискували, як кульки ртуті, шоломи Артура і Лі. У динаміках на борту чулося їхнє дихання, і голоси лунали поруч.

Вони брали породу. Артур оперував ультразвуковим буром, Лі лазерним лезом стинала кусочки мозаїкових розсипів із вертикальної брили.

Потім та брила почала падати. На "Сонячному" це помітили раніше і разом закричали: "Стережися!" Лі кинулася тікати — незграбними довгими стрибками, а брила наздогнала її у своїм падінні, повалила і при-тисла донизу.

— Артуре! — роздратовано гукнула вона. Подія все ще видавалася їй простою перешкодою.

— Іду, іду, тримайся! — він щосили стрибнув до неї, пролетів мимо і повільно опустився між країв чорної щілини.

(Продовження на наступній сторінці)