«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

Не уявляв відповіді і вдався тоді до логіки. Що і хто є він — Артур?

Батько його був дрібним урядовцем, людиною без мрії і честолюбства. Артур успадкував від нього руде волосся — більш нічого. Він, за законами контрасту, краще, ніж рідного батька, пам’ятає сильних людей свого дитинства — людей з журнальних обкладинок та телевізійних екранів, котрих звали "королями", нафтовими, автомобільними, електричними; підлітком Артур мав за приятеля одного космічного "короленка"... І сталася погана пригода.

Космічний "короленко" викрав у свого батька — "короля" — могутню швидкісну автомашину, покликав із собою Артура і з ним разом, розважаючись на вулицях, убив старого тесляра і скалічив двох дівчат. Згодом слідство визнало, що винними були самі потерпілі. Артур знав, що то була брехня, — він сидів у машині поруч із "короленком", заклякши од страху: поперед них ледь чутно муркотіли дев’ятсот кінських сил, зрідка зойкали гальма — паски безпеки перехоплювали груди, аж ребра тріщали, "короленко" щосили упирався в гальма й кермо, щоб йому не розчавило груди, й видавлював із себе кульки сміху: "хох! хох! хох!" Гума на колесах басовито рипіла, і смерділо гумовим димом.

То в Артура був один із спогадів, що морочить’вас усе життя і незмінно викликає десь аж у хребті судому сорому. "Короленко" спинив нарешті машину і запропонував Артурові сісти за кермо. Артур злякано відсахнувся, приятель вибухнув йому в обличчя істеричним реготом. Артур вислизнув з автомобіля і втік. Той кричав услід: "Руда смердючка! Хай мама випере тобі штанці!"

Півтора місяці тому п’ятірка на "Сонячному" у великім захопленні в телескоп розглядала поверхню Марса. Артур теж був у захваті. Це не завадило відчути гарячий присок десь аж на споді душі — задавнений біль, що першим на поверхню червоної планети ступив не він, а зовсім інші люди. Він прагнув очолити одну з марсіанських експедицій, — нехай не першу, але з тієї героїчної серії! — і логічно доводив, що то його покликання і право. Тоді керівник Центру йому сказав, що саме через оце Артурове переконання він до, складу експедиції не включений.

Артура завжди дратували морально-психологічні тести. Він навчився їх витримувати лише тоді, коли опанував уміння розслаблювати інтелект та емоції і змушував себе мислити стандартно-поверхово.

Експедиція на "Сонячному" уявлялася вершиною життя: одне із звершень на самому початку нового століття, безсмертна слава, великі достатки. Він був несамовитим і невтомним у підготовці, вивчив корабель краще, ніж його знали конструктори й будівники, думка його стала вирішальною при випробуваннях; часом на нього сходило дивно високе відчуття, що "Сонячний" — це він сам, Артур, а справжній він, людина-космонавт, — органічний мозок цього металевого, електричного і вогненного створіння.

За два тижні до старту відчув тривогу: із невловимих ознак і подробиць, із чогось такого, що було розчинено в повітрі, з’явилося передчуття, що командиром корабля і начальником експедиції буде призначений незграбний кістлявий Родіон. Заспокоївся аж напередодні старту: рішення Центру лишилося в силі.

Аж на кораблі дізнався від дружини своєї Мар’ї, що передчуття казало правду. Виявилося, що то сам Родіон домігся, щоб лишилося чинним призначення Артура, а сам пішов до нього другим пілотом. Потрібно було самовладання, щоб приховати вибух гіркоти і зберегти товариські взаємини з Родіоном. Артур це зумів.

А ось на Церері самовладання не вистачило. Переможний політ до Юпітера був вершиною Артурового життя, епізод на Церері — найнижчим його падінням. І думка, нестерпна згадка, невблаганна пам’ять про нього — вони жили не тільки в голові, а й у серці, і в кожній клітині тіла — виповнювали його почуттям їдким, як царська водка: спалювало нутро на ніщо...

(Вони всі прирекли його на смерть, потім принизливо врятували, а той Родіон із чорним Джефом образили його спробою оголосити Загальну раду. І той же Родіон два тижні таки тішився обов’язками командира і зловтішно уявляв, як Артур карається у своїй каюті. А та Мар’я, його власна дружина, оголосила чоловіка мало не божевільним... Хто ж це забуде!!!)...

Артур безтямно дивився поперед себе, аж поки свідомість сприйняла нерухому постать Лі в проймі дверей. Тоді Артур сказав собі: "Не було ганьби, була тільки хвороба, і всі вони робили те єдино необхідне, чого вимагали обставини. І я лишився командиром "Сонячного"— одним із найкращих астрольотчиків Землі. Ось хто такий я — Артур".

Лі хрипкувато запитала:

— Кажеш, ти — особа?

— Помовч.

— Що таке — особа? Хто це?

Артурові риси поважчали, і він понизив голос:

— Особа — це я. Єдина у Всесвіті. Не стане мене — не етане нічого. Ти це хотіла почути?

Лі змовчала. Артур із сарказмом вів своє:

— Зберегти себе — значить, зберегти все. За винятком дрібниць. Служити собі — служити Всесвіту.

Шумно вдихнув повітря, на мить затримав його в собі — закінчив із насмішкуватим викликом:

— Знищити мене — річ страхітлива, це був би найстрашніший злочин в історії людства. Бо й уся історія існує тільки завдяки моїй пам’яті. Ось що таке особа — я. Отака філософія. Стародавній егоцентризм. Я чував, що це дурниця, але ж небезпечна.

Лі не відповіла.

Соромно, що він тоді втік від навіженого "короленка" і його могутнього автомобіля. Втік, бо злякався перекошених жахом облич ї водяного сплеску старечих очей. Злякався швидкості, коли бетонна ріка вже здається не дорогою, а грізним явищем природи. Це почалося тоді, отам... Вбивати мільйони легко. Вбивати мільйони — така сама абстракція, як квадрат швидкості.

Важче було вбивати старішою зброєю — кулеметом, рушницею, а ще важче — шаблею і ножем. Не мільйони, а — одного, другого, третього, живого, тілесного, з двома очима, що дивляться на тебе. То було дуже важко. То були сильні люди.

Артур урочисто сказав:

— Мені ввірено "Сонячний". Я зроблю більше, ніж це під силу людині, я зроблю неможливе, — але врятую корабель.

— Третім варіантом? Чи першим?

— Є певні ідеї.

3

"...мля... Я — Земля! Небо! Небо! Я — Земля! На "Сонячному", слухайте радіограму ІКРС..."

— Чию радіограму? — Джеф здивовано озирнувся на товариство і посилив звук.

І чорним запитанням схилився до радіоапаратури. Родіон повів бровами:

— Якийсь "крес"... Слухаймо.

Земля казала:

— Початок тексту. "Дорогі друзі! Колеги! Дирекція Центру зважила на виняткові обставини і складність становища, в якому ви опинилися, і сповістила про них світову громадськість. Внаслідок обміну думками між Парижем, Москвою, Вашінгтоном, Стокгольмом і Токіо утворено Інтернаціональний Комітет рятування "Сонячного" — ІКРС. Комітет інтенсивно вивчає питання. Встановити походження антиракети досі не пощастило, хоча ваші повідомлення не лишають сумніву, що вона запущена людьми. Сподіваємося в найближчі години подати чіткі рекомендації щодо способу ваших дій. Тим часом радимо: тримайте "Нейтрино" у стані стартової готовності; чітко контролюйте фізіологічне і психічне здоров’я кожного члена екіпажу..."

Завжди рвучкий і напружений командир був зараз напрочуд врівноваженим. Ніби й чуприна його пригасла, і ластовиння стало непомітним. Він рівно підсумував:

— Ми не дістали від Землі нічого, крім моральної підтримки. Поки що. Будемо розраховувати на себе самих. Джефе, перекажи базі підтвердження і подяку й заступай на вахту. Родіон відпочиває, я готую "Нейтрино" до польоту.

А за кілька хвилин по тому до дверей Родіонової каюти стиха постукали. Командирова Мар’я кликала його назад, до Центрального відсіку, на розмову, і рішуче відмовлялася переступити поріг каюти. Здивований більше, ніж стурбований, другий пілот пішов за Мар’єю.

У Центральному було напівтемно. На тлі освітленого пульта і оглядового екрана величезна чорна постать Джефа карбувалася нерухомо й велично. І жодного звуку в салоні — це значить, що Джеф оповився віброзавісою. З-за овальних дверей шлюзової камери прорізувалося біле світло — як сонце, бува, світить крізь шпарини у ставнях. То командир порався біля "Нейтрино".

Мар’я сказала:

— Земля вимагає контролю за здоров’ям. Ти звернув на це увагу? Людина здатна на найстрашніші перенапруження, якщо вони доцільні. Перспектива згоріти через три доби безглузда, це руйнує волю і здатність тверезо мислити. Ми повинні уникнути негарних сюрпризів від себе самих.

Родіон дивився не на Мар’ю, а кудись у спину Джефові. Похмуро зронив:

— Висловлюйся чіткіше.

— Гаразд. — Обличчя Мар’ї було сумне. — Психологічна сумісність — тонко розрахована річ. Вона порушилася. Придивися до кожного з нас. Лі вкрай знервована, її дратують усі...

— Чому ти розповідаєш про це мені, а не командирові?

— Бо Артур... Він теж у тривожному стані. Він збуджений, нерівний, ладен вибухнути, він розлючений на всіх і на. себе самого...

— Чому цього не бачу я?

— Але ж я лікар, Родіоне... І його жінка.

— Про твою із Артуром сумісність варто було подумати до шлюбу.

(Продовження на наступній сторінці)