«Змова безодні» Радій Полонський

Читати онлайн фантастичну повість Радія Полонського «Змова безодні»

A- A+ A A1 A2 A3

— І її смерть також... її теж... не можна зрадити! Безліч людей щороку гине казна від чого: автомобілі, літаки, хвороби. Тонуть у морі — на курортах, чуєте! То не найгірша доля — вмерти, аби піднести людство вище!..

Він дивився на Мар’ю, і це знову бачили всі. Родіон хотів заперечити, але Чорний Джеф спинив його, виставивши уперед велику бліду долоню:

— Зажди... Перенесись у майбутнє — років на сто. Озирнися звідти на нашу подію. Чи так важливо нащадкам нашим, якою смертю ми померли. Єдина реальна цінність нашого існування — наслідки експедиції!

Коли зовсім чорна людина зводить на вас бліду долоню — в цьому є якась гіпнотична переконливість. Родіон ледве відірвав очі від Джефових пальців. Лі полишила нарешті телескоп і здивовано подивилася на чоловіка. Мар’я прикусила губу. Родіон нарешті вимовив:

— Як щасливо все склалося: наслідки експедиції рятує "Нейтрино" — людство оплакує героїв і ставить їм пам’ятники. Скоро від пам’ятників на Землі ніде буде ступити. Не поспішаймо перетворювати планету на пантеон! Думаймо! Не про те, як умерти, а щоб жити.

Артур різко підвівся:

— Всі чули? Думаймо! Родіон заступає на вахту, всі інші опрацьовують матеріали. Протягом дня — відновити режим. Почуємо Землю — порадимося ще раз.

Він вийшов із салону. Лі встала і мовчки подалася до їхньої із Джефом каюти. Джеф звільнив Родіонові місце біля пульта, і той відразу ж увімкнув віброзавісу і відгородився од людей тишею. На вахті, у тиші, думалося легко і глибоко. Родіон ці хвилини любив.

Чорний Джеф не хотів іти до себе — там була Лі, його дружина, — останнім часом їм було тяжко удвох. І через це він залишився в Центральному відсіку, відкинув од стіни стілець, опустив клавіатуру друкувального апарату.

Почуття скинули владу розуму, і він не міг собі зарадити. Перечитуючи рядки, написані вчора, ловив і знову губив учорашню думку... Він відставав від подій у своїх записах. В його нотатках — члени екіпажу "Сонячного" ще лиш звикали, що Земля — он та маленька зірочка, що прокльовується із простору голубим промінчиком, а Марс — невеличкий червоний місяць у порожнечі. Вони ще змагалися біля телескопа, бо кожен хотів надивитися власними очима на фантастично великий Юпітер, їх досі вражала думка, що вони, саме вони на своєму "Сонячному" досягли орбіти планети-велета...

Невтомно допитливий Джеф уже вивчив основи планетології, знав усе про астероїди і зараз вчився пілотувати "Сонячний" та "Нейтрино". Його магнітофони записували всі події і спостереження, а скафандр його відрізнявся від інших не тільки розміром — негр був на голову вищий за рудого Артура, — але й тим, що мав на шоломі камеру. Під час виходів у простір Джеф її вмикав: згодом люди на Землі зможуть у об’ємі, кольорі і звукові простежити всі перипетії експедиції.

Вони потрапили у невідомий людству потік метеоритів. Артур нарік їх "Вовчою зграєю" — так і в каталог внесли: каміння було сіре, видовжене, химерне і, як запевняла Лі, дуже люте. Цю пригоду Джеф фіксував трьома камерами: тією, що була вмонтована у телескоп, стаціонарною у Центральному відсіку (знімав командира і другого пілота біля пульта, свою дружину біля телескопа, Мар’ю — з медичною апаратурою) і камерою на своєму шоломі. Для того виходив у простір, розмотуючи фал, відлітав на кілька сотень метрів від корабля. Видовище було разюче. "Сонячний" скидався на довжелезну трубу срібного, зеленого і ясно-червоного кольорів. Та коли Артур заради ефекту розпростав величезні крила сонячних батарей — корабель став схожим на фантастичну комаху, гіпертрофованого коника-етрибунця під яскраво-зеленою парасолькою, за яку правив параболоїд гостронаціленої антени. Враження посилювалося, коли корпус корабля змінював положення, — антена-парасоль-ка, утримувана шарнірною рукою, пересувалася так, що її вістря лишалося націленим на Землю. Два круглі локатори попереду були як два ока.

Джефові позаздрили, і всі по черзі виходили з корабля дивитися "Сонячний" збоку, а черговий пілот тим часом маніпулював корпусом і крилами.

Насилу зосередившись, Джеф видобув із себе новий рядок, потім ще один, іще, аж поки пішла робота. Чорні пальці ковзали по білій клавіатурі, світилися контрольні рядки тексту.

Почув, що до салону зайшли, але продовжував писати. Здогадався, що то Мар’я робила щоденний огляд медичного устаткування: її лабораторія та амбулаторія були тут-таки, у тісному салоні. Вона заговорила першою:

— Готуєш? Що?

— Матеріали до евакуації. Він підняв на неї очі.

— Якщо скоротити відпочинок — встигну дописати звіт. Плівки й так готові. Була б тільки певність, що це комусь треба.

Мар’я прилаштувалася біля стінної шафи з медико-біологічними матеріалами і лиш тоді відповіла:

— По-перше, Артур наказав дотримуватися режиму, а не скорочувати відпочинок. По-друге, ти сказав дурницю.

— Чи й справді дурницю? Планетологічні спостереження Лі збагатять науку. Ти збагатиш космічну медицину й біологію. Наші обидва пілоти нагромадили безцінний досвід щодо техніки пілотування й. навігації. А я? Записи, плівки, записи... Розважальна програма.

Вона побачила, що його очі знову охоплюють її всю, і його.зіниці ширяться ледве стримуваним почуттям. Легко,.як лист дерева, торкнулася його руки:

— Джефе... Не треба так — по-дитячому.

Засяяв посмішкою:

— А в те, що по-дорослому, я не дуже вірю. Обернувся до клавіатури і не почув, а ледь уловив у повітрі шепіт Мар’ї:

— То й не треба.

Вона робила щось своє. Він писав. Родіон сидів за пультом майже поруч із ними, але ніби за тисячу верст — він був повитий віброзавісою.

У рукописі Джефа вони оце лиш зависли неподалік Церери — у телескоп її поверхня розглядалася у найдрібніших подробицях — і рудий Артур скликав Загальну раду, щоб вирішити: чи висаджуватися? І вирішили: обов’язково, бо зйомки, аналізи й вимірювання не дадуть того, що безпосередні дослідження. Хотіли напевне відповісти Землі: чи можливо в поясі астероїдів будувати бази для наддальніх польотів. І ще — у такій далекій і тривалій експедиції кортіло хоч раз стати ногою на незнане небесне тіло.

Знайшли базальтове пасмо із рваними краями, відшукали на ньому виплавлений панцир, бачили скам’янілі лавові ріки. Це трохи нагадувало Кордільєри, і хтось тоді сказав: "Невже тут колись було море? І небо? І воно відгороджувало планету від порожнечі?" Їм здавалося, ніби вони бачать підтвердження старої гіпотези про зруйновану планету Фаетон, уламки якої тепер літають у просторі і звуться астероїдами.

І пригадався старий жарт: Сонячна система — це трішки засмічена порожнеча.

— Мій чоловік наказав усім думати, — сказала Мар’я. — Оце і я піду до себе і спробую думати.

— Не йди, — попрохав Джеф. — Думати можна й тут!

Мар’я сумовито всміхнулася:

— Не знаю, Джефе... Є речі, про які тут не можна думати.

— Приміром, залізти на дерево.

— Я не про це.

Джеф спитав по паузі:

— А про що?

— Не скажу.

— Чому?

— Щоб було цікаво.

Джеф знову торкнувся клавіатури, але писати не став. Чув, як поруч робить щось своє Мар’я, і при цьому силкувався думати про Лі, щоб зрозуміти врешті взаємини з дружиною. Років із п’ять тому він писав про підготовку чергової космічної акції. І тоді на одній із товариських вечірок зустрівся з Лі — вона була планетологом і вчилася у комбінаті космонавтів. Вразила і вродою, і внутрішньою силою, енергійною розмовою своєю. Голос мала низький, гарний і сильний.

Потім дуже довго не бачилися. Неспокійна совість людства оселилася у Чорному Джефові, а поруч із нею — щиро хлоп’яча допитливість, і все це носило його по планеті невтомно; він взяв участь у трансатлантичній донній експедиції — весь час був у головній машині колони підводних танків, які пройшли дном океану від Америки до Африки; був у позаземних лабораторіях, де ставили досліди з виготовленням антиречовини, і писав про них; потім устряв у суто земну і прозаїчну справу.

Планета ще не доросла до всесвітньої гармонії. Журналіст Чорний Джеф зважився стати на прю з одним можновладцем і написав про нього, що знав і думав. Від тої пори усе, що лиш писав Джеф, викликало енергійні спростування, за котрими завжди стояли впливові люди. Газети й часописи почали уникати Джефових послуг, деякі видавці радили йому сховатися за псевдонімом, але він учинив по-своєму: розкопав усю справу. То був золотий ланцюжок солідарності, він скував між собою цілу низку можновладців, і варто було смикнути одного — як смикало всіх.

Джеф вивчив увесь клан і написав про це книгу. Вона мала всесвітній розголос, судили кількох крупних шахраїв, ланцюжок нібито розірвався і клан можновладців нібито розсіявся в безвісті. Та платити за перемогу Джефові довелося пізніше. Він вивчав роботу Мікробіологічного центру і... надовго зник для людей.

Хто зна, як підхопив він у тому центрі небезпечну ш вірусну хворобу, — його ізолювали в клініці. За рік його поставили на ноги, але вірус лишився в організмі. Жив безвиїзно під медичним наглядом. Двічі його відвідував батько — старий фермер, а потім заборонили будь-які відвідини. Наче у в’язницю посадили. Він так жити не міг, та не міг і втекти і винести клятого віруса до людей, на волю...

(Продовження на наступній сторінці)