— І тебе. — Артур стис кулаки. Руді волосинки на них стояли дибки. — Якщо на "Сонячному" лишиться тільки двоє... із вантажем життєзабезпечення тільки на двох... ми зможемо впевнено втекти від антиракети і повернутися на Землю.
Лі дивилася на здерев’яніле Артурове обличчя, міцніше сплітала свої пальці, щоб не тремтіли, підвелася, бо вже не могла сидіти на підлокітнику. Артур говорив монотонно:
— Полетить Джеф. Він найсильніший фізично і морально. Він навіть може долетіти.
— Навіть?
— Сумнівно. Але не виключено. Далі. Треба підготувати себе до того, що прийнято звати жорстокістю. ‘
— Прийнято? — Лі облизала пересохлі губи.
— Так. Логіка проста і неспростовна: краще донести до Землі наслідки експедиції, ніж спалити їх у безодні. Краще три смерті, ніж п’ять.
— Тим більш краща чужа смерть, ніж власна! — Лі відсторонилася, щоб краще бачити Артурове крейдяне обличчя.її трусило.
Артур механічно вимовляв слова:
— Церера нас із тобою звільнила від забобонів. Я не обійдуся без твоєї допомоги. Але ти мені будеш потрібна і потім. Летіти з тобою. Спати з тобою. Разом повернутися додому.
Лі вчепилася Артурові в плече. Гострі нігті крізь комбінезон вп’ялися в його шкіру. Вона задихалася від жаху.
— Ти божевільний!
— Не знаю. З погляду решти — можливо. Яке це має значення?
Лі стискала пазурі, але від болю перекошувалося не Артурове обличчя, а її власне.
— Ну?!
— Після того, як "Нейтрино" полетить, на борту не стане найсильнішого супротивника. Облиш моє плече! У наступну мою вахту Родіон спатиме. Його і Мар’ю ми винесемо у шлюзову камеру.
Лі впустила руки. Хрипко запитала:
— Без скафандрів?
— Без скафандрів. Вони помруть відразу. Не прокинувшись.
Лі розглядала командирове обличчя лихоманково, потім звертала погляд у себе — напружено, аж тремтіли вії. Мерзлякувато пересмикувалася, охопивши себе за плечі. Вона сама чула, що від хвилювання голос її аж рипить.
— Оголилася правда. Мій шлюб із Джефом втратив смисл. Твій шлюб із Мар’єю — так само. У цій невеличкій отарі тільки ми двоє, ти і я, здатні на сильні дії і вчинки. Тільки ми двоє здатні цілеспрямовано об’єднати зусилля. Тільки ми.
Артур сказав:
— Якби тобі вдалося посіяти недовіру між Джефом і Родіоном, це б нам полегшило останні години перед стартом "Нейтрино". Ми б гарантували себе від об’єднаної протидії. Не слід також недооцінювати мою’жінку. Мар’я слаба собі та слаба, а має цупкий розум і сильну інтуїцію.
— Он який ти...
— Якщо ти мене викажеш...
— Не кажи далі. Я тебе боюся. Не викажу.
Лі як переломилася — прихилилася до нього, піднесла руки до його обличчя; тремтячими пальцями, ледь торкаючись, вона гладила командирові щоки, вилиці, губи, підборіддя. В тому була хвороблива пристрасть. Артур різко відхилив голову. Вона, долаючи тремтіння, шарпнулася від нього, зробила надлюдське зусилля, щоб прокинутися — видертися з бридкого й липкого павутиння і втекти геть, бо все людське єство її бурхливо заперечувало проти цієї страхітливої маячні.
Джеф працював біля друкувального апарату. Почувши поривчасте, як схлип, зітхання, опустив руки на коліна, і лоб його взявся дрібними зморшками. Озирнувся до дружини:
— Лі!..
Вона мовчала — з відчаєм дивилася перед собою.
— В чому річ?
— Ні в чому.
Сів біля неї на койку. Сказав як міг проникливо:
— Ми всі тут на борту —як одне. А ми з тобою ще й подружжя.
— Ще йдосі. Як це ти не забув.
— Твої нерви в поганому стані.
— Яке це має значення тепер?
— Саме тепер. Треба спати, Лі. Увімкни собі електросон. Коли буде треба — ми тебе збудимо.
— А в разі чого — то й не збудите! Так? Ти б погодився?
— Якби від цього хоч якось залежали спокій і працездатність на борту — звісно, я б погодився.
Лі сказала з відвертим глумом:
— Ти завжди був для мене занадто досконалий. Вона відчула, що її нерви заспокоюються, це було наче друге дихання, хотілося діяти.
— Ти занадто пильно придивляєшся до мене... І... до ще тут одної. — Торкнула його руку. — Не сердься. Коли б не це, ти б помітив, що на борту негаразд. Родіон щохвилини рветься дублювати Артура. Він нав’язує рішення, кричить на Мар’ю, ніби то його жінка, а не чиясь, порядкує, наче дійсний командир уже вмер або збожеволів. Ти знаєш цього скаженого рудого. Він терпить мовчки — та лиш до порогу. Тепер цей поріг став невисокий. Якщо вони зчепляться між собою...
— От бачиш, як твої нерви все перекрутили. Спати, спати, спати.
5
Джеф одірвав очі від вогників пульта, поглянув на годинник, на мить увімкнув екран. Антиракета ледве вміщувалася на ньому. Якщо не помилявся командир у визначенні класу цієї зброї, то її радіоконтактори увімкнуться завтра опівночі — тобто за півтори доби і кілька годин. І станеться ядерний вибух. Але це може статися й раніше.
Джеф знав, що за графіком після восьмої ранку спить тільки другий пілот Родіон, а решта зайнята ранковим туалетом, сніданням, роботою. На традиційний обмін ідеями зійдуться не раніше, як за півгодини. Та він не здивувався, коли почув, як клацнули двері і підлога відбила м’які кроки Родіона. Півголосно поздоровкалися. Джеф сказав:
— Земля мовчить. Артур через це не вирішив, коли стартуватиме Мар’я.
— Так. Найдоцільніше — сьогодні ввечері або завтра вранці, пізніше стане небезпечно.
— Мені неспокійно, Роді...
— Мені теж. Я думаю про Артура. — Родіон уповільнив _мову. Тепер він старанно добирав кожне слово. — У нього, розумієш, навальна воля. І вкрай виснажені нерви. Такі люди, як він, за подібних обставин зберігають силу, але втрачають здатність до розумного гальмування. Важка машина із зіпсованими гальмами — страшна річ. Що важча, то небезпечніша.
Джеф насторожено відказав:
— Я поки що не помітив нічого загрозливого.
— Руйнування моральної структури виявляється не просто. — Родіон ледь підвищив голос. — Джефе. Треба, щоб ми з тобою зберігали дієздатність щохвилини і до кінця. Ми повинні керувати подіями.
Родіон дихав голосно і ритмічно. Не озираючись, Джеф знав, що другий пілот працює біля еспандерів — з насолодою перекочує м’язами хвилі земного напруження, виламує своє довге кістляве тіло і напевне ж посміхається від задоволення.
Джеф зробив півоберта.
— Роді. Слухай. Про Артура ти мені домовляй до кінця, домовляй геть усе.
І в цю мить до Центрального відсіку зайшла Мар’я. Джефові перехопило подих. Родіон запитав:
— Що поробляє командир?
— Як завжди, — відказала Мар’я. — Обчислює. І Родіон пішов до Артура.
Мар’я нечутно підійшла до пульта. Джеф спрагло дивився на неї. То була не казка, а жива жінка — тільки промениста, тільки незвичайна, як марення ранньої юності, — вона кохала його. Джеф був приголомшений і розгублений. Але про це сказала вона:
— Я приголомшена і розгублена.
— Я теж, — видихнув Джеф.
— Як воно могло бути раніше, коли цього не було?
— Дивно, — сказав він. — Я працюю твоїми руками і дивлюся твоїми очима. Я навіть дихаю... дихаю так, ніби це ти. Розумієш?
— Розумію.
— Що б не сталося, якщо и померти... я помру із вдячністю до тебе. Що ти мене помітила. А ти житимеш за нас двох.
— Ти не помреш!
— Помру. Всі помруть. Це такий загальник: "Усі помремо". А воно ж і справді так.
— Тоді нехай я раніше. Це не загальник. Я не житиму після тебе.
— Раніше жила.
— А тепер не зможу. Це не загальник. Я хочу, щоб ти зрозумів. Це звичайна правда.
Джеф стривожився:
— Мар’е, схаменися. Ти відлітаєш на "Нейтрино".
— Я не полечу, невже ти досі цього не зрозумів!
— Лі спить?
— Я вимкнула пристрій. Вона спала довго і глибоко.
Прийшла пора — до відсіку одночасно з’явилися всі. Лі всілася на своє місце біля телескопа, але окуляр не чіпала. Вона була спокійна і навіть рум’яна. Без смаку і цікавості продовжила якусь свою думку:
— Одне із втілень смерті. Ота антиракета. Смерть — жінка. Мабуть, через це її так вперто шукають чоловіки. Чоловіки спочатку вигадують засоби знищення, а потім мужньо стають їхніми жертвами. Вони такі.
— Так їх, проклятущих, — пробурчав Артур.
— Якби суспільство складалося з самих чоловіків, — сказала Лі, — воно б давно загинуло в авантюрах і бійках.
Чорний Джеф гукнув від пульта:
— Хай вічно живе діалектична гармонія між чоловіками і жінками!
— ї ота наша приятелька, — мовила Лі, — теж жіночої статі. Хижачка. Нічний кошмар: страховисько підходить, а ви не можете зрушити з місця. У неї вираз мисливської уваги: нещадність і звіряче терпіння.
За монотонністю її голосу чулася пристрасть: Лі діставала втіху від самокатування. Здавалося, що вчорашня криза минулася.
(Продовження на наступній сторінці)